Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 41

— Авжеж, авжеж, — озвався Едгар і попрямував далі.

Украй Потрібні Речі що, власне, мається на увазі? Те, без чого не можемо існувати в дану мить? Вода для мандрівника в пустелі? Шматок хліба для Робінзона на голій скелі? Повітря для космонавта на орбітальній станції, що її пробив метеорит? Чи, якщо ширше глянути, — крила для птаха? Творчість для людини? Щастя для всіх?

Украй Потрібні Речі — це те, без чого неможливе існування не у вузькому, а в найширшому розумінні. І в кожного вони, напевне, свої.

І, звичайно, Едгар нарешті згадав. Не міг не згадати.

Це сталося давно-давно, коли він, кваплячись на дзвінок у передпокої, залишав Місто Флюгерів. Тоді, біжучи, він прочитав надпис золотими літерами на офіційній чорній табличці, що приліпилась на дверях одного з будиночків.

“Пункт видачі Украй Потрібних Речей” — написано було на табличці.

Тепер усе стало на свої місця. Залишилося тільки запитання: де шукати Місто Флюгерів?

Едгар підійшов до рогу вулиці й підняв голову. І побачив на тому боці вулиці стандартну будку телефона-автомата. Над дверима одного з будиночків неонова табличка сповіщала: “Комбінат побутових послуг”. Табличка мерехтіла синім світлом, причому літери “м” і “т” в слові “комбінат” і літера “л” в слові “послуг” не виявляли жодних ознак життя, а перша літера “о” в слові “побутових”, навпаки, була життєрадісна до стану безупинної пульсації, що, втім, нікому робити не заборонено.

Небо було досить ясне, хоча джерела світла спостерегти не можна було. Едгар глянув ліворуч, ступнув на бруківку, глянув праворуч і пішов через вулицю. Проминув “Комбінат побутових послуг”, пройшов уздовж дбайливо підстриженого зеленого газону й зупинився перед двоповерховим рожевим будиночком із різьбленими вікнами і флюгером, що своєю формою нагадував друкарську машинку. Біля дверей будиночка, на рожевій стіні, висіла та ж таки дошка з золотими літерами. Нижче основного напису розмістився напис менший, що його минулого разу Едгар не помітив. Дрібні літери сповіщали про те, що “Пункт видачі Украй Потрібних Речей” є філіалом “Комбінату побутових послуг”.

Біля “Пункту видачі” аж ніяк не було безлюдно. На зеленому газоні лежала літаюча тарілка. Неподалік від неї гарцював по газону, гидливо поскубуючи траву, могутній білогривий кінь Онуфрієвського кінзаводу. На лаві під невідомим Едгарові деревом з розкішною ясно-синьою кроною й досить великими плодами, що зовні схожі були на оранжеві бублики, закинувши ногу на ногу, сидів Двійник, а поруч нього — Сірий Чоловік, який задумливо жував оранжевий бублик. Трохи віддалік до стіни сусіднього будиночка прихилилося Відображення в розстебнутій куртці. Чорнокоса Власниця сиділа з Фіалковим Мандрівником у часі край фонтана, весело хитала ногами й розповідала щось Фіалковому: той сумно усміхався і кивав головою. Кинувши уважний погляд довкола, Едгар виявив Вантажника, що знов спритно замаскував свою другу голову. Вантажник лежав на травичці за фонтаном, підклавши руку під одну з голів і, судячи з усього, дрімав. Накопичував сили для подальших космічних перельотів.

Не помітити Дракона було важко. Дракон безцеремонно розлігся на тролейбусній зупинці під дашком для потенційний пасажирів, поклавши вухасту голову на лапи і скляними очима позираючи на довколишнє. Зауваживши, що Едгар дивиться на нього, Дракон задерикувато підморгнув йому.

Едгар стояв, застромивши руки в кишені, й дивився в небо, що неквапом тьмяніло.

Не було Хрипкуватого, Але Не Позбавленого Приємності Голосу. Взагалі — голос був присутній, але мовчав, а спробуй-но побачити голос, що мовчить! (Власне, як і той, що не мовчить).

Не було Блакитного Лицаря, та білогрива тварина, зрідка косуючи оком на Дракона, давала підстави для припущення, що він перебуває десь тут неподалік.

Не було Юдіфі…

Едгар зітхнув і востаннє озирнув згасаюче небо.

— Едгаре! Голубчику Едгаре!

Едгар зітхнув і обернувся. Вантажник прокинувся, Чорнокоса Власниця лишила теревені. Дракон наставив вуха, а білогривий мало не подавився травою.

Юдіф стояла біля дверей Комбінату побутових послуг у своєму ветулійському вбранні й червоних хатніх капцях з пухнастими кульками і махала рукою.

— Вас викликає Сфінкс!

— О! — рикнув Дракон і став ляскати хвостом по бетонному стовпу, призначеному для кріплення тролейбусних дротів. — Дай мені з ним побесідувати!

Білогривий про всяк випадок чкурнув якомога далі, отаборившись за літаючою тарілкою.

— Зараз він тобі загадку загадає, як його родич Едіпові, — похмуро пообіцяв Двійник. — Чого, мовляв, люди спершу на чотирьох кінцівках ходять, тоді на двох, тоді — на трьох, а потім вже й зовсім не ходять, а кладують їх до гарного ящика, складають їм руки на грудях і несуть у затишне місце. А ти йому відповіси, що все це давня байка. Тепер люди ходять геть усі на головах, щоправда, коли зовсім голів не гублять.

— Потім побесідуєш, — відповів Едгар Драконові, йдучи до дверей “Комбінату побутових послуг”. На Двійникові слова він ніяк не зреагував.

Юдіфі ніде не було. Едгар зайшов зо знайомої жовто-червоної будки, зняв трубку.

— Слухаю, — сказав він, умощуючись на відкидному сидінні.

Слово полинуло в далеку путь до Марса, алмазним блиском спалахуючи в променях зірок. Слово могло заблукати, загубитись у проваллях космосу. Тому Едгар сказав ще раз:

— Слухаю, — і заплющив очі, зручно прихилившись до стіни телефонної будки.

Шелестіння паперів вивело його зі стану чекання. Він визирнув з будки й побачив Юдіф, схилену над канцелярськими паперами.

— Юдіф! — покликав він.

Юдіф підвела голову й усміхнулась:

— Юдіф, коли ж я розрахуюсь за надану мені послугу?

— Наступного разу, любий Едгаре. Наступного разу.

— Гадаєш, що він буде?

Юдіф кивнула головою й лагідно усміхнулась.

— Авжеж буде. Хіба ти сумніваєшся?

І він нарешті зрозумів, що аж ніяк не сумнівався. Не міг сумніватись. Бо є такі речі, щодо яких не можна сумніватися.

— Аіу утара шохо, — промовила телефонна трубка. — Даціа Тума ра гео Талцете.

Голос Марсіянського Сфінкса було чути майже без жодних перешкод, зрідка лишень напливала, зникала і знову лунала тиха музика. Мабуть, у Сфінкса грало радіо.

— Шохо тао тавро шохо ом, — провадив Сфінкс далі. Сфінкс удавався до найбезсоромнішого плагіату. — Аіу ту іра хасхе, Аеліта.

Едгар незворушно чекав. І дочекався. Сфінкс, нарешті, зрозумів, що розмовляє не з марсіянином. Або просто йому набридло вдавати дурня.

До речі, справжні марсіяни ніколи не спілкувалися мовою, якою намагався висловлюватися Марсіянський Сфінкс. Їм це й до голови не забігало. По-перше, тому, що вони не мали голів у нашому розумінні, а по-друге…

А от що “по-друге” — невідомо, бо справжні марсіяни вимерли, як уже згадувалося, забравши таємницю з собою в могилу.

Щоправда, Едгарові було дещо відомо. Йому було відомо, приміром, що марсіяни були великою мірою цивілізацією парфумерною і запахи під час прийняття й передачі інформації відігравали в них чималу роль. Для марсіян міг мати важливе практичне значення наш вираз “тримати ніс за вітром”, якби вони мали того ж таки носа.

Хоча там що, а Едгар дочекався.

— Марсіянськими ночами я ні про що не думаю, — повідомив Сфінкс і помовчав, даючи Едгарові можливість засвоїти цю інформацію.

Едгар досить швидко второпав, що Марсіянський Сфінко відповідає на його ранкове запитання, демонструючи тим самим готовність далі співробітничати з “Комбінатом побутових послуг”.

— Я розмовляю з зірками, — провадив далі Сфінкс. — Зірки розмовляють, треба тільки вміти слухати. Ми бесідуємо на деякі цікаві для нас теми. Зокрема, обговорюємо проблему доцільності з їхнього боку подальшого освітлення простору.

Розмова велась однобічно, бо між запитанням і відповіддю минало б надто багато часу. Сфінкс розумів це, тому намагався давати у своєму монолозі відповіді на не поставлені Едгаром запитання.

— На сьогодні чітко відзначилися три угруповання. Перше вважає, що доцільно світити, друге, певна річ, не світити, а третє — світити всередину. Є й такі, що від слів уже перейшли до діла: деякі не світять, деякі утворили фракцію чорних дірок. Більшість, щоправда, поки що підтримує мою позицію, відповідно до якої світити треба, хоча це й річ марна. Йдеться про те, що я змалку не люблю темряви. Власне, не сприймаю її. В темряві мені важко відбиватися від метеоритів. На жаль, — Сфінкс глибоко зітхнув, — мені що далі, то важче переконувати зірки, отож боюсь, що час уже подбати про винахід нових джерел освітлення.