Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 13

А гарно було б погуляти в часі.

Він, напевне, довго стояв би біля вікна, роздивляючись порожнечу, але в передпокої задзеленькотів телефон, задзеленькотів не мелодійно, як нещодавно дзвоник, а вимогливо, настійливо, нетерпляче, начебто мав на це якесь право.

Він трохи зачекав, проте в цій квартирі, очевидно, ні на які дзвоники не озивалися. Телефон тіпався в істериці.

Він перетнув кімнату, на ходу підштовхнувши рукою велику стрілку настінного годинника без циферблата, взяв трубку і обережно підніс до вуха.

— Слухаю.

— Прогулянки в часі неможливі, — діловито сповістила трубка трохи хрипким, хоч і не позбавленим приємності голосом. Дзвонили, мабуть, здалеку, бо у трубці щось потріскувало і голос звучав не дуже розбірливо. — А втім, не зовсім, — трохи подумавши, додав голос.

— Я знаю, — відповів він і поклав трубку.

Він знав, що передбачалася відповідь про невичерпні можливості уяви, про найкращу машину часу, завдяки якій можна водночас перебувати і в майбутньому і в минулому. І, звісно, в сьогоденні.

До речі, такий парадокс: якщо зустрінуться Вчорашній, Сьогоднішній та Завтрашній і добряче посваряться, а тоді Завтрашній уб’є Вчорашнього — Сьогоднішній залишиться. І якщо Вчорашній уб’є Сьогоднішнього — Завтрашній залишиться, хоча це й здається невірогідним. І хоч які варіанти розглядай, а завжди одна з трьох, так би мовити, іпостасей залишиться неушкодженою. Неймовірно? Але ж парадокс на те й парадокс, щоб здаватися неймовірним. Здаватися. Не вірите — спробуйте. А це ж поки що на рівні арифметики.

Іти звідси йому не хотілося, хоча треба було йти, бо за спиною, в кімнаті, з легким шарудінням відбувалися якісь метаморфози, і хто знає, чим усе це могло скінчитися. Розшукуй тоді дорогу, чіпляючись за хвости супутних комет!

Він повагом поправив шарф, застебнув куртку і, не озираючись, вийшов у передпокій.

У передпокої все якось дивно змінилося. Стеля втекла вгору, стіни розсунулися, поличку з сірим телефоном ледь видно було на обрії, дзеркало, наче далека зірка, відбивало ранішнє світло, а вішалка висіла десь угорі, наче непізнаний літаючий об’єкт.

До речі, непізнані літаючі об’єкти ми не можемо пізнати не тому, що це зробити неможливо, а тому, що ми не хочемо їх пізнавати. Погодьтеся, адже нудно жити в світі без таємниць. І навіть якщо кінець кінцем одні з них будуть твердо ідентифіковані як кулі-зонди, інші — як частини наших космічних апаратів, що згорають в атмосфері, треті — як кульові блискавки, а четверті — як хмари, однаково завжди знайдеться хоча б один НЛО, який зостанеться загадковим. Інакше не можна. Інакше буде надто сумно.

Можливо, передпокій був такий самий, просто він сприймав його інакше. Адже багато що залежить від сприйняття. “Все, що тут написано, дуже цікаве”. — “Ну що ви, така нісенітниця!” Ось де ключ.

Праворуч від полички з телефоном на візерунчасто-зеленому шпалерному горизонті наче крізь тьмяний серпанок маячіло місто. Місто здавалося іграшковим, бо шпилясті вежі увінчані були напівзабутими флюгерами: стрілками, півниками, прапорцями, вітрильниками, чоловічками. Всі вони, певна річ, показували різний напрямок вітру, і всі морочили голову, бо ніякого вітру не було й сліду. Так іноді промайне легенька хвиля, від котрої ледь помітно гойднуться квіти, зображені на листівці з золотим написом “Вітаємо!”, що лежала на підлозі під вішалкою. Листівка так само морочила голову, бо нікого не вітала.

Він неквапливо йшов до іграшкового міста, насвистуючи щось невигадливе, зрідка позираючи на всі боки й усміхаючись. Далека дзеркальна зірка згасла, і навкруги посутеніло.

Як же кривдно бачити невідповідність між реальністю справжньою і позірною. Може, давно-давно згасли всі зірки цього світу, а ми все ще бачимо їх і поночі гуляємо під всіяним зірками небом, і складаємо вірші під зоряним небом, І Просто спимо під зоряним небом, спокійно спимо, бо певні: небо — зоряне. А воно, цілком можливо, здавна вже нас дурить, здавна тільки здається, і не існує в природі ніякого зоряного неба. Кривдно. Краще вже одразу жити в темряві, аніж стривожено чекати, коли ж ця темрява настане. Вдвічі кривдніше, бо ми укладаємо якісь плани, сподіваючись на зоряне небо, мріємо і нетерпляче дожидаємося майбутнього, і не знаємо, що цілком можливо — в майбутньому на нас не чекає ніщо добре.

А як же змінився б образ нашого мислення, якби ми з самого початку знали, що небо ніяке не зоряне. Як би ми доглядали себе! А так ми втішаємо себе надіями і зчудовані тим, чого насправді, можливо, й немає. Послухайте, як самовпевнено звучить:

“Внаслідок величезної роботи, здійсненої астрономами ряду країн, ми багато що дізналися про різні властивості зірок, про природу їхнього випромінювання і навіть еволюції”.

А яка поважна назва: діаграма Герцшпрунга-Рессела! Ой, зірки…

Гаразд. Поставимо крапку. Розділовий знак. Тобто, певна річ, знак продовження. Бо іграшкове місто вже зовсім поруч.

Як виявилося, зблизька місто було аж ніяк не іграшкове. Флюгери досить високо застигли над землею, точніше — над підлогою. Будиночки були двоповерхові, різнокольорові, затишні на вигляд, з різьбленими вікнами, балкончиками, черепичними покрівлями, вищезгаданими флюгерами, рельєфними стінами, трояндами у висячих палісадничках і з телевізійними антенами індивідуального користування на кожному балкончику. Вулиці були забруковані гладенькими кругляками. На розі стояла стандартна будка телефона-автомата. Ненова вивіска над зграбними дверима одного з будиночків повідомляла: “Комбінат побутових послуг”. Вивіска не світилась.

І було безлюдно.

До речі, час уже дати ім’я нашому героєві. Займенник “він” зрештою набридає, і може навіть спричинитися до плутанини, якщо “він” зіткнеться з кимось іншим, так само безіменним, і досить довго матиме з отим, так само безіменним, справу. “Він узяв пістолет, оцінюючи зважив його на долоні, підійшов до бар’єра, — він був за десять кроків, — ретельно прицілився, вистрілив, — і він упав”. Хто впав: бар’єр, пістолет, той, у кого стріляли, чи той, хто стріляв, бо інший випередив, — не зовсім зрозуміло. Отож потрібно нарешті визначитися.

Здавалося б, саме час замислитися про значення назви того чи іншого явища континуума, про роль, яку відіграє слово “троянда”, щоб троянда справді стала трояндою, — та ми не будемо замислюватись. Досить того, що світ заполонено визначеннями явищ. Варто лишень дати визначення — і на душі спокійніше. Зрозуміліше, може, й не стає, але — спокійніше.

Отже, його звали Едгар. Звісно, цілком навіть можливо, що його звали аж ніяк не Едгар, та хіба про це йдеться? Визначення дано — отже, можна сміливо рухатися далі. Бо що таке дати назву якомусь явищу? Домовитися, що називатимемо його саме так, а не інакше. От і домовимося.

Отже, його звали Едгар.

Едгар підійшов до дверей найближчого світло-коричневого будиночка з трикутною вежею і флюгером у вигляді лука зі стрілою й підняв руку, щоб постукати. Та не постукав, бо побачив застромлений до дверної ручки згорнутий папірець. Виявилося, що то коротка записка.

“Несправджені сподівання” — було написано в ній.

— Несправджені сподівання, — тихо проказав Едгар, склав записку й застромив її туди, де вона була досі.

Йому не хотілося зустрічатись із несправдженими сподіваннями. Погодьтеся, ви учинили б так самісінько. Історичні паралелі небажані, а все ж згадаймо Наполеона.

Хоча, з іншого боку, якщо сподівання справдилися — це вже геть не цікаво. Тут навіть прикладів наводити не треба. Тицьни пальцем у будь-яке місце континууму — і вже маєш приклад.

Біля входу до наступного будиночка Едгар вирішив не стукати. Він просто відчинив двері й опинивсь у невеликій затишній залі. Сходи — спіраль з дерев’яними поручнями — вели нагору. У залі стояло кілька вигадливо оздоблених крісел, низька канапа, великий круглий стіл із темно-червоного дерева на вигнутих ніжках, стіни були завішані гобеленами із зображеними на них пастухами, пастушками, драконами й батальними сценами, у простінках між невеличкими віконцями з білими серпанковими фіранками висіли великі кольорові фотографії, що зафіксували перший візит землян до Місяця (“Ми прийшли з миром від імені усього людства!), а в кутку, за тумбою із солідним старовинним (або стилізованим під старовину) годинником з ординарним написом на циферблаті “Vulnerant omnes, ultima necat”, що означало “Ранять усі, останній убиває”, стояв лицар у повному блиску свого обладунку, зі списом, затиснутим у масивній рукавиці, якийсь месір Івейн, славний син Урієна, короля землі Горр, або ж месір Говен, славний син Лота Оркнейського. Це Едгар так його класифікував. Більш нічого вартого уваги в залі не було.