Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 54

Минули перші хвилини старту, я перевів погляд на панель приладів. Щось непокоїло в ній. Придивився уважніше.

Передавач не мав шкали.

Ще не вірячи страшній здогадці, я підключив і увімкнув заздалегідь записане звернення до землян. Потяглися нескінченні хвилини чекання.

Земля відгукнулася лайкою чергового в центрі контролю за польотом.

Змовники лишили тільки двосторонній зв’язок зі своїм космодромом. План провалився, і ми були приречені.

І тут я несподівано відчув себе цілковито вільним. Від усього. Вперше в житті. Це не була свобода вільного падіння, Коли знаєш, що приземлення однаково перекреслить все, що було, і зніме з тебе відповідальність за минуле, а разом і майбутнє.

Ліліт відмовилася від обстеження електронним діагностом. Каже, що недуга мине. Кепські справи.

21 липня.

Продовжуємо кружляти над Землею, як бляшанка, підкинута вгору для стрільби. Зв’язку нема. Що там, внизу? В усякому випадку, ядерних вибухів не помітно. На жаль, людский розум винайшов багато інших засобів масового самогубства.

Повернутись на Землю ми вже не можемо. На жаль, я надто пізно знайшов серед приладів блок, який приймав команди з Землі. Ракетоплан повернувся назад на автопілоті, ми з Ліліт тільки встигли відчути легкий поштовх, я кинувся заблокувати шлюз — пізно.

Тепер уже пізно.

Настав час найвідвертішої розмови з собою, обставини відмели пріч усе, чим я міг би на Землі захиститися — роботою, політикою, дружніми стосунками, навіть коханням. Я судив людство в своїй особі і милостиво звільняв його від тисячолітніх гріхів, скоєних через незнання справжніх цінностей. Якби я вірив у бога, то подумав би, що спізнав його благодать. Я був би щасливий померти у такому стані.

Прикро, якщо “Конкістадор” підірвуть на земній орбіті. Здогадуюсь, що у нас на борту ядерна зброя.

Ліліт запропонувала вивести “Конкістадор” з орбіти, розігнати і відправити у вічні мандри. Прийняти препарати, які понижують температуру тіла, нагріти повітря станції, щоб зменшити енерговитрати організму, вживати снодійне, розтягуючи час. Лихоманка Ліліт наче минула, але щось їй однак негаразд.

Моя Ліліт. Я закохався в неї по-справжньому.

Я кохав її кожен день, як востаннє, і не міг навіть собі уявити, що можливі такі почуття. Я був щирим і ніжним, дитинним і мудрим, тому що хотів вмістити у лічені хвилини нашого буття Всесвіт, що відкрився мені у польоті, і Землю, яка однак залишалась у серці. Ліліт була найпалкішим спогадом про Землю, я переносив на неї усю свою ніжну тугу за пропащим і прекрасним родом людським, за чудовою блакитною планетою, яку рід цей поставив на межу зникнення. Вірив кожному дотику, як вірять найсвятішим словам, торкався слів, що зринали з її чудових вуст, пив, як спраглий, і не міг напитись. І був день, і була ніч, і знову день…

На Землі у мене був легкий нежить, який під впливом переживань зник. А потім знову поновився. Я не надав цьому значення. Тепер уже пізно.

Лік дням втрачено, і я просто записую — коли слово, коли рядок, а то й просто дивлюсь на чисту сторінку і мовчки закриваю бортовий журнал.

Вірусна інфекція. В умовах станції вірус перестав реагувати на медикаменти.

Ліліт вагітна.

— Якби у нас народився син, — сказала вона якось, — як би ти його назвав?

— Аякс, — відповів я, не вагаючись. Чекав такого питання. Щоправда, на Землі.

— Аякс… — прошепотіла.

У неї знову лихоманка.

Одного разу вона опритомніла, довго дивилася на мене і сказала:

— Мій син мандруватиме в часі. Як ми у просторі.

— Так, як ми, краще не треба! — спробував пожартувати я.

— Так буде, — пророче мовила Ліліт. І несподівано жалібно спитала: — А може, все ще як-небудь обійдеться?

— Що обійдеться? — спитав я тремтячим голосом.

— Лід і полум’я… Бачиш — лід і полум’я довкола… Може воно загасне, крига розтане, може, сади, сади… Забери нас далі, за ті межі, за пекло…

Це не вона, не її настрій, але я відповів, як належало:

— Я не можу, любове моя. Далі нічого нема.

Я немов би й сам бачив, як гинуть мільйони всесвітів, ви* бухають мільйони зірок, пустелі льоду і пустелі вогню вгризаються навзаєм і наближаються до нас. Напевне, це думки наші були вже на межі світу, обігнавши простір і час.

Це була остання розмова з Ліліт.

…Я ще живий.

…Паралельне бачення часу. Людство продовжує існувати в кожному історичному часі реально. Сприймаю їхні думки, як гуркіт далеких океанів. Це матеріальне явище, ніякої містики.

…Я чую, як колективна думка віків з розвитком історії дужчає. Але потрібен якісний злам. Революція підсвідомості. Якби судилося, її міг би розпочати мій син…”

Екран комп’ютера блимнув, запис урвався. Натомість з’явилося тривожне обличчя Улафа дель Корна.

— Арте, сюди хтось наближається. Мені вимикатись?

— Згинь, — повільно сказав я, ледве розчіплюючи спраглі й потріскані губи. Нестерпно мучила спрага, лихоманило. Нервовий шок. Браслет із садистською періодичністю робив якісь уколи, але я їх щойно помітив. — Згинь. На що ти здатний, привиде? Ніжку комусь підставиш, чи що?

Три блискавки вихопились з екрану і розплавили металеву підлогу довкола мене.

— Фізику треба було краще вчити, — сказав Улаф крижаним голосом.

Це привело мене до тями. Спасибі, Улафе.

— Все, все, — підняв я застережно руку. — Юпітер, не гнівайся. Даруй, я неправий.

Улаф осудливо хитнув головою. Екран згас. Я повернув браслет об’єктивом до вхідних дверей.

7

Двері відчинились.

— Дозволь? — спокійно запитав Сарторіс Нгама.

Зараз я не зморгнув би й оком, навіть якби до зали вповз нільський крокодил у формі спостерігача. Я мовчки кивнув. Нгама неспішно ступив крок і зупинився. Двері зачинились. Нас розділяв якийсь десяток кроків. Якщо, звичайно, не брати до уваги психологічну відстань, породжену ситуацією.

— Ти не переглянув до кінця? — сказав Чорний Сарторіс. — Це я вимкнув комп’ютер. Після перегляду учасники повідомляють комп’ютеру — через браслети — персональні коди, і комп’ютер реєструє, хто користувався Архівом. Без цього звідси не вийти навіть тим шляхом, яким потрапив. Щось хочеш спитати?

— Багато питань. Але зараз просто гірко. Я не міг собі уявити…

Директор школи спостерігачів насупився.

— Ти вважав, що суспільство позбавлене суперечностей тільки тому, що воно — найпередовіше? Так, ліквідовано старі держави, громіздкі апарати примусу й контролю, гроші, стосунки, породжувані ними, — словом, старий світ здали в брухт на радість усім. Слово “система” вживають з великої літери, маючи на увазі усю спільність освоєних планет і міжпланетних станцій — міст, проти яких твій “Аякс” — просто космічний хутір.

— Не треба, старший, — хрипко сказав я. — Вивчав у курсі суспільствознавства. Так би мовити, творчі суперечності соціалізму. Що в них спільного з середньовічними змовами, конспірацією, забороною на користування інформацією… Я звідси лечу просто в Європу, в ООН. І раджу мене не зупиняти. Не підозрював, що у наш час таке можливе. Прикро, старший, що ти доклав до цього руку. Я тобі вірив…

— Дурню! — крикнув Нгама. — Озирнися довкола, подивись трохи ширше, не будь вузьколобим! В ООН він подасться, бачте… Мільярди людей розкидані в неоглядному просторі, й усім їм потрібно забезпечити умови життя й праці, гідні доби. Техніка порівняно зі свідомістю змінюється блискавично. Що з того, що минуло кілька поколінь? Тягар минулого залишиться в кожному. Марс хоче своє, меркуріанці своє, космоніти граються у заколоти, а ще десятки місць поселення, про які ми лише здогадуємося — що там і як? Знаєш таке слово— відповідальність? Так от, Земля в одвіті за всіх дітей. Де б вони не жили. Бо вона — наша матір.