Корида - Тесленко Александр Константинович - Страница 9

— Так, я це все знаю, — мовив тихо Серпан. — Але скажи, хто все це робить?

— Що робить?

— Хто показує ці кадри життя, хто інсценізує обстановку? Я сам не можу в цьому розібратися.

Антон зосереджено подивився на нього.

— Ти справді хочеш це знати?

— Хочу.

Фрунов піднявся з-за столу і підійшов до в|квуа.

— Без них… — показав поглядом у глиб двору, — такі штуки не обходяться.

— Ти про кого?

Василь теж підвівся і визирнув у вікно. В глибині двору під великою розлогою яблунею стояла якась споруда, схожа на великий човен, цілий катер, перевернутий догори оранжевим дном, біля нього поралися двоє молодих хлопців у сірих комбінезонах.

— Хто вони?

— Сказати правду?

— Безумовно…

— Але не дивуйся. І вір мені. Це марсіани.

— Оці двоє? — запитав спокійно Серпан.

— Так.

— Звідки знаєш?

— Від них же самих. Вони часто прилітають до мене. І я часто буваю на Марсі. Загалом, мушу тобі сказати — марсіан на Землі дуже багато. Ти їх бачив сотні разів, тільки не знав, що то марсіани. Або й просто не помічав нічого за своїми клопотами, за своєю байдужістю до навколишнього. Байдужі ми стаємо, Василю. Байдужі до життя. А вони молодці. Вони нас вивчають і себе разом з нами.

Антон прочинив вікно і голосно крикнув:

— Гей, Семене, Ігоре! Ходіть до хати!

Марсіани були в звичайних робочих, уже добре засмальцьованих комбінезонах.

Один з них, якого Фрунов назвав Ігорем, зайшовши в хату, зразу сів за стіл, заговорив:

— Благодатний край ваша Земля. Я тут відпочиваю і душею і тілом.

— Давно ви не прилітали, — мовив Фрунов.

— Та все клопоти домашні, марсіанські. До речі, величезна подяка тобі, Антоне, за останнього хворого. Дуже цікаві дані. Сам головний просив переказати велику подяку і ось це… — Ігор дістав з кишені товсту пачку грошей і кинув її на стіл перед Фруновим. — Велика подяка і прохання продовжувати дослідження.

Василь здивовано і навіть заздрісно подивився на ту пачку грошей.

— А тебе як звати? — спитав Ігор.

— Василь Серпан.

— Хірург?

— Так.

— О, яка приємна зустріч! На ловця і звір біжить. Ти нам потрібен. Ось твоя частка, — Ігор дістав з кишені трохи меншу пачку грошей, кинув Василеві.

— Спасибі… Це за що?

— За твого останнього… Він, власне, сам собою і не дуже цікавий, але він тридцять сьомий покійник з таким діагнозом! за час твоєї лікарської практики. Молодець. Наш головний наказав розшукати тебе і посприяти в захисті твоєї докторської дисертації. Тож не хвилюйся. Все буде гаразд.

— Ви хочете сказати, що той хлопчина помер?

— Помер, звісно. Велике спасибі.

Марсіанин голосно засміявся.

Антон нахилився до Василя і сказав утаємничено і зверхньо:

— Василю, ти вже й сам, вважай, помер. Ти ж нічого не знаєш. Ось послухай… Ти зараз лежиш у своїй рідній клініці з транссептальним інфарктом міокарда. Тобі стало погано під час операції…

— Облиш жартувати. Зараз я сиджу за столом з тобою і твоїми марсіанами.

— Ні, Василю. Це не ти сидиш… Тобі просто так видається… А насправді ти знепритомнів біля операційного столу і зараз лежиш на штучному диханні в рідній клініці. І тобі вводять морфін через кожні дві години, коли ти починаєш прокидатися… Після інфаркту хворий мусить спати. Сон — це здоров’я. Отак, Василю… Ти впав біля операційного столу, і вся бригада хірургів та анестезіологів кинулась до тебе. Доки метушилися біля тебе, хлопчик, якого ти оперував, помер… Берегти себе треба, Василю. Думав, ти вічний? А воно ні… Не так воно. Добра ти душа, Василю. Але вже тільки душа. Тіла свого вже, мабуть, ти не знайдеш. І житимеш ти на Марсі. Чи, може, підшукаєш собі красивішу і спокійнішу місцину. Ти — поетична натура. Марс тобі буде не до вподоби…

Василю раптом стало страшно. Він кинув пачкою грошей в обличчя марсіанина. Пачка розірвалася, і банкноти розлетілися по кімнаті. Тікати.

Василь Серпан метнувся до вікна, розбив грудьми подвійну шибу і випав на вулицю, але не встиг доторкнутися землі — полетів, спершу важко, надсилу, а потім легше. Набирав висоту.

“Прокинутись! Прокинутись! Треба нарешті прокинутись!”

Він летів над річкою. Відчуваючи, що бракне сил, опустився на порослий травою берег. Від води долинало несамовите жаб’яче кумкання. На березі стояв підліток з довгою вудкою в руках, ловив рибу. Повільно і безшумно Василь Серпан наблизився до нього і зупинився.

— Чому ви такі сумні? У вас щось сталося? — раптом запитав хлопець, не обертаючись.

— Звідки ти знаєш, що я сумний?

— Я відчуваю… Я вас відчуваю навіть на відстані. Ви ж мене оперували. Спасибі. Мене вже ніщо не турбує.

Хлопчина обернувся, і Василь з жахом упізнав у ньому хлопця, який лежав на операційному столі.

— Це ти?

— Так. Спасибі, лікарю. Я дуже хочу зробити вам подарунок. Я зараз спіймаю жереха. Для вас. Величезного жереха. Ось побачите…

— Пробач, хлопче… Я забув, як тебе звати…

— Ну, що ви… Байдуже… Ми з вами зараз просто рибалки…

…Марія Серпан у незвичному для неї медичному халаті, в завеликому білому ковпаці, що спадав на очі, зайшла до реанімаційної зали і злякано зупинилася. Сім ліжок, сім апаратів штучного дихання ритмічно плямкають клапанами, сім кардіомоніторів стукають у ритмі скорочення кожного із семи сердець, стукають різними голосами і малюють на своїх екранах електрокардіограми. Ті голоси зумерів були дуже схожими на багатоголосе жаб’яче кумкання.

— Де він? — запитала Марія, стримуючи сльози і вдивляючись здалеку в обличчя кожного із семи і не впізнаючи.

— Василь Андрійович третій від стіни… Біля вікна… Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд. Повинно бути гаразд…

ДІТИ НІКОЛІАНА

Повість

Космодослідник Віллі Джеррі майже все життя прожив одинаком. До цього його змусила робота, яку він любив і якої не зрадив. Бажання літати з’явилося в нього у далекому дитинстві й згодом не пригасало, а розгорялося дедалі дужче. Хлопчаком він утік з дому, залишивши вже немолодих батьків у містечку Тошин, і вступив до косморозвідувальної Академії, блискуче склавши всі іспити. Навчаючись, Віллі зустрічався з дівчиною Анель, вона працювала в редакції невеликої газети. Він вважав, що без неї не зможе жити, а їй видавалося, що без Віллі вона не зможе жити. “Я так люблю тебе, — казала Анель. — Я хочу літати з тобою і описувати всі твої пригоди”. Закінчивши навчання, Віллі вирушив у свій перший політ, а коли повернувся — Анель жила з “талановитим художником”. Вона зустріла його безневинною, дитинною усмішкою і поцілунками:

— О, Віллі, ти так змужнів! Але, знаєш… Я не буду літати з тобою. Я була просто дівчиськом. У мене зараз така гарна робота… І ось познайомся — мій чоловік…

Відтоді Віллі Джеррі про сім’ю більше ніколи не думав.