Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 30

Він смачно вимовив іноземні назви й усміхнувсь, задоволений собою.

— Я без машини, — відповів незнайомець.

Одинцов здивовано подививсь у дзеркальце.

“Ото дивак, невже він пішки ходив? А втім, іноземці люди своєрідні…”

— Напевне, до московських музеїв?

— І до музеїв також, — ухилився попутник від прямої відповіді.

Одинцов зменшив швидкість на повороті і прилаштувався за колоною мокрих КРАЗів, що подібно до верблюдів, тягли у своїх містких кузовах гори піску. Замість дачних будиночків обабіч дороги з’явилися заводські корпуси й просторі подвір’я автоколон.

— Пробачте, а звідки ви до нас?

Незнайомець зашарудів плащем.

— Джаньяхара.

“Джаньяхара, Джаньяхара… Може, в Африці? А може, десь поряд з Індонезією! Певне, якась острівна держава. Спитати б, але незручно. Потім, згадуючи мене, темного, судитиме про всіх нас. — Одинцов зиркнув у дзеркальце. — Нехай, повернуся з квитками, в сина спитаю. До речі, квитки. — Одинцов подививсь на годинник. — Саме встигну”, — вирішив він і став неголосно мугикати пісню про чудову п’ятірку і воротаря.

Телевізор — це зовсім не те, навіть, коли він кольоровий. Справжній болільник має бути там, в ревищі трибун, усім тілом мимовільним напруженням м’язів брати участь у тому захоплюючому, поривному діянні, що його звуть “хокей”. Здоровенні спритні чорти в яскравих светрах гасають по майданчику в запалі змагання, а під перекриттями шугає луна — це крешуть лід ковзани, це шайба ковзає об бортик, це стукають клюшки, це горлають тренери… Справжній болільник має бути часткою того тисячоголосого, несамовитого, що вимагає: “Шай-бу! Шай-бу!” — і задоволено горлає! “Мо-лод-ці!” — або ж свистить, та так, що, здається, — важка покрівля, задвигтівши, от-от злетить і здійметься в небо. Хокей — це…

— Дякую, я тут вийду.

Одинцов отямився від хокейного марення. Його “москвич” біг уже в барвистому потоці машин по проспекту на околиці міста.

— Нема за що!

Він під’їхав до тротуару. Незнайомець вийшов і зупинивсь, обсмикуючи плащ. Одинцов помахав йому рукою і, прочинивши дверцята, гукнув крізь вуличний гамір:

— Повернетеся додому, вітайте від нас ваш народ.

Незнайомець обернувся, теж махнув рукою. Голос його пролунав зовсім близько, ніби він, як і досі, сидів у машині.

— Неодмінно перекажу вітання від землян.

Він заквапився до метро, ховаючи обличчя від дощу, а Одинцов виявив на задньому сидінні дрібничку, що випала з кишені незнайомця. А може, залишена ним навмисне.

Одинцов привіз її додому, і показував її усім, і описував у листах, а тоді її забрав хлопчисько, що прийшов до його онука в гості, коли Одинцов уже повернувся до своїх акваріумних рибок, і ніхто так і не дізнався, що то був портативний чужопланетний аналог нашого поки що не створеного Рогу Достатку.

А втім, щодо того, нібито ніхто не знав, сказано не зовсім точно, бо Едгар все ж дізнався. Але дрібничка вже назавжди загубилась.

Щоб відшукати вхід на подвір’я “Дитячого світу”, Едгарові довелося пройти квартал прямо, а тоді квартал — праворуч. Проминувши похмуру арку, він опинився на подвір’ї.

З затилля “Дитячий світ” мав не такий привабливий вигляд, як з фасаду: перед очима постали стіни з латками облупленого тиньку, запорошені вікна службових приміщень, сірі ворота складу, на яких висів промовистого розміру замок. Перед очима постали також двоє миршавих ясенів і куточок для куріння, що складався зі стовпчиків від лави та вмурованої в асфальт залізної бочки тривожного червоного кольору. Біля кущів стояли набиті сміттям бачки, валялися подерті коробки з-під імпортного взуття, клапті обгорткового паперу з надписами “Дякуємо за покупку” та побиті флакони з відділу “Парфюмерія”. Ще на подвір’ї був дерев’яний стіл для гри в доміно і неподалік від сміттєвих бачків — літаюча тарілка.

Біла, обрамлена синьою смужкою тарілка завбільшки як автомобіль “Запорожець”, дуже схожа на тарілки установ громадського харчування, лежала догори дном на асфальті і не виявляла жодних ознак життя, а також нічим не виказувала свого чужопланетного походження. Едгар підійшов до неї, доторкнувся до гладенької поверхні й упевнився, що літаючий об’єкт зроблено з матеріалу, аналогічного, або дуже схожого на той, з якого роблять посуд на наших земних підприємствах. У віддаленому від Едгара секторі верхньої частини тарілки синьою фарбою намальовано було стилізовану ялиночку, стояла літера “Б”, далі загадковий символ “2-С”, навскоси розташувався рівнобічний трикутник з уписаною в нього цифрою “3”, а навпроти — цифра “5”.

Проаналізувавши цю інформацію, Едгар припустив таке:

ялинка є символом планети і свідчить про те, що тарілка прибула з планети, вкритої глицевими лісами;

велика літера “Б” означає або першу літеру назви планети або саму назву;

символ “2-С” недвозначно вказує на те, що планетна система прибульця має два сонця, а отже, найвірогідніше, візит зроблено від 61-ї зірки Лебедя, що в певний період вселяла людству певні підозри (або надії);

рівнобічний трикутник з уписаною в нього арабською цифрою “3” ніс у собі інформацію про те, що система складається з трьох населених планет (“3”), істоти з якої й виробляли різні чудеса в Бермудському трикутнику (знак “трикутник”), а досить велика цифра “5” (або “відмінно”) бадьоро повідомляла про те, що в системі 61-й Лебедя все гаразд.

Поміркувавши ще трохи, Едгар дійшов висновку, що прибульці з метою камуфляжа могли просто скопіювати умовні означення продукції земного фаянсового підприємства. Наприклад, “2-С”, можливо, вказувало на якість, тобто гатунок продукції.

Едгар присів і спробував зазирнути під тарілку, сподіваючись виявити двигуни, але тарілка дуже щільно лежала на асфальті. Він обійшов її, шукаючи вхід, входу візуально не спостерігалося. Тарілка здавалася викинутою на помийницю бракованою іграшкою, яка не мала попиту в “Дитячому світі”.

Ходимо ми по землі, а тарілки літають — ось яка, виявляється, чудна штука…

Едгар задумливо посвистів, потім постукав у гладенький бік тарілки, і в ній одразу ж відкрився вхід. Частина боку тарілки відступила назад, від’їхала вбік — і Едгар зазирнув усередину. Всередині знаходилися два крісла, кермо, педалі, схожі на автомобільні, панель приладів зі спідометром, індикатором витрати пального, великою червоною кнопкою запуску і тумблером для перемикання швидкостей. Зсередини тарілка була геть прозора. Над кріслами теліпалися широкі запобіжні ремені. В одному кріслі лежала газета “Радянський спорт”, на другому — аркуш, видертий з учнівського зошита. На аркуші недбалим почерком було написано: “Коли ж ти дістанеш Потрібні Речі?” Підпису так само, як і звертання, не було.

Це вже вдруге йому нагадували про Потрібні Речі. Певне, наступала пора щось зробити, аби знайти їх, та Едгар ніяк не міг пригадати, де йому доводилося стикатися хоча б із Натяком на них.

Проте в ньому міцніла впевненість, що сьогодні вранці він бачив щось, пов’язане з Потрібними Речами. От тільки що? Едгар заліз усередину тарілки, сів за кермо і, недовго думаючи, натиснув велику червону кнопку, забувши пристебнути запобіжні ремені, й одразу ж був покараний. Тарілка різко підскочила й безгучно гепнулась на асфальт, а Едгар перевірив головою міцність стелі. За пружністю стеля була дуже подібна до фаянсу.

Подальші досліди з кнопкою, педалями, кермом і тумблером не дали жодного позитивного результату. Тарілка підстрибувала (досвідчений Едгар хапався за кермо), та не злетіла. Шістдесятпершозірколебедівці, певне, мали добру звичку: залишаючи засіб до пересування, забирати з собою ключ запалювання.

Едгар задумливо постукував пальцями по панелі приладів і крізь прозорий бік тарілки побачив, як відкрилися двері службового входу і в них з’явився вантажник у фірменному синьому халаті з витонченими білими літерами “ДС” на нагрудній кишені. Вантажник був миловидий, невисокий на зріст, чорночубий, віком десь так під тридцять років. У руці він тримав три чорні коробочки, що їх Едгар упізнав, — то була упаковка французької туалетної води для чоловіків.