Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 21

Коли він прокинувся вночі, дощу й музики вже не чутно було, і лише будильник квапливо відраховував час, відраховував машинально і розмірено, хтозна для кого й нащо.

Він сидів, обхопивши коліна руками, сидів у цілковитій темряві й милувався прекрасним обличчям. А тоді обличчя щезло, і він зрозумів, що воно йому приснилося. І, зрозумівши це, він згадав сон, власне, не сон, а той його уривок, який тільки й здатна втримати пам’ять, адже все інше неодмінно забувається, тільки-но прокинешся.

Уривок сну був чіткий і виразний. Йому щойно снилося прекрасне жіноче обличчя, схоже на обличчя Юдіф, яким зобразив його великий Джорджоне.

Він згадав слова, що їх прошепотіли Юдіфині уста.

“Я — Летюча зірка Барнарда”, — прошепотіли Юдіфині уста.

Він сидів у темряві й сумно усміхався. Він знав, що ці уста могли вимовити й інше ім’я. Аеліта. Або Та, що біжить по хвилях. Адже уві сні все можливе. Уві сні ми прилучаємося до клаптиків якоїсь іншої реальності, яка тільки в них і здатна виявити себе, щоб зникнути вранці.

Він сумно усміхався, втупивши погляд у темряву. Ранок був такий же сірий, як і вчора, він поволі просочувавсь до кімнати, витіснивши темряву, і небо іще щільніше притулилося до землі, начебто прагнуло розчинити її у своїй сірості.

Він попрощався з бабцею Шурою й відчинив дверцята автомобіля. Мотор радісно загурчав, а потім замуркотів тихо й задоволено.

Він їхав звідси без жалю.

Він дивився тільки на дорогу, на коричневе болото, що його розпорскували колеса “Москвича”. Він не хотів уже бачити далекої смуги лісу, не хотів бачити незатишні голі поля й забризкані грязюкою колгоспні ваговози. Щоправда, попереду його не чекало ніщо обнадійливе, та місто є місто: воно одразу задурманить наркозом своїх вулиць і кінотеатрів, обплутає тенетами телефонних дзвінків, прив’яже до себе тисячами очей, заворожить випадковою зустріччю у трамваї, коли в тісняві задньої площадки стоїш обличчям до обличчя й нікуди не дінешся, втопить у безтурботних сутінках, розцяцькованих вогнями реклам. Місто запропонує себе як ліки, може, трішечки гіркі, але надійні. Місто є місто, хоча інколи від нього доводиться втікати.

Вибоїстий путівець доповз нарешті до шосе. Едгар виїхав на мокрий асфальт і з почуттям полегкості надав швидкості.

Й одразу ж зрозумів, що не слід було поспішати. Бо на шосе, просто перед “Москвичем”, що набирав швидкості, стояла та сама, схожа на Юдіф, якою вона уявлялася великому італійцеві, та сама, що прошепотіла вночі кілька дивовижних слів.

Він устиг загальмувати й різко повернути кермо. Машина ковзнула до узбіччя, пірнула в кювет. Він боляче вдарився грудьми й на якусь мить знепритомнів.

Коли він розплющив очі, та, що називала себе Летючою зіркою Барнарда, нерухомо стояла на безлюдній дорозі в ролі Юдіф: голова трохи нахилена до плеча, очі затуплені в мокрий асфальт.

Він вийшов під дрібненький осінній дощ і подивився навкруги. Поля, поля, безлюдне шосе й низькі хмари. І вона. Стояла в позі Юдіф у білому вбранні, що приховувало обриси її фігури, і лише обличчя чітко вирізнялося на тлі білої хмари, такої чудної у сірому світлі полохливого ранку.

В грудях боліло, і він сперся рукою на мокрий капот.

— Ну, то й що? — неголосно спитав він.

Він не сподівався, що почує якусь відповідь — бо ж летючі зірки не розмовляють з людьми.

— Я шукаю Ельзору, — відповіла вона. Відповіла, начебто проспівала три слова з невідомої пісні.

— Нащо? — знов спитав він, жахаючись на саму думку: зараз вона щезне — й доведеться їхати далі, до надійного наркозу міста.

— Я дуже давно шукаю Ельзору, — залунала журлива музика, складаючись у свідомості в слова. — Дуже давно. Кожен повинен знайти Ельзору. Де вона?..

— Ельзора… — мовив він. — Певне, там же, де й Ельдорадо. Навіть назви схожі.

— Не розумію… Не розумію, — співала біла хмара з приголомшливим людським обличчям. — Я збилася з дороги й дуже давно шукаю Ельзору. Де вона?

Він з тугою, що враз різонула його по серцю, подумав, що закуняв за кермом і треба якомога швидше загальмувати. Поки не сталося лиха…

— Я не знаю, — втомлено відповів він.

А хмара співала й співала про довгі блукання, про холод космосу й тепле дихання далеких планет. Про те, як тяжко й сумно шукати, шукати безнастанно й довго, шукати і не знаходити. Про те, що треба шукати. Що треба, неодмінно треба знайти, знайти, знайти…

Він слухав і думав, що колись вона вже була тут і співала великому італійцеві про невідому Ельзору, і той так само не зміг нічого їй відповісти.

Голос співав про незмірні простори і час, про бездонні безодні й пустельні порожнечі — й летіли, летіли в сірий ранок червоні пелюстки, випурхували з білої хмари, падали на мокрий асфальт і танули…

— Знайти, знайти, знайти… Знайти, подолавши бездонні безодні й пустельну порожнечу. Знайти.

Пелюстка впала біля самісіньких його ніг. Він зітхнув і спитав, кинув у сірий ранок безнадійні слова, гостро відчувши всю їхню невичерпну безнадійність, нахилився і підняв пелюстку.

— Ти — Летюча зірка? — спитав він.

Він спитав і підняв пелюстку, і на мить відвів очі від тієї, що явилася колись Джорджоне.

Потім він іще раз обвів поглядом поля й безлюдне шосе і знову зітхнув. На дорозі не було нікого, а пальці стискали звичайнісіньку мокру стеблинку.

Було сіре пустельне небо, було мокре безлюдне шосе й була непоказна стеблинка, що виросла тут одного забутого весняного ранку.

— Ти — Летюча зірка? — прошепотів він і прислухався.

З сірого неба діловито знявся звичайний дощ — і він відчинив дверцята, щоб їхати далі.

Марсіянські піски поховали Аеліту, морські глибини поховали Ту, що біжить по хвилях, і не було в безконечному небі ніякої Летючої зірки…

І все ж, він іще раз обернувся, Обернувся — і завмер. Біля його ніг у мокрій траві жеврів червоний промінець.

…Він дуже довго не відводив погляду від пелюстки, боячись, що блідий вогник погасне, а тоді обернувся обличчям до дощової мжички й усміхнувся сірому небу.

Едгар підняв голову й усміхнувся погідному вранішньому небу. Сонце докладало всіх зусиль за себе й за Немезіду, що умчала в космічні глибини, і не його провина, що не настала ще пора спекотного літа. А взагалі — надходила зима, хоча сніг поки що не випав. Сонце вигнало в парк життєрадісних молодих мам із різноколірними візочками, веселих юнаків у джинсах, куртках, кошлатих шарфах і плетених спортивних шапочках із написом “adidas”, статечних пенсіонерів і тих, кому за тридцять.

В парку стало досить людно. Задзижчали машинки в атракціоні “Автодром”, знехотя почало обертальний рух у вертикальній площині “чортове колесо”, зарипіли гойдалки, з репродукторів залунала пісня про досить таки велику кількість червоних троянд, що ними такий собі художник, примудрившися продати водночас і дім, і все, що було в ньому, намагався домогтися прихильності такої собі служительки Мельпомени, котра любила квіти; почала діяти залізниця з маленьким, але цілком справжнім локомотивом; заклацали постріли в тирі. Забігали по доріжках малюки — то той, то той падаючи на мокру рінь.

Громадяни йшли гулять в парк. Погода цьому сприяла. Піднявся з лави й Едгар, маючи намір простежити дальшу путь свого недавнього сусіда по лаві. До речі, Едгар тільки на перший погляд здається трохи… ну-у… пасивним, чи що. Начебто спостерігачем. Просто день суботній, дотримується відповідна заповідь, і Едгар здійснює прогулянку.

Звичайну прогулянку.

Отож не будемо з одного лишень дня робити висновок, що собою являє особа Едгара. Того, кого ми домовилися називати цим ім’ям. Просто так уже виходить, що нам випало бачити лише одну грань. Один вимір.

Склепик містився в безпосередній близькості від парку культури й відпочинку під майстернею по виготовленню ключів та бюро ритуальних послуг. Ті, хто не мав бажання зранку прогулюватись у парку культури й відпочинку, відпочивали в склепику. Склепик називався “Склепик” і справді знаходився у склепику, являючи собою добрий приклад єдності символу й сутності. Адже будь-хто з нас без великих зусиль може згадати не один десяток закладів з назвами на зразок: “Пінгвін”, “Маяк”, “Весна”, “Сонце”, “Вербичка”, “Світанок”, “Ромашка”, “Політ” і таке інше — суть яких перебуває у кричущій невідповідності з кожною із вищезгаданих назв.