Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 63

— В давнину гінців, які приносили царям погані звістки банально страчували, Арте. Тому постався до того, хто передасть тобі листа, з розумінням. До того ж я навіть не знаю хто це буде. Просто передала лист Улафові, і він уже… Знаєш, я тепер знову дружина Улафа.

Рута Соммерс! Чарівна Рута вийшла заміж за п’ятнадцяте електробусів та комп’ютер! Я зареготав. Діти будуть, певно, в батька, такі собі поважні електробусенятка-бісенятка. Можливо, я щось не так зрозумів? Чи Рута остаточно схибила у своєму Бамако?

— Розумію твій подив, — сказала вона, немов почувши мій сміх. — Але нарешті вдалося зробити досі неможливе, методом клонування. З уцілілих клітин виростили нове тіло. Свідомість переписали з комп’ютера на новий мозок. Усе завдяки вітану.

Знову вітан! Філософський камінь. Куди не кинься — скрізь він, або про нього, або завдяки ньому.

— Ми чекаємо тебе на Землі, Арте. Двері нашого дому завжди будуть відчиненими для тебе. Пробач — і спасибі.

Вона якось винувато стенула плечима, ледь помітно, знайомим рухом відгорнула рукою пасмо волосся.

Її біда, котра, як на те, давала мені якийсь шанс знову сподіватись на взаємність, минула. Щось урвалося, остання тоненька ниточка. Водночас разом з екраном згасла мрія, що я нарешті знайду своє місце у цьому часі. Хана загинула. Досі я йшов по лезу, балансуючи між прірвами-долями двох жінок, які не давали мені своїми полями тяжіння розпастися на атоми, утримували на невластивій, але високій орбіті життя. А тепер — все. Починається падіння. Те, що воно напрочуд схоже на політ, може обманути кого завгодно, крім мене самого.

Почало добряче хилити на сон. Захисна реакція організму. Я вийшов у коридор, пішов до ліфта. Двері його кабіни відчинились, звідти вийшов Радж. Я вгамував перший приплив люті і мовчки пройшов повз нього до кабіни. Бортінженер пішов по коридору так, немов би мене взагалі не існувало. Рідкісний самодур, подумав я. Почекай, Кайзерлінг тебе розворушить. Ліфт зупинився. Я вийшов у коридор і побачив… знову Раджа, але цього разу у супроводі незнайомого, одягненого у форму ООН. Бортінженер поглянув, зіниці його розширились, він ступив було крок у моєму напрямку, але незнайомець стримав його і жестом запропонував іти далі.

— Арте! — гукнув Радж. — Тут?!

У його голосі було стільки почуттів, що я засумнівався: чи бачив його насправді хвилину тому? Радж не міг піднятись на цей поверх так швидко; до іншого ліфта було принаймні десять хвилин ходи. Кепські справи, якщо охоплюють такі виразні галюцинації. Швидше спати, хлопче, сказав я сам до себе.

Підійшов до дверей каюти й озирнувся. Оддалік бовваніла чиясь знайома постать, чи то Левського, чи Спареллі. А може, М’боу. Дивно. Усі ж наче під вартою.

Втома давалася взнаки ще більше. Я хотів лягти, але передумав, сів за пульт, схилив голову на руки, сперся на панель приладів. Кілька хвилин аутогенного спочинку — і годі. Нічого розм’якати.

Крізь дрімоту почулися чиїсь спокійні, розмірені кроки, це ще більше заколисало. Я майже лежав на приборному пульті — так часом виглядають ті, хто глибоко замислився.

13

Прокинувся від нестримного торсання за плече. Підвів голову, побачив усміхнене обличчя Кайзерлінга, яке мене здивувало, тому що видимих підстав для радощів він не повинен був би мати.

— Ходімо, Арте, — весело сказав він. — Арсен попередив мене про твоє бажання відіспатись, але справа невідкладна.

— Можете провести допит на місці, — буркнув я. — Однаково нікуди не дінусь.

Кайзерлінг зазирнув мені у вічі.

— Ви, певне, ще не зовсім прокинулись, Арте. Йдеться про оскарження екіпажу “Аяксу” за замах на флеш-агента комісії ООН.

— Я нічого для вас не зробив. Більше того, донедавна взагалі не підозрював про це.

Кайзерлінг знизав плечима.

— То й що з того? В документах комісії ви значитесь саме так. Ходімте. З Ханою Трістан біда яка… Ви, певне, й самі не думали, що вона загине?

— Не розумію.

— Нічого, Арте. Не знічуйтесь. Я все розумію: обставини вас виправдовують.

Здається, цей тип також вважав мене винуватцем смерті Хани. Маєш тобі…

— Спочатку побалакаємо з екіпажем, — сказав Кайзерлінг, — а потім допоможете програмістові. Друга, невідома для Трістан половина вашого індивідуального коду — ключ до блоків пам’яті, на які Левський записував дані про зміни в організмі космонітів. У них тут також свій Архів. Але комісії через дозорців вдалося перекодувати блоки так, що космоніти почали вважати, буцімто ключем володіє якийсь їхній міфічний центр.

От і ще однією загадкою менше. І тут теж використали. Молодці, комісія!

— Я з самого початку був переконаний, що ніякий він не спостерігач, — процідив Радж. Космоніти сиділи за столом в кают-компанії, під стінами бовваніли дебелі постаті десантників. — Якби не Хана, ми б знайшли сто приводів, щоб відправити його з “Аяксу” геть. На ньому великими літерами написано, що він землянин. Типові реакції. Ніякі “дель” його не приховають, вашого агента.

Я іронічно подивився на Кайзерлінга. Всупереч моєму сподіванню, він сяяв.

— Бачите, Арте, деякий імунітет вам, однак, прищепився, — весело сказав він. — Немає лиха без добра.

— Таке добро, що далі нікуди, — огризнувся я. Невже й справді щеплення на Землі, про які я нічого не пам’ятав, зміцнили організм настільки, що я зміг протистояти сильній снодійній ін’єкції?

— Радж, а чому у вас, власне, виникла така підозра саме щодо Арта? — спитав Кайзерлінг, картинно схрестивши руки на грудях.

— Він чужий, — похмуро сказав Радж. — Що б там не говорив Космофлот, ООН і хто там ще про єдність землян, однаково ми, космоніти, інші. Це може не бачити лише круглий ідіот або недалекоглядний землянин.

Дужі хлопці за спинами сидячих нервово переступили з ноги на ногу, але Кайзерлінг зупинив їх порухом руки.

— Так, так! — запально вигукнув Радж. Дивно було спостерігати у нього такий несподіваний вибух почуттів. — Ми — інші! Ми — друге, а то й третє покоління, народжене поза Землею. Вам кожна дитина скаже, що таке формування архітипу і його роль у розвитку особистості. Сума етичних і естетичних критеріїв, якими керуєтесь ви, — продукт вашого земного оточення, суспільного, кліматичного, біологічного, — але земного.

— Потреби тих, хто живе і працює поза землею, забезпечує Космофлот, — обережно сказав Кайзерлінг. — Переконаний, що він враховує все.

— Ви оцінюєте нас, приміряючи до себе, як до шаблону, — сказав Радж. — Є поняття, які вам просто зась збагнути. Поки що.

— А підозри на дозорців у вас не виникло? — спитав Кайзерлінг.

Радж махнув рукою.

— Щодо них певності ні в кого немає. Але, по-перше, їх мало, а по-друге, існують цікавіші місця, аніж наші два “Аякси”.

— Але, напевне, була якась остання краплина, що переповнила чашу вашого терпіння, і ви накинулись на спостерігача?

— Дель Ур виявився заекранованим під час обстеження.

— Слідчий експеримент? — пожвавився Кайзерлінг, пильно стежачи за моєю реакцією.

Я поглянув на незворушного Раджа, на Левського і мовчки кивнув.

Ми, в тому числі й оператори, які мали бути за свідків, у супроводі десантників пройшли до лікарського відсіку. Всі уважно спостерігали, як я став під опромінювач. Левський увімкнув прилад. Екран засвітився.

— М-гм, — сказав Кайзерлінг, — наскільки я розуміюсь на анатомії, у вашого спостерігача все на місці.

Левський сполотнів.

— Присягаюсь, цього не було! Був лише контур людини! Зараз покажу попередній запис…

Кайзерлінг зупинив його млявим порухом долоні.

— Не треба. До чого уся ця комедія, Радж?

Бортінженерові вочевидь було непереливки. Однак він опанував себе і сказав:

— Я діяв зі згоди Діксона. Спитайте його.