Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 44

Вітан — своєрідний філософський бальзам нової доби. Він володів надзвичайними можливостями, а відтак розвиток наук у традиційному розумінні слова припинився. Кожен міг стати чарівником, якщо мав хоч крихту вітану.

Ось тільки синтезувати його ніяк не вдавалось. І хоч маса Аяксу втричі переважувала місячну, розподіл сировини суворо регламентували.

Отже, якщо вітан — унікальне явище у Всесвіті, воно мусить рано чи пізно привернути увагу інопланетян, — вважав я. А чому б і ні?..

По поверхні браслета стрімко пробіг наступний підпис: “Клавдій Діксон. Командир”.

— Не передбачається.

Діксон говорив завжди тихим безбарвним голосом. Він і пам’ятався мені передусім як голос, а не особистість. Можливо, тому, що я почув спочатку його голос, перш ніж командирське крісло повернулось до мене.

— Я просив дозволити індивідуальні польоти, — сказав я, пильно дивлячись йому в вічі.

У Діксона був східний розріз очей і набряклі від перевантажень повіки. Нижчий на голову від Левського, Діксон сягав мені десь по підборіддя.

— Я знаю, — прошепотів він. — Не передбачається статутом. Особливі повноваження Спостерігача настають лише з оголошенням надзвичайного стану. Сподіваюсь, цього ніколи не трапиться. А ви мусите оволодіти суміжним фахом. Вибрали?

— Так. Зв’язківець.

У темних зіницях Діксона блиснула іскорка чи то зацікавленості, чи насмішки.

— Бачили мого заступника по зв’язку?

— Ні.

— Ну-ну. Бажаю успіхів.

Цей також кпинив, я потім збагнув, коли переступив поріг пульту зв’язку… А, тепер однаково.

Вдалині зблиснуло яскраве світло. Я підходив до шлюзу. Он вони, відеокамери. Блищать, голубки. Я навпомацки перевів браслет на звукове відтворення.

“Радж Сінгх. Бортінженер”, — сказав браслет безбарвним голосом, зовсім як у командира Діксона.

Радж був бувалий астронавт, пам’ятав ще дозорців. Колись горів у своєму кораблі, але в ті часи дистанційного лікування ще не було, і обличчя бортінженера нагадувало нерухому коричневу маску з вузликами шрамів. Я усім завжди дивився просто в очі, і йому також.

Схоже, що він це належно оцінив.

Але не настільки, щоб дати мені катер.

Крім командира Діксона, це міг зробити тільки Радж. Одномісну розвідувальну ракету на “Аяксі” зроду ніхто не використовував, поза тим вона входила в комплект обладнання.

— Заманливо, — сказав він після короткої паузи, майже не розтуляючи губ. — Але ваша вимога не має документального підтвердження… Ніхто не візьме на себе відповідальність.

— Я візьму! — відчайдушно сказав я тремтячим голосом.

— А я — ні. Крім того, збитки. На час польоту розробку вітану доведеться припинити, повідомляти про це Землю. Знаєте, в яку копійку обійдеться станції позачерговий зв’язок з Радою Космофлоту?

Еквівалентом грошей давно була енергія. Радж полюбляв архаїчні словесні звороти. Ну, нехай, обійдеться у скільки там тисяч оргів… А скільки коштує хвилина чекання, сумніву, зневіри? — нетерпілося спитати мені. Але я стримався.

Відтоді минув майже рік служби, а я вже вповні скуштував її принад. Поруч зі мною жили працьовиті люди. Можливо, хтось із них і вдавав наполегливого, але, про мене, робив це майстерно. Як не як — робота була для кожного сенсом існування, його серцем і душею. Я це відчував.

Але, образно кажучи, не було жодної шпарки, у яку можна було б зазирнути і побачити першопричину такої самовідданості. Психологічна атмосфера на “Аяксі” нагадувала стиснутий кулак, усе дихало ентузіазмом і впевненою напругою. А що ж там, у долоні?..

Я вже підходив до шлюзу. І аж зціпив кулаки, коли браслет промимрив: “Хана Трістан. Зв’язківець”.

…Я пішов на пульт зв’язку одразу після розмови з Діксоном. Що там Левський плів про гармонію між членами екіпажу? Яка тут, до біса, може бути гармонія, коли на борту вродлива жінка! Не космічна станція, а мадрідський двір. Напевне, самі інтриги.

Тоді мені здалося, що я розгадав причину підкресленої холодності космонітів “Аяксу”. Взаємні ревнощі! Ха-ха, ось вона, розгадка, складне у простому. Вирішили гнати геть зайвих Спостерігачів. Мотиви примітивні до абсурду, але зрозумілі.

Вона брюнетка, — блондини серед космонітів за рідкість. Її вроду не псував навіть стандартний комбінезон. Режим, гормональна терапія, ну, й спадковість, звісно, або генна інженерія, — усе наклало відбиток. Та й не дивно, зі здоров’ям людства вже століття не було проблем.

Очі виразні, чорні, мов дві сливи — спадок пращурів, певно, родом з півдня Європи або Середземномор’я. Погляд несподівано теплий і знайомий, і я міг заручитися, що десь його бачив, однак здоровий глузд виключив цю можливість — космоніти ніколи не відвідували ні Землю, ні інші планети. Я розгубився — досі на пам’ять ніколи не скаржився… Логіка миттю підказала рятівну відповідь для стривоженої свідомості: псевдоспогад, наслідок перенапруження. Але яке, в сопла реактивного, перенапруження, коли я другий день на “Аяксі”? Я завше пишався, що можу в найменших подробицях відтворити будь-яку подію зі свого життя. Але ніколи раніше не зустрічав Хани Трістан.

А погляд бачив.

Вагання тривало якусь мить. Я посміхнувся якомога привітніше.

— Арт дель Ур. Спостерігач. Командир Діксон призначив мене твоїм заступником.

— Дублером, — уточнила Хана.

Голос зовсім не знайомий, низький, грудний, і це остаточно привело мене до тями.

— Цікаво, навіщо мені землянин, — сказала вона немов сама до себе, задумливо. І додала, примружившись, наче щойно мене побачила: — Дель Ур… Вже дорослий. Міг би відмовитись від пост-імені.

Репліка була навмисне нетактовною і відразу ж встановила між нами нездоланний бар’єр.

Пост-імена давали сиротам — вихованцям Космофлоту. Система пост-імен мала свою градацію, і це завжди гарантувало максимальну увагу до особистості, яка виховувалася не в родині. “Дель” означало, що мої батьки походили з Землі, але я починав життя за її межами.

Я стенув плечима.

— Якось не думав. Мене це не ображає і не підносить. Та й учитель не радив.

— Хто він? — спитала Трістан, радше для годиться.

— Сарторіс Нгама. Директор школи Спостерігачів.

Хана кивнула.

— Був на “Аяксі” років п’ятнадцять тому. Кремезний такий африканець, симпатичний, хоч йому вже за сімдесят.

— Так на Землі раніше казали, кому “за тридцять”, — засміявся я. — Пригадую, читав у книгах з історії етики. А скільки тобі?

— Якщо відповідати, як раніше, — не без кокетливої погорди сказала вона, — тоді “до шістнадцяти”. Сорок один рік.

Жінка є жінка. Хоч у двадцятому, хоч у двадцять третьому столітті. Нині активний вік людини півтораста років, а вона однаково молодиться, хоч насправді їй мінімум сорок шість.

Ознайомився з пультом зв’язку. Він був стандартним, маючи досвід, я міг би працювати на ньому з заплющеними очима. Я так Хані й сказав.

— Твоє завдання, — сказала Трістан спокійно, — стежити за станом відеокамер. Це головне. А зв’язок у нас буває не часто.

— Яких відеокамер? — похопився я, не звертаючи уваги на останні слова.

Хана не розуміюче, з підозрою глянула на мене. Підвелася з крісла.

— Як — яких? Системи “Поліканал”.

Це була система відеокамер внутрішнього огляду. Теоретично кожен, використовуючи свій браслет, міг будь-якої миті подивитись, що робиться будь-де на його кораблі. Але — теоретично. “Поліканал” входив до стандартної системи зв’язку, і за неписаним правилом його вимикали з етичних міркувань. Увімкнути міг лише відповідальний черговий.

— Тобто, це значить, що нас зараз усі бачать?

Хана підійшла до пульту. Сріблястий комбінезон щільно прилягав до тіла, рухливого й пружного, мов ртуть. І — холод, яким віяло, коли вона відводила свій клято знайомий погляд. Натиснула кнопки.

На екрані виникли зображення. Шлюз, коридор, Свен Левський у своєму медичному відсіку, навіть санітарний вузол — порожній, на мою превелику радість.

Так я отримав перший наочний урок нової етики “Аяксу”.