Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 27

Еге ж, у ті роки Едгар не завжди все розумів як слід. Хоча не слід гадати, що тепер він усе розуміє.

…Відомо, що час у відпустці біжить швидше, ніж на робочому місці. Якось, певно, цей факт пов’язаний з ейнштейнівською теорією (хапайте, мисливці за темами для наукових робіт!). Хоч би там що, а дні бігли що далі, то швидше, бігли безтурботні дні, запрограмовані геть однаково — пляж, море, волейбол, черга, кіно — тільки вечорами він довше, ніж досі, сидів на лавці, одчайдушно смалячи й пускаючи дим у зоряне небо.

А одного разу йому навіть здалося, що він упізнав її, Серед засмаглих тіл, у блиску моря, у срібних бризках. Може, він помилився. Надто багато там було людей.

І от одного чудового, але трохи сумного ранку він з дорожньою сумкою в руці востаннє пройшов по подвір’ю. Підійшов до хвіртки, він усе ж не витримав і, подумки глузуючи з себе, повернув до колодязя.

Вода була спокійна, в ній відбилося його збентежене обличчя. Він стояв над колодязем і напружено вдивлявсь у глибину. Під чорним шаром води, біля самісінького дна, лежала бліда тінь. Самотня сумна тінь, відображення випадкової хмарки, що заблукала в неозорому небі.

…А коли літак, розвертаючись, похилившись на крило, пішов понад морем, він нарешті дотумкав, що ж саме чудне було в тій піднятій до неба долоні.

Крізь долоню світили яскраві зірки. Атож, він не знайшов більше часу, щоб поїхати в те містечко. Але ж, певне, повірив хтось їй, і розімкнув коло, і опинилася вона в іншому місці, і мала вже ім’я, і телефон, і залицяльників, і ось що з усього цього вийшло.

Перетворилась на звичайну Чорнокосу Владарку.

До речі, правдивість усієї цієї історії зі степом, річкою та золотими хрестами підтвердив Едгарові Дракон. Під час однієї з неквапливих суботніх бесід на подвір’ї автотранспортної установи Едгар при нагоді розповів Драконові про ту давню зустріч біля моря, і Дракон не дуже охоче, ухильно і, мабуть, багато чого обминаючи, усе ж розповів, що справді, в ті роки, коли він був молодий, жила така собі чорнокоса, що потрапила потім до річки. З досить-таки невиразної напіввідвертої Драконової оповіді Едгар з’ясував не все, а проте, він зрозумів, що Чорнокоса стала жертвою якоїсь інтриги, в яку були втягнуті її родичі, головним чином брат-лицар, котрий не догодив чимось тамтешнім чаклунам, і її кинули на покуту спершу в річку, а тоді в колодязь, з гуманних міркувань залишивши все ж шанс на порятунок. Шанс, яким вона, зрештою, і скористалася.

Дракон також був причетний до цієї інтриги — такого висновку дійшов Едгар внаслідок своїх спостережень за його дещо винуватою поведінкою — і виступав ВІН у ті стародавні часи аж ніяк не на боці братика-лицаря. Це, звісно, можна було зрозуміти, пам’ятаючи про споконвічний антагонізм між лицарями і драконами.

Вперше Едгар побачив Дракона з вікна своєї кімнати торік улітку. Тоді він, певна річ, не знав, що це Дракон. Щодня проповзав Дракон дорогою попід Едгаровими вікнами, сумлінно тягаючи на спині блоки чиїхось квартир (він працював на будівництві нового мікрорайону), ревів на поворотах, чадів у небо сизим димом з вихлопної труби, скреготів гальмами перед вибоїнами, одне слово, викладавсь як міг.

Одного суботнього дня, гуляючи біля будівництва, Едгар виявив, що потужна машина стоїть перед недобудованою восьмиповерховою коробкою з великих блоків, замість переднього колеса спирається на товстезну колоду. Машині було сумно марнувати вихідний день отакою усіма покинутою — Едгар зрозумів, у якому вона стані, й почав з нею розмову.

Отак вони познайомились, і так Едгар довідався, що це Дракон. Дракон виявився досить-таки цікавим і балакучим співрозмовником (окрім тих випадків, коли мова заходила про його давнє минуле), захоплювався літературою, знався на Ренесансі, сам, коли випадала вільна хвилина, брався до писання, відпочиваючи після роботи на подвір’ї автотранспортного підприємства.

До речі, під час останньої зустрічі він дав Едгарові почитати свій рукопис, що його Едгар поклав тоді до внутрішньої кишені куртки і який і тепер був там. Дракон безперечно прагнув мати свого читача, і це бажання було цілком природне.

Едгар подумав, що добре було б звести для розмови Дракона й Марсіянського Сфінкса та й подивитись, що з того вийде. Має ж бути в них щось споріднене?

Він дістав із внутрішньої кишені списані розгонистим Драконовим почерком аркуші, із виправленнями, вставками, стрілочками і галочками, розгорнув їх і хотів був розпочати дослідження Драконової творчості, аж тут за його спиною пролунав Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос.

— Не забудьте про вкрай Потрібні Речі, — мовив голос.

Едгар обернувся, а проте нікого не побачив. Та й не міг нікого побачити, бо лавка стояла по той бік галереї стендів з детальною інформацією про спектаклі драматичного театру сусіднього обласного центру. Стенди заступали півнеба, і тільки присівши навпочіпки, можна було роздивитися ноги тих, хто цікавився театральним репертуаром.

Едгар не став сідати навпочіпки. Він силкувався пригадати, де і що він міг чути про Потрібні Речі. В Едгара не було сумніву, що він десь чув або бачив щось, що якось пов’язане з Потрібними Речами. Йому навіть здавалося, що якийсь із епізодів, пов’язаний з Потрібними Речами, стався в континуумі не давніш, як цього ранку.

А втім, пам’ять не бажала братися до діла, як годиться, певне, з огляду на неробочий день, і Едгар вирішив не перенапружуватись, з досвіду знаючи, що потрібне однаково колись пригадається. А він поки що не мав підстав, щоб квапитись.

Розв’язавши проблему в такий мудрий спосіб (власне, відклавши розв’язання проблеми в такий мудрий спосіб), Едгар кинув поглядом довкола сквера — там усе було гаразд — і знов підставив обличчя під сумлінне сонце.

…Вулиця — в сонце занурилась. Минають, минають… На лаві сидить, розімлівши, на статую схожий. Днина гожа. В континуумі пробоїна — рана невигойна…

Стоп! Знову брехня. Знов спотворення фактів. І навіть не в інтересах читача, а заради абичого. Щодо поганої днини все правда, а от, що в континуумі пробоїна — то тут перебрали міру. Поки що ніяких зустрічей не спостерігається.

Едгар розрівняв на колінах списані з обох боків аркуші й почав розбирати Драконову базгранину. З кривулями доводилося миритись, беручи до уваги, як важко було Драконові водити ручкою, затиснувши її в кігтисту лапу. І взагалі, Едгар просто милувався ним — настільки вухаста драконяча голова, лускаста спина, величезний довгий хвіст і важкі крила відповідали Едгаровому уявленню про драконів. Його приятель був типовим драконом.

Прочитавши кілька рядків, Едгар виявив, що Дракон, по-перше, пише сам про себе, і по-друге, пише про себе чомусь у третій особі. Можливо, Дракон намагався таким чином замаскувати тотожність літературного героя й автора.

Звісно, можна заперечити, бо дракони, мовляв, не пишуть. Це по-перше, а з цього випливає “по-друге”: не пишуть про себе; і, по-третє, не пишуть про себе в третій особі. Але стривайте: звідки ми знаємо, на що здатні дракони? Коли ваш хатній дракон вміє лишень нахабно тягати фарш з холодильника, це ще не доказ обмежених здібностей інших драконів. Слід також мати на увазі, що Едгарів приятель був до того ж іще спеціалізованим вантажним автотранспортним засобом. Хоча, певна річ, це нічого не пояснює.

Але геть сумніви! Дракони бувають різні. Почнете заперечувати? Спробуйте. А ми рушимо далі. Per aspera сюжета.

Ось що писав Дракон:

“Дракон повз осінньою грязюкою мимо однакових будиночків. Будинки зацікавлено роздивлялися його десятками блискучих очей. Дорога була розбита колесами самоскидів, залита калюжами, і дорога для пішоходів від тролейбусної зупинки до нового мікрорайону перетворилася на складну проблему.

За будинками простяглися жовті поля, поки що незайняті, та місто тяглося вже й туди, пославши в розвідку вагончики будівельників. Підйомні крани, наче незграбні чудовиська, дерлися в темне небо, і ліхтарі на їхніх простягнених стрілах освітлювали недобудовані білі стіни, оранжеві перехрестя віконних рам, чорні провалля на місцях, де мають бути двері. Дракон полохливо позирав на непорушних велетнів, прихиляючи вухасту голову до дороги, аж болото набивалося до його чуйних ніздрів”.