Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич - Страница 3

Місцеві жителі прийняли мене дружелюбно, сказати б, аж надто дружелюбно. Їхня настирлива запобігливість доводила до відчаю, занудлива чемність переходила будь-які розумні межі. Вони намагались розгадати найменше моє бажання, догодити мені у всьому і, що характерно, робили це якнайщиріше. Я розумів, що найбільшою прикрістю для них буде моя відмова від їхніх послуг. Як з’ясувалося згодом, так само вони ставилися і одне до одного, і бажання кожного було suprema lex[1] для всієї громади.

Через три-чотири дні таких мук до мене з’явилося кілька представників вищого органу влади. На зріст ці істоти були вдвічі нижчі за людину, замість шкіри — якась навдивовижу м’яка, немов повітряна, оболонка, м’язи скидалися на драглисті грудочки, що перекочувались під шкірою. Я, одягнутий у легкий захисний скафандр з місячним запасом атомарного кисню за спиною, сам собі здавався порівняно з ними середньовічним лицарем.

Вони довго, дуже довго розпитували про моє здоров’я і настрій, а потім один звернувся до мене з цілою промовою:

— О Ендотеліус, найвеличніший із космогаторів! Ми якось літали до сузір’я Миші, і там акінайці розповідали нам про ваш подвиг, пов’язаний із знищенням землюпотрясаючого дракона. Ми, звичайно, не сміємо просити вас про допомогу і забирати час такого доблесного і велемудрого космогатора, але, може, хоча б ваша безцінна порада…

І він оповів мені таку історію.

Тамтешні мислячі істоти, як і на більшості інших планет, вийшли з океану. Стимулом для цього було те, що їх постійно переслідував великий хижак мінотерій, який жив у воді. Рятуючись від нього, предки м’якотілих і вийшли на сушу. Та коли вони усвідомили роль мінотерія в своєму розвитку як мислячих істот, то вдячність переросла просто-таки в релігійні поклоніння. Раз на місяць мінотерій припливав до острова по чергову жертву. Він пожирав невиліковно хворих або дуже старих м’якотілих, і з цим ще можна було миритися. Але підвищена жорстка радіація майбутньої наднової щось змінила в генетичному апараті мінотерія, і він став нестримно рости. Його організм потребував їжі усе більше й більше. Мінотерій уже припливав по данину раз на три тижні, потім на два… На той час, коли я приземлився на планеті, мінотерій припливав щоденно, і м’якотілі були близькі до відчаю.

Тисячоліття тісного спілкування мінотерія з м’якотілими не минули марно: хижак у своїй чемності і в джентльменських манерах не поступався перед будь-яким з м’якотілих. Якось я підслухав бесіду гігантських розмірів мінотерія і приреченого м’якотілого. Мінотерій довго перепрошував свою жертву, а м’якотілий умовляв його не хвилюватися; потім мінотерій пропонував відкласти пожирання хоч на кілька хвилин, а м’якотілий щиро захоплювався великодушністю мінотерія і відхиляв його пропозицію. Тим часом велетенський риб’ячий хвіст мінотерія збуджено бив по воді, здіймаючи фонтани бризок, а з великої беззубої пащі лились потоки слини.

Як мені тоді здалося, я дуже сумлінно все зважив і самовпевнено мовив:

— О шановні! Цю проблему можна розв’язати просто. Скажіть мінотерію, коли він припливе по наступну жертву, що просите його більше не з’являтися у вас. Наскільки я зрозумів, на вашій планеті не заведено відмовляти.

— Як?! — здивувалися м’якотілі. — Просто взяти й попросити?!

— Прошу вас, — я лукаво зробив наголос на слові “прошу”. — Зробіть так, як я сказав.

Наступного дня опівдні на березі зібрався натовп, чекаючи на мінотерія. Незабаром океан сколихнувся, хвиля з шурхотом накотилася на пісок, і з води показався величезний тулуб, вкритий лускою. Чудовисько поклало на прибережну гальку свою потворну крокодилячу голову і почало теревенити про те, як би йому хотілося, щоб його сухопутні друзі були здорові й щасливі. При цьому очі почвари палали голодним вогнем.

Я підштовхнув старійшину під бік, і він, озираючись на— мене, ніби шукав підтримки, вийшов наперед.

— О незрівнянний і пречудовий! — мовив він тремтячим голосом. — Якщо ти з такою ж швидкістю пожиратимеш твоїх вірних друзів, то невдовзі нікому буде берегти в своїх серцях добру пам’ять про тебе. Тільки через це ми просимо тебе ніколи не припливати сюди!

По тілу мінотерія пробігла нервова судорога.

— Хто вас, о найдорожчі, напоумив на цей крок? — прогримів його голос.

— Ось цей космогатор — Антоній Ендотеліус-молодший, — покірно відповіли м’якотілі, які не вміли брехати.

Голод, напевне, неабияк загострює кмітливість, тому що після недовгих роздумів мінотерій прийняв несподіване рішення.

— Гаразд! — заревів він. — Не задовольнити вашого прохання я не можу. Але й ви мусите вдовольнити моє. Я не можу жити без їжі, тож віддайте мені на поживу космогатора!

— Мене на поживу? — здивувався я. — Що за дурні жарти?

— Це його прохання! — загула юрба. — Мінотерій попросив!

— Ну, добре, — процідив я крізь зуби. — Нарікай на себе, почваро! Гаразд, мінотерію, — голосно сказав я. — Але я сумніваюсь, чи пройду через твою горлянку. Адже досі ти ковтав істот удвічі менших за мене.

Мінотерій зареготав, розкривши пащу, в якій могли б вільно вміститися кілька ваговозів. Не роздумуючи більше ні секунди, я вскочив у цю печеру, щасливо поминувши рогові пластини при вході в ротову порожнину. Ще одне зусилля, і я посунувся по похилій трубі кудись униз. Мене одразу ж оповила темрява, в якій щось булькало і чвакало. Я збагнув, що потрапив у шлунок. Мій розрахунок полягав у тому, що шлунок мінотерія в процесі еволюції пристосувався до перетравлення м’якотілих з їхньою ніжною тканиною. Я ж зліплений з іншого тіста, крім того, на мені був, якщо ви пам’ятаєте, легкий захисний скафандр із запасом атомарного кисню на кілька тижнів.

Що я тільки не виробляв, опинившись у шлунку! Я скакав, танцював, товк у стінку кулаками, ніби на боксерському тренуванні. Я чув, як стогнало від болю чудовисько. Вже під кінець першої доби воно заблагало пощади.

— Виходь, — почув я приглушений звук його голосу. — Нічого тобі не буде.

Та я згадав про м’якотілих і вирішив боротися до кінця.

Ще кілька днів тривав мій поєдинок, який геть виснажив мене. Нарешті чудовисько смикнулось востаннє і затихло. Я прислухався: воно не дихало.

Через напіввідкриту пащу я обережно вибрався назовні й розглянувся довкола. Чудовисько лежало на якомусь незнайомому безлюдному острові. Помітивши мене, в повітря знялися зграї птахів. Нараз я побачив, як з-під кущів низького чагарника до чудовиська метнувся маленький звірок, схожий на тхора. Не зважаючи на мене, він вирвав з тіла мінотерія шматок м’яса і став жадібно пожирати його. Я байдуже поглядав на звірка, міркуючи, що ж мені робити далі, і раптом з подивом помітив, що звірок почав швидко змінюватись, перетворюючись на маленьку: копію мінотерія — така ж хижа голова, такий же риб’ячий хвіст.

“Ось як тут передається генетична інформація!” — подумав я, обережно підкрадаючйсь до мінотерія-малюка. Стрибок — і маленький звір забився в моїх залізних руках.

З кори дерев я сплів нашийника і повідець і ні крок не відпускав від себе “новонародженого”. Годував я його яйцями птахів, які гніздились на острові. Мінотерій ріс на диво швидко і вже через тиждень був досить сильний, щоб перевезти мене на острів, який я покинув.

Заплив скінчився щасливо, — м’якотілі щиро дякували мені. А нового мінотерія я забрав на Землю. Там йому дали цитостатики, щоб зупинити ріст, і він лишився невеликим, досить цікавим створінням.

— Згадав! — вигукнув онук. — Коли я був ще зовсім маленьким, ти водив мере в біопарк інопланетних форм у відділ мислячих м’ясоїдних. Мінотерій — він кумедний такий, чемний, з усіма вітається.

— Чемний то він чемний, — похитав головою Евдотеліус. — А от якось мало не проковтнув двоголову рептилію з боліт планети Охани. Добре, що доглядач вчасно нагодився.

— А з м’якотілими що сталось? — поцікавився онук.

— Евакуювати їх було дуже дорого, хоча якби це був єдино можливий варіант, то про витрати й не подумали б. Але ностальгія для таких вразливих істот могла стати згубною. Ми обрали простіший шлях: вистрелили в зірку кількома тисячами тонн інгібітора антинадновіту. Таким чином переродження в наднову відвернули. А м’якотілі… вони приєдналися до мешканців тих планет, які згадують моє ім’я із захопленням і вдячністю.