Корида - Тесленко Александр Константинович - Страница 23

— Цебер відремонтує… — на диво спокійно мовила Гванца.

— Через півроку… Цебер сказав, що не раніше…

— А що ж робити? — вже стурбовано запитала. — Що ж буде ці півроку?

— Голод, — витиснув із себе Антуан. — Буде голод. Щоправда, твоя харчова пайка не зміниться, бо ти з дитиною… Але ж усе це за рахунок інших, Гванцо…

— А що сказав Вазар?

— Сказав, що справжні космодослідники, такі, як ти, повинні бути готовими до будь-яких несподіванок…

Анджей був старанним у всьому, проте одного разу Вазар відверто сказав йому:

— Анджею, пробач… Ти дуже сумлінний, але… З тебе ніколи не вийде косморозвідника. В тебе уповільнена реакція. І фізично, як для косморозвідника, ти кволий. І головне, що ти вже не переробиш себе. Ти не біокібер. Я щиро тобі раджу не виснажуватись на заняттях. Тільки марно витрачатимеш сили. Просто живи і думай, а вже потім, на Землі, знайдеш себе…

Вигляд у Анджея тієї миті був жалюгідний. Стримуючи тремтіння в голосі, він сказав:

— Так. Я сам думав. Шкода. Я так хотів… І зараз хочу. Але не можу… Дуже важко… А ще аварія з синтезатором.

На дванадцятий день недоїдання Анджей знепритомнів у деклімаційній камері.

Незважаючи на розмову з Вазаром, Анджей продовжував напружені заняття. Він ще не здавався остаточно. А що коли якийсь внутрішній вибух?! Може, якесь невидиме гальмо відпустить його тіло і розум. Але з кожним днем напруження зростало. Вазар вимагав повної самовіддачі, завдання ставали дедалі складніші, а ще й голод, недоїдання… На добу — 0,5 води, 0,02 білкової суміші, 0,03 пасти Оерза, 0,03 вітамінізованої пінки. І все. Життя ніби будь-що хотіло зламати Анджея.

— Я трохи розуміюсь на техніці… Може, я зміг би допомогти Цеберу? — звернувся він до Вазара на третій день недоїдання. — Я знаю будову багатьох синтезаторів…

— Ти не зможеш допомогти, хлопче. І ніхто з вас не зможе. На “Кориді” стоїть несерійний синтезатор. Вважайте, що це просто чергове випробування. В кожному польоті всяке трапляється… От і трапилось. На жаль… А уявіть себе на далеких планетах. Уявіть себе на майбутніх ваших трасах. Я бачу, ти, Анджею, ще не лишаєш думки до кінця випробувати себе… Все буде гаразд. Цебер обов’язково відремонтує синтезатор. Та, врешті, і зараз усе гаразд. Аварійна система продукує необхідний харчовий мінімум. Немає делікатесів, це вже даруйте…

Товариші занесли Анджея до медичної частини. Клавір поворожив кілька хвилин над хлопцем, лазерним стимулятором пройшовся по активних точках шкіри, і коли Анджей безтямно розплющив очі, голосно мовив до решти:

— Йому треба збільшити харчовий пайок. Розумієте? Це означає, що ви будете одержувати ще менше… Ось так. Усе буде гаразд, — він поплескав Анджея по щоках своєю важкою блакитною долонею.

Снилося…

Вона біжить степом. Біжить, аж подих забиває. Довкола — розмаїття трав, квітів, метеликів. І якась мелодія однієї дзвінкої пульсуючої ноти бринить у настояному повітрі.

— Іре-е-ен! — хтось гукає здалеку.

Вона зупиняється, наслухає. Нікого.

— Іре-е-е-ен! — уже ніби з протилежного боку.

Вона падає в густу траву і слухає сюрчання коників. “Якщо хтось мене шукає, то й так найде”, — думає. Просто в очі світить яскраве сонце. Тепло. Парко. І радісно. І раптом уже зовсім поруч:

— Ірен!

Барвисті метелики літають, не махаючи крильцями, як великі різнокольорові планери.

— Ірен, чому ти не озиваєшся? Я шукаю тебе…

— Іванко?

Ірен здивовано зазирає йому в очі і бачить у його зіницях, як у двох дзеркалах, своє відображення.

— Ти прилетіла? І не зайшла до мене… Чому?

— Не знаю… Я хотіла забути про тебе…

— Чому? А я ось хліба приніс для тебе… І сиру… Хочеш їсти? Я знав, що ти хочеш їсти. Ти три роки літала… З дороги завжди хочеться їсти.

— Спасибі… Який смачний хліб! У нас на “Кориді” такого не було.

— А сир?

— Я ще не куштувала. Ти сам його робив?

— Мама… Твоя мама.

— Моя?

— Так. Я зараз живу з твоєю мамою. Щоб веселіше. Тато помер, а мамі одній сумно.

— Тато? Помер? Я нічого не знаю. Іванку… Я щойно прилетіла, я нічого не знаю… Іванку…

— Не плач. Може, він і не помер. Я не знаю точно. Але я переїхав до вас. Думав, ти прилетиш, і ми відразу зустрінемось.

— Далекі світи кликали мене і кличуть, Іванку… Я сподівалась, я хотіла…

— Знайти свою мудрість? Так, Ірен? Але й до тебе жили мудрі.

— І вони знаходили…

— Але не так далеко, Ірен. Світ безконечний, і ми, не знаючи самих себе…

— Іванку, не осуджуй…

— Ні! Я люблю тебе. А хто ж осуджує того, кого любить?

— Я.

— Ти осуджуєш мене?

— Себе, Іванку. Я в чомусь помилялась. Але не знаю, в чому… Я не знаходжу відповіді, остаточної відповіді…

— Просто ще не настав той час… Ти її знайдеш, свою відповідь.

— Як добре на Землі, Іванку! Яка вона велика.

— Ти їж, Ірен, їж. Усе буде добре.

Після місячного недоїдання Ніколь зрозумів — він більше не витримає. Він може вмерти. Принаймні так йому здавалось. Ця думка жахала його своєю безглуздістю. Померти отак по-дурному людині, яка присвятила себе великій меті? Померти від якоїсь неполадки на учбовому кораблі? “Чому Вазар не повертає машину на зворотній курс? Чому він такий спокійний? А що Базару? В нього універсальний ензимний тракт. Йому їсти не хочеться. Він не може навіть відчути, як це страшно. Страшно. Мій батько — мудрий. Він мені був поклав до валізки аж десять тюбиків пасти “Уні”, але ж я викинув їх геть. Батько колись замолоду не один рік провів за кермом експедиційного трансангуляра. Він знає життя. Він знає — трапляється всяк. А я, останній дурень, повикидав з валізи все, що не мною покладено. Невже я помру?! Ні! Ні! Десять тюбиків пасти “Уні” мені б вистачило… місяців на три. Дурень! Невже я помру? Це ж учбовий політ. Врешті, все має бути передбачено. Якщо з нами щось трапиться, Вазар буде відповідати… Хоча… Всяк буває… Невже я не побачу батька? Якщо повернусь на Землю, вже ніколи не вилечу без аварійного запасу. Ніколи. Якщо повернусь…”

Біокібер Вазар і механічний робот Діон сиділи в спеціальній кімнаті. Голубим світлом блимали десятки телеекранів.

— Вазаре, мені видається, що це випробування пора закінчувати, — мовив Діон.

— Гванца і малий Антуан мають нормальне харчування.

— І все-таки…

— Минає тільки шістдесят дев’ятий день недоїдання.

— У Ніколя серйозні зміни в психіці. Ось, поглянь сам… його енцефалограма, онейрограма, а це просто аналізи…

— Так. Ти маєш рацію. Загалом, гадаю, і решта відчула, що таке голод…

— Одне слово, Вазаре, пора кінчати. За кілька днів негативні реакції можуть з’явитися і в решти.

— Діоне, хоч ти не дратуй мене. Цього разу в нас і так вийшов не учбовий, а якийсь розважальний політ. Ще треба дозволити їм кожного дня виходити на зв’язок з Землею, теревенити з друзями, з батьками, ловити програми земного телебачення, виспівувати…

— Вазаре…

— Я все розумію… У Ніколя справді серйозні зміни в психіці. Однак…

— Ніяких однак, Вазаре… Ти сам прекрасно розумієш, що, окрім хіба що Фреда, навряд чи хто стане справжнім косморозвідником.

— Прошу всіх негайно зібратися в зеленій залі, — пролунав голос Вазара з динаміка. — Прошу терміново зібратися в зеленій залі.

Прийшла і Гванца з дитиною на руках.

— Я спробую бути лаконічним. Сподіваюсь, ви все розумієте й самі. Я хочу запитати вас: “Хто хоче бути космодослідником?”

Доволі довго всі мовчали, нарешті голос Фреда порушив тишу:

— Я… Фред Савченко.

— Я так і думав, Фреде. Послухай мене уважно… Я хочу зарахувати тобі наш трирічний курс і повертатися додому, хоча ми і навчаємося лише рік… Ти згоден? Тобі багато чого доведеться опановувати самотужки. Але ти продовжиш навчання в Академії майже на два роки раніше. Подумай сам… Тобі буде важко, але…