Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 3

— Ви розумієте мене? — глянув і знову засміявся, зрадівши тому, що поставив таке запитання: адже він був на Землі.

Сяяло над головами високе небо. Випаровувалися теплі калюжки води на космодромі. Розвантажувався корабель “Герої Венери”. До нього забетонованим полем прямував капітан, щоб назавжди розпрощатися з молодістю. Поспішали кудись пасажири. На Землі плакали і сміялися, кохали і ненавиділи, вмирали і народжувалися. Людство продовжувало шлях у майбутнє…

БУМЕРАНГ

Крупнов у роздумі схилив голову, але потім махнув рукою і рішуче дописав:

“Отже, приїжджай. Я на той час планую закінчити повість. Оціниш. До речі, ти скаржився на нудьгу. Запевняю, тут вона з тебе миттю злетить. Ліс. Річка. Безлюддя. Від сюжетів аж голова тріщить, навіть заважають. Коротше кажучи, “…і божество тут, і натхнення”. Місце для тебе знайдеться. А вечорами на риболовлю чи просто… Словом, приїжджай! Чекаю…”

Крупнов закінчив лист, великими літерами вивів адресу і віддав листоноші, нудьгуючому в чеканні. Раз на тиждень він приїжджав на кордон, привозив газети, книжки, журнали, все, крім листів. Засмиканий міським життям, Крупнов жив тут самотньо, нікому не залишивши адреси. Тільки тепер, закінчуючи роботу і вже, очевидно, бажаючи почути про неї будь-чию думку, він дійшов висновку запросити свого давнього приятеля письменника Михальова. Відверто кажучи, в душі він вважав Михальова нездарою. Та це ж не завадить відпочинкові. Богу — богове, а кесарю… Співставлення слів “кесар Михальов” здалося йому раптом таким несподівано кумедним, що він голосно і самовдоволено реготнув. Листоноша здивовано озирнувся, і Крупнов махнув йому рукою, йди, мовляв, це тебе не стосується.

Поштовий уазик засигналив, здаючи назад, розвернувся, і незабаром зник у заростях соснового бору. Потягло різкою тягучою пріллю з низини, і Крупнов подумав, що тут восени, напевно, рясно всипано груздями, “личаками”, як називав їх його дід.

— Личаки, личаки ви мої, — заспівав Крупнов і увійшов до хати.

Розкидані по столу аркуші рукопису враз остудили його. Кінцівка повісті ніяк не давалася. Виходило якось мляво, непереконливо. Не було простоти, натуральності. Але гарний настрій не зникав, і після недовгих вагань Крупнов сів за стіл і впевнено застрочив на папері. Він знав, що рано чи пізно потрібний стан з’явиться сам собою і все піде як годиться.

— Личаки, личаки ви мої… — стиха промовляв він час від часу.

Вони втратили лік дням і тижням. Давно поскидали спорожнілі, а тому й зайві тепер річмішки. А рівнина, як і раніше, залишалася гладенькою, округлою і безкрайньою. За ними, як радіус до кола горизонту, тягся по сивій від роси траві темний слід. Вони ж усе ще день у день лишалися в центрі окружності, мов прокляті, мов заворожені.

Той, що йшов попереду, довгоногий і впевнений, аж ніяк не здавався втомленим. Він легко відривав від землі вологі, обліплені жовтою кашкою і ковилою чоботи і легко викидав їх вперед, з шумом розсуваючи росяну траву. Плечі не горбилися, голова піднята, і тільки очі виказували втому: вони були білі, порожні. Жилава вузлувата рука вчепилася в ремінь карабіна, що висів за кавалерійським звичаєм стволом униз. Карабін раз у раз сповзав з плеча, бив по стегну. Втома…

Другий, і на зріст нижчий, і статурою невдаліший, аж геть вибився з сил. Очі почервоніли і запалилися, губи запеклися, оточені білою смужкою. Спотикається. Ось-ось упаде. Упав…

— Не можу більше, — видихає він хрипко.

Перший обертається і мовчки жде.

Той, що упав, лається і лютує, отже, сили ще є.

— Не можу більше! — горлає він. — Не можу більше дивитись на цю пику, — тикає він пальцем кудись у небо, потім, озвірівши, вириває пучки трави і жбурляє вгору. — На! На! Ось тобі! — з надривом і образою кричить він.

Трава падає вниз на його волосся, одяг. Жилавий мовчки сідає, обережно кладе карабін на коліна і також задирає голову вгору. Там товстими флюоресцентними лініями викреслені обриси людини. Чоловік сидить за столом і час від часу, відкопилюючи товсту нижню губу, пише щось величезною, наче гора, ручкою на невидимому аркуші паперу. Ось він написав ще рядок. І нараз рівнина зникла.

Вони вже на околиці лісу. Крізь зарості лозняка видніється річка, на березі червоніють цегляні руїни. Двоє здригаються, здивовано озираються. Кожен із них раптом відчув, що коли вони не встигнуть добігти до руїн і сховатися там, то загинуть. Чому? Незрозуміло. Просто знають, що треба бігти, і біжать. Коли вони, захекавшись, вриваються в руїни, довгий уже без карабіна. Чортихаючись, він підбігає до протитанкової гармати. Попелясті кільця волосся лізуть йому в очі, і він відкидає їх рухом голови. Простягає руки. Вимагає снаряд. Його напарник подає снаряди швидко і вміло, мовби робив це впродовж усього життя. Ось він випадково зачепився за камінь і розбив до крові лікоть, але навіть не помічає цього, продовжує роботу. Від лісу, плавно розхитуючись, швидко сунуть якісь дивні високі автомобілі, віддалено нагадуючи танки. Постріл, другий — і машини лопаються, мов мильні бульбашки, лиш неголосний скляний дзвін проноситься по долині і тане. Двоє занепокоєно вдивляються в темніючий ліс і падають на червоний цегляний щебінь. Довгий припалює цигарку. Зовні він спокійний, але руки дрібно тремтять і час від часу нервово сіпається око. Хочеться їсти. Сонце зависло над лісом і більше не рухається. Зупинилася течія річки. Під останнім поривом вітру схилилася та так і застигла трава. Силует, обхопивши голову руками, не кліпаючи дивиться на них. Губи його ворушаться, він щось говорить. Певніше, навіть не говорить, а співає, похитуючись то в один, то в другий бік. Ось вони прислухались. Ніби далекий заобрійний гуркіт грому, до них долинули слова:

— Личаки, личаки ви мої, личаки нетоптанії!

Обидва перезирнулися і раптом приречено і шалено зареготали.

— Ну й сволота, — без обурення сказав він, — прикінчить нас завтра.

Довгий вперше за весь час усміхнувся, невизначено повів плечима і взявся чистити карабін, що з’явився невідомо звідки.

— Кинув би ти його, — порадив балакучий, — літературному герою зовсім ні до чого тягати за собою різний непотріб. Коли знадобиться, все з’явиться само собою. Адже з’явилася гармата. Він потурбується, — нижчий показав головою нагору.

Силует у цей час стягав через голову майку, кинув її на спинку стільця. Взяв банку і почав пити. Розмірено рухався величезний у півнеба кадик.

— П’є, — заздрісно прошепотів балакучий.

— Здається, це молоко, — нараз розхвилювався довгий і навіть відклав карабін.

— Ого, — здивувався нижчий, — заговорив зрештою.

Але той лиш махнув рукою і знову зайнявся карабіном. Силует поставив напівпорожню банку на стіл, попихкуючи цигаркою, ліг.

“Ну, нічого, — думав Крупнов, — залишилося зовсім небагато. Головне, річ виходить добротною. Усі вчинки вмотивовані, характери змальовано досить рельєфно, — він з насолодою затягнувся цигаркою і випустив струмінь диму. — Можливо, дещо зловживав жаргонізмами, ну, це задля більшої вірогідності. Проте деталі — майже тургенєвські. Отже, — підсумував він, — загін розбито. Залишилося тільки двоє. Досить їм уже брести. З сил вибилися, виснажені. Так-так. Досить. Отже, завтра в останньому страшному бою й приймуть вони геройську смерть. Це буде апофеозом. Тією останньою і чистою нотою, на якій урветься повість…

Крупнов повернувся набік. Голосно булькнуло в шлунку недавно випите молоко. Думки текли спокійно і плавно: “А далі лишаться дрібні недоробки. Це однаково, що покрити лаком уже виготовлену і пофарбовану річ… всього лише покрити лаком…” У вікно зазирала синя зірка, піднявшись над ламаною лінією чорного лісу. Порипувала розсохла за літо підлога.