Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич - Страница 27

— Ну, а якщо знов таке буде… Гриня улесливо посміхнувся.

Другого ж дня дірку замурували. Гриня по кілька разів на день навідувався в підвал, що був йому за схованку для міцних напоїв, і помітив одну дивну обставину. Якщо він протягом хоча б хвилини був біля пролому, то, крім прискореного росту щетини на лиці і появи сильного апетиту, з Грині вивітрювався алкоголь. Дружина, як природжений дослідник-діалектик, вбачала в цьому певний зв’язок і не примушувала чоловіка дихати на неї, коли бачила, що він обріс щетиною. Гриня невдовзі зрозумів усі зручності свого відкриття і, коли йому треба було з’явитися на очі друягині, притулявся на хвилину до стіни, в якій був пролом.

Якось, вештаючись у дворі, Гриня побачив, що з третього під’їзду вийшов старий пенсіонер і сів на лавці у затінку. Із розмов сусідів Гриня знав, що цей старий — професор чи то біохімічних, чи біологічних наук і до останнього часу був науковим консультантом мало не в п’яти НДІ. Грині закортіло вилити душу освіченій людині, яка нічого в житті не бачила, крім книг. Хай і професор знає, що навкруги багато цікавого і що повноцінне життя не може поміститися в запилених фоліантах, які лежать у нудному професорському кабінеті. Гриня підсів до професора і, відкривши щербатий рот, дихнув на нього сивушним перегаром.

— Поважаю науку, — сказав він задушевно.

Професор гидливо покрутив носом і відсунувся.

У Грині розв’язався язик, і він розповів про диво, яке сталося в його підвалі. Наприкінці розповіді старий почав виявляти неабияку зацікавленість і, як півень, хилив голову то в один, то в другий бік, від надміру почуттів ляскаючи себе долонею по нозі.

— Нонсенс! — бурмотів він. — Але цей примітив не зміг би придумати. Треба буде…

Старий заметушився і зник, а наступного дня сам уже підсів до Грині, тримаючи в руках маленькі коробочки іа скляними стінками, через які видно було комах, що безнадійно махали крильцями. Гриня усміхнувся.

— Комахи! Знаю, такі злітаються до вина або до браги.

— Це дрозофіли, — суворо сказав професор.

— Нехай будуть дрозофіли, — охоче погодився Гриня, — але навіщо вони?

— Для експерименту! — урочисто виголосив професор і попросив пустити його в підвал.

У підвалі професор розмістив коробочки на різній відстані від стіни і сказав, що завтра в цю ж годину він прийде сюди знову.

В умовлений час Гриня чекав старого біля входу в підвал.

У підвалі професор став розглядати комах, які були ближче до пролому. Потім вигукнув пригніченим голосом!

— Екзитирувала!

Лише в коробці, що стояла на семиметровій відстані, дрозофіла була жива.

— Ви знаєте, від чого загинули дрозофіли? — жваво запитав професор.

— Подохли, та й годі, — байдуже знизав плечима Гриня. — От дивина!

— Навіть вам буде цікаво знати: комахи, що перебували ближче до стіни, загинули від голоду!

— Від голоду? — здивувався Гриня.

— Так! Час для них біг набагато швидше, ніж звичайно. Доступу до їжі не було, а катаболічні процеси, тобто розпад тканин у процесі обміну речовин, відбувалися. І відбувалися вони набагато швидше, як я вже кач зав. Тож знайте, що біля вашої дивної стіни час прискорює свій плин. Мабуть, десь поруч із нею або ж під нею є джерело енергії, що пришвидшує плин часу. — Він зітхнув і з приреченим виглядом додав: — Тільки навряд чи зацікавить це офіційну науку. Надто фантастичні факти! Такі ефекти не можуть бути створені землянами. Так, це прибульці з інших планет! Це їхніх рук справа!

— Прибульці… час… — повільно думав Гриня. — Тож-бо мій телепень останнім часом тільки про цей час і говорить. І книжечки різні про час навіть за обідом читав.

Гриня пригадав, як останніми днями не раз бачив, що син шастав у підвал, стараючись, аби його не помітили.

Увечері, коли учень п’ятого класу Ваня Фомочкін прийшов додому, батько зустрів його з нахмуреним лобом. На столі лежав солдатський ремінь. Батько показав синові на табуретку:

— Лягай!

— За що? — заверещав страдник.

— За те, що без батькового дозволу… — приказував Гриня, і ремінь легко літав у його вправній руці. — За те, що через тебе сорому набрався! Я п’ю, але не краду. Ти що там у підвалі зробив?!

— Ой, усе розкажу, тільки пусти! Машину часу хотів зробити. Не вистачило тільки дротиків срібних і ланцюга з велосипеда. Не дістав ще.

— А цегла навіщо тобі? — гнівно запитав батько.

— Не брав я цегли, — шморгнув носом син, — вона сама на порох розсипалася, коли я генератор простору-часу випробував на форсованому режимі. Цегла ж за добу набрала п’ятсот вісімдесят років.

— Навіщо тобі ця машина? — з докором почав Гриня. — Скільки часу на неї вбив. Краще б матері або мені, скажімо, зайвий раз допоміг.

— Навіщо, навіщо! — схлипнув син, потираючи потерпіле місце. — Двійку мені вліпили із співів минулого тижня. Хотів повернутися в той же день, щоб виправити оцінку. Та де там. Мати за двійки сварить, ти б’єшся, особливо, коли теє… напідпитку.

— Це правда, — самовдоволено погодився Гриня. — Я такий. Незрозуміло мені тільки, як би ти виправив оцінку? Слуху ж у тебе зовсім нема.

— Я зробив машину, таку маленьку-маленьку, — запалився син, — заховаєш її в роті, і всім здається, що це ти сам співаєш.

— Он воно що, — на мить замислився Гриня і знову взявся за ремінь.

— За що? — з синових очей бризнули сльози.

— Кожну справу треба доводити до кінця. Двійку із співів ти так і не виправив, — похмуро сказав батько і замахнувся ременем.

НЕ ДОСЯГНУВШИ МЕЖІ

15/01 БВ Тремпс сидів у своїй однокімнатній квартирі на складаному похідному стільці й чекав сина. Квартира була обставлена найнеобхіднішим — строго й скромно — як і належить солдатському житлу: три складених стільці (для кожного члена сім’ї по стільцю) і складаний стіл, покритий грубим сірим пластиком. На стіні на рівні людського зросту — червоний ґудзичок термінової сигналізації для виклику поліції; трохи вище — портрет Головного Батька Всіх Солдатів у повній парадній формі. Його мавп’яче личко було скривлене в гримасі, яка мала виражати величність.

15/01 БВ Тремпс побожно подивився на Головного Батька й прошепотів:

— Даю тобі священне слово солдата А, що син мій буде гідний славного імені солдата В.

Цей день з самого початку був невдалим. Ще зранку 15/01 БВ Тремпс через неуважність забув віддати честь середньому офіцерові їхнього дому-казарми. Це було непростимим порушенням Статуту Поваги й Статуту Покори. Офіцер більш-менш лагідно покартав неуважного солдата, після чого в того довго боліло вухо.

Додому 15/01 БВ Тремпс мав іти тільки завтра. Адже батько сімейства — солдат А — перебуває в домі-казармі 5 днів і 2 дні вдома. Мати сімейства — солдат Б — має бути в домі-казармі 4 дні і 3 дні вдома. Діти — солдати В — перебувають у школі-казармі всього лиш 10 годин на добу і цілих 14 годин — вдома. В певних колах почали говорити, що це прояви лібералізму. І до цього найближчим часом мали прислухатись. Бо не таке це слово “лібералізм”, щоб вимовляти його марно.

О 10 годині 43 хвилини начальник дому-казарми викликав солдата А 15/01 БВ Тремпса до себе і сказав з докором:

— Ось погляньте, що нам передали по службовому каналу про вашого сина солдата В 16/01 ВГ Тремпса.

15/01 БВ Тремпс стояв струнко й читав інформативне повідомлення для службового користування. Все всередині в нього завмирало від горя, проте жоден м’яз на обличчі не здригнувся, бо саме так мав поводитися справжній солдат великого міста-імперії.

Раз на квартал у школі-казармі проводилися заняття з літератури й пропаганди. На минулому занятті вони розбирали написане генералом-письменником А оповідання, в якому йшлося про те, як розумний і відданий ідеалам міста-імперії солдат В запідозрив матір солдата Б в непростимих симпатіях до сусіднього міста-імперії: за цілком достовірними повідомленнями військового імперського агентства інформації, там по жеребку вбивали кожне десяте немовля для вироблення мужності у своїх солдатів, а старих людей перетоплювали на жир, який використовували для змащення гарматних деталей.