Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 35

З Драконової розповіді випливав трохи несподіваний для Едгара висновок: непізнані літальні об’єкти шукають на Землі саме драконів, а тому й не йдуть на контакт із землянами, які їх абсолютно не цікавлять. Дракон побідкався з приводу того, що ніяк не може зустрітись із земляками, а Едгар, своєю чергою, пообіцяв посприяти, скільки він міг, в організації зустрічі.

На цьому вони й розпрощалися, цілком задоволені один одним. На прохідній Едгар подякував вахтерові Василю Федотовичу за надану йому можливість побесідувати з Драконом і попрощався, та Василь Федотович відповів досить невиразно, а саме — щось нерозбірливо промугикав — і ще нижче схилився над книжкою. Він читав “Гулянку на узбіччі”.

Жовтий автобус під’їхав іще завидна, розродився, а у зворотний рейс узяв з собою самого Едгара, бо більше на зупинці бажаючих не було. Втім, у салоні виявився ще один пасажир. Пасажир був одягнений у фіалкового кольору вбрання, що нагадувало спортивний костюм з дуже широкими шароварами, на ногах у нього були високі, схожі на лижні, черевики, на шиї — такий же фіалковий пухнастий шарф, а на голові— така ж фіалкова, схожа на спортивну, шапочка. Пасажир був худорлявий, не мав ні вус, ні бороди, й з усього його вигляду видно було, що він зморений. Сидів він проти напрямку, в якому рухавсь автобус. Пасажир спав.

Едгар сів за два крісла від змореного фіалкового пасажира і став дивитись у вікно. За ним пропливав індустріальний пейзаж південно-західного міського промвузла: бетоновані огорожі, прохідні, димарі, підйомні крани, що підносилися понад огорожами, сірі корпуси заводів.

— Де ми?

Едгар відволік свою увагу від споглядання пейзажу і виявив, що Фіалковий не спить, а дивиться на нього стривоженими зеленими очима. Голос у Фіалкового був досить-таки пронизливий, що легко перекривав форкання мотору.

— Наступна — плодоовочева база, — озвався Едгар стереотипною фразою водіїв.

— Та ні! — вигукнув Фіалковий. — Час який?

Едгар глянув на свою “Електроніку-5” і хотів був відповісти, але на втомленому обличчі Фіалкового відбилася така досада, що Едгар завагався.

— Взагалі, взагалі час який? Час який? — пронизливо вигукував Фіалковий, якось дивно вимахуючи руками. — Доба яка? До Наполеона? Після першого контакту?

Якщо Едгар правильно зрозумів вираз “перший контакт”, то уявлення Фіалкового про історію цивілізації були не дуже-то глибокі. Наполеон, як відомо, належав до досить далекого минулого, а перший контакт — до поки що не відомого майбутнього.

Едгар повідомив Фіалковому порядковий номер поточного року від народження Христа, потім, про всяк випадок, номер місячної хіджери, номер року сонячної хіджери та номер року Космічної Ери.

Обличчя Фіалкового виказало крайню ступінь томи і відчаю.

— Знов не туди! Коли ж я потраплю назад… тобто вперед, до себе?!

Отже ясно було, що в автобусі їхав Мандрівник у часі, заклопотаний проблемою повернення у свою добу. Якщо вслухатись у його пронизливі вигуки, то він уже не раз пробував зробити це, та потрапляв не туди. Незрозуміло було лише, де машина часу, і Едгар спитав про це у Мандрівника.

— Осьде, ось вона! — пронизливо залементував Мандрівник, ляскаючи себе по фіалкових колінах. — На мені вона, на мені! Хіба ж би я нацупив на себе отаке хтозна-що, а не одяг, якби саме воно й не було машиною!

Він лаяв і кляв себе на всі заставки, забувши про втому, із його дещо сумбурної мови Едгар утямив таке. Фіалковий мешкав у майбутньому з невизначеними координатами і не в тому майбутньому, що йому належить настати за якийсь проміжок часу в даному просторово-часовому континуумі, а в майбутньому ймовірному. Але не обов’язковому. І радше необов’язковому, ніж імовірному. Фіалковий жив у одній з космічних колоній землян і була в нього осяйна мрія дитинства: на власні очі побачити, як споруджуються єгипетські піраміди. Саме з метою здійснення вищезгаданої мрії Фіалковий дістав машину часу, прибув на Землю і почав подорожувати з доби в добу. Оскільки він репрезентував імовірне й аж ніяк не обов’язкове майбутнє, питання про його можливе втручання в хід земної історії не стояло. Фіалковий міг спостерігати, але не міг втручатися, бо був усього-на-всього проекцією, проекцією нематеріальною і навіть не зовсім проекцією. Позірністю того, чого, цілком можливо, ніколи й не буде. Димом вогнища, яке можуть і не запалити. Світлом лампи, яку не ввімкнуть. Відгомоном грому, який може й не прогуркотіти, бо грозові хмари розвіє вітер. Відображенням предмета, що його ніколи не піднесуть до дзеркала. І таке інше.

Єдиною втіхою для Фіалкового була можливість спостерігати, та й тут його спостигла невдача. Адже машина часу так само була усього лишень ароматом квітів, яким не судилося розквітнути, а тому вона партачила. Вона не перепровадила Мандрівника в добу будівництва пірамід. Вона занесла його в Трою перед початком Троянської війни. Тоді — на чудесний острів Мадагаскар в тривожні часи урядування Ранавалуни Кровожерної, колишньої першої дружини, а потім, відповідно, першої вдови славного короля Радами. Мандрівник прагнув єгипетських пірамід, а вередлива машина пропонувала йому то палаци й храми Аюттхаї, зведені тайським владарем Раматібоді Першим у чотирнадцятому столітті нашої ери, то безладне будівництво Вавілонської вежі, то зведення перших хмарочосів у Нью-Йорку. Машину кидало не лише в часі, а й у просторі, і незабаром Мандрівник дотумкав, що повернення в рідний час — то, виявляється, досить складна проблема. Замість любого серцеві ландшафту перед очима Мандрівника поставали то панорама будівництва перших підземних міст, то штучні острови відпочинку в Тихому океані, а то й узагалі величезні склепіння блакитних місячних поселень.

На зупинці “Плодоовочева база” Фіалковий урвав свої щемкі спогади, бо порожній досі салон окупувала весела юрба. Спільною ознакою юрби був робочий одяг, авоськи, напхані овочами і фруктами, а також збуджений настрій. Юрба явно їхала з суботника, пробувала співати, і коли за кілька зупинок вона порідшала, невдатного Мандрівника в салоні вже не було.

Едгар подумки побажав йому доброї дороги, проїхав іще трохи і, відчувши нарешті, що зголоднів, вийшов у центрі міста й рушив до найближчої їдальні, що мала скромну, але поетичну назву “Весна”. Точніше, “Весною” називався ресторан на другому поверсі цілком сучасної будівлі, а на першому поверсі розмістилася їдальня.

Вільних місць тут майже не було. Кинувши погляд на столики, Едгар виявив, що перші, другі страви й компоти не мають популярності у відвідувачів. Популярність тут мало червоне вино “Ізабелла”, що його продавали на розлив за прилавком у правому від виходу кутку їдальні. (У ті часи таке ще було можливе). Біля прилавка було людно. Натомість другий довгий блискучий прилавок, що закінчувався касовим апаратом і гладкою молодицею в білому халаті, прилавок, що аж угинався від надміру страв, був цілком приступний для користування усім його добром. І Едгар скористався.

Він поглинав шніцель, запиваючи його компотом і знічев’я позираючи у вікно прикрашене не першої свіжості шторкою. За вікном ішли люди. Континуум, як звичайно, вирував.

Люди йшли кожен у своїй справі, і гадки не маючи про своє місце у Всесвіті. Не розмірковуючи про причини підозріливого мовчання інопланетних цивілізацій. Хоча інколи у застільних розмовах зринали раптом образи на інопланетян, що не балували нас своєю увагою.

Авжеж, космос мовчить. Ну а ми самі? Хіба ми самі доклали зусиль, щоб порушити статус кво? Хіба можна вважати справжнім прагнення до пошуку братів і сестер по розуму наше послання, відправлене з “Піонером-10” через космічний простір подібно до того, як Робінзон кидав у океан пляшку з запискою, не знаючи — хто, де і, головне, коли її виявить? І чи виявить взагалі. Чи можемо ми сподіватися на успіх, лише один раз заявивши про своє існування, вдавшися до радіохвиль, спрямувавши відповідну інформацію до кулевого нагромадження М 13? Та й про який успіх може йтися, коли на відповідь можна сподіватися не раніше, як через п’ятдесят тисяч років?