Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович - Страница 67

“Обережно, двері зачиняються”. Шипіння, наче засичав з болю. І починається спочатку тихий, потім голосніший перестук коліс: вона теж тут, так-тут, так-тут… Заплющую очі, Пахне світло-коричнево, але впевнено й настирливо. Люди заспокоєені тим, що вони їдуть, знаючи куди й навіщо. Так і пахнуть. Ось я їду додому. Цікаво, яким кольором пахну я? Вагон хитає, озираюсь, у кутку на мить зблискують білі ґудзики. Так-тут, так-тут… Сичать двері; хтось, вибачившись, наступає мені на ногу, притискаюсь обличчям до стіни. У блискучому зеленому пластику сяє віддзеркалення краплин на чорному волоссі. Немов вогняні слова на стіні під час Валтасарового банкету: “мене, такел, фарес”.

“Полічено, змірено, зважено”.

Поруч на сидінні літній добродій незворушно їсть бутерброд. Довга сива борода робить його схожим на пророка, щоправда, за часів Валтасара бутерброди були непопулярні. Блиск, від якого не можу відірвати погляду, віддзеркалюється просто над головою цього бороданя. Я мимоволі ставлю йому на коліна етюдник, але він незворушно, як і належить царям, продовжує трапезу.

“Обережно, двері зачиняються”. Це значить, що…

“Наступна зупинка…”

…моя.

Нас виштовхують з вагона майже одночасово, і я пришвидшую ходу, щоб не дріботіти за спиною. Ще подумає, що я її вистежую. Раптом сам лякаюсь цієї думки, бо, по суті, вже так воно і є. Звуки подрібнюються, скачуть срібними кульками по мармурових плитах підлоги, насмішкувато припрошуючи мене до виходу. Позаду змикаються двері, і поїзд рушає, розчиняючись у темряві, поцяцькованій миготінням електричних лампочок. Стук чобітків на деякий час зникає у басовито-глухому шумі компресорів. Ми знову на ескалаторі. Тільки я на мить загаявся і тепер вона йде попереду.

Бильце рухається ледь повільніше, ніж самі східці, непомітно, але впевнено відводить руку назад. Ніби застерігає від чогось. Нервова напруга — мов повінь, аж захлинається серце, хоча я не можу знайти бодай найменшого приводу для хвилювання. Гнаний незбагненним відчуттям, іду вгору, туди де видніється постать у білому. Та ні ж, переконую себе, нам просто по дорозі.

Людей стає менше, запахам — вільніше, вони починають грати в квача у моїй черепній коробці, і я розумію, що стомився. Перехоплюю тугі двері з написом “Вихід”, що о цій порі не мають ні секунди спокою, і опиняюсь біч-о-біч з:

краплинами дощу на чорних чобітках,

білим волохатим пальтом; двома великими перламутровими ґудзиками,

наглухо застебнутим комірцем,

їонкими, чітко окресленими губами,

хвилею чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин (чому вони не висихають),

великими сірими очима, в які поринає мій погляд,

Я ненароком зачепив її етюдником. Цю дерев’яну коробку на складаних ніжках так величати можна було тільки умовно. Слабкі защіпки не витримали такого брутального поводження з дамою і, ображено вискнувши, випали геть. На тротуар весело посипались фарби, пензлі, мастихін… Перехожі з жалем і співчуттям поглядали на мене, проте допомогти не квапились. Гойднувся і завмер казковий листок палітри.

“Пробачте” пронунало майже одночасно, коли ми ледве не зіштовхнулись головами, нахилившись над палітрою. Ситуація як у кіно, подумав я. Дешевий прийом підступного спокусника. Зараз ми одночасно підведемося, вона вибачиться ще раз, я скажу: нічого, пусте.

— Пробачте, — сказала вона ще раз.

У неї було на диво пропорційне обличчя, надто пропорційне, щоб бути гарним. Повз нас проскреготів трамвай, жбурнувши мені в очі жменю сонячних зайчиків. Я заплющив очі і чхнув, не встигнувши нічого сказати. Сонце так лагідно світило крізь листя Ботанічного саду, що не хотілось взагалі нічого говорити. Пахло синьо-зеленим.

Тривога, що було зникла, ледве я вийшов з метро, знову почала тихо зростати. Якщо поняття “колективний розум людства”, то чому не може бути колективної тривоги? Колись один мій знайомий, прихильник парапсихології, доводив у суперечці, що людство — система ємкостей, сполучених між собою. У кого рівень вищий — менше емоцій. Певно, у мене дуже низький рівень.

— Вам погано, — напівзапитала-напівствердила моя супутниця, її голос був білий-білісінький.

Ні, швидше прозорий, І крізь нього лилася синьо-зелена хвиля запахів міста. До чого тут пальто? Адже надворі тепло; чому не висихають краплини дощу, якого не було в жодному з куточків міста?

Поруч пройшов хлопець з собакою. Раптом вівчарка заскавучала і, підібгавши хвоста, сахнулася від нас. Господар підозріло поглянув у наш бік і прискорив ходу,

— Як вас звати?

Відповісти вона не встигла. Площу перед метро заповнив скрегіт гальм. Три чорних “Волги” на великій швидкості вилетіли з провулку навпроти, розносячи вщент квітники, і зупинились обабіч нас. Відчинились дверцята і, мов у пригодницькому кінофільмі, з машин прожогом вискочило кілька дебелих хлопців. Ввічливо, але спритно відтіснивши мене від дівчини, її схопило одразу кілька пар рук, безцеремонно намагаючись зірвати ґудзики.

Я двічі на місяць справно ходжу в народну дружину. Якось знічев’я за півгодини намалював портрет нашого лейтенанта, і той, не бажаючи залишитись у боргу, дечого мене навчив. І коли сивуватий чоловік, що досі непоміченим стояв осторонь, націлився в дівчину з короткої рушниці, я підстрибнув і різко вдарив його ногою. Сивий впав горілиць, рушниця вдарилась об асфальт, і в ній щось луснуло. Я розвернувся, щоб зустріти напасників здвоєним ударом карате, вже ие сумніваючись у перемозі. Але мої рука й нога зненацька опинились у залізних обценьках захватів, і за мить я ліг поруч з сивим: хлопці напевне володіли прийомами не менш ефектними…

— Він не дуже, вас, професоре? — запитав, важко дихаючи, один з них.

— Та ні, то пусте. Затримайте її! Швидше! Обірвіть антени!

Дівчина раптом повела плечем, і ті, хто її тримав, відлетіли вбік. Одна з “Волг” стояла на її шляху. Дівчина нагнулась, простягла руку, і красивий чорний лімузин, мов іграшковий, став дибки, а потім з гуркотом перевернувся догори колесами, розсипаючи довкола скалки скла. Перехожих як вітром вимело. Високий брюнет, схожий на грузина, щось швидко й незрозуміло говорив у мікрофон, шнур якого зникав у кабіні однієї з уцілілих “Волг”. Мене про всяк випадок тримали за руки.

— Цього відпустіть, він не кіборг! І перекрийте рух на вулицях!

— Ваші документи, — суворо сказав чоловік біля рації. Я дістав потріпане посвідчення дружинника.

— Ішли б ви собі додому. Бачите, що робиться…

— Як це все розуміти? Хто ви такі? Що тут відбувається?

Високий потягнув з нагрудної кишені червоний коленкоровий прямокутник, але, помітивши мою розгубленість, усміхнувся:

— Усе гаразд, проходьте…

Дівчина тим часом ішла далі по провулку, з якого недавно вилетіли “Волги”. Залунала сирена міліцейської автомашини. Навіть звідси було видно, як виблискують краплини дощу в її волоссі. Водії машин уже розвертали “Волги”, коли сталося непередбачене. Назустріч дівчині, оминаючи неповороткий автобус, вигулькнув самоскид. Знову дико заверещали гальма, вже вкотре за сьогодні. Я заплющив очі й на мить знепритомнів. Впасти я не встиг, мене дбайливо підтримали руки, які я щойно намагався скинути з себе. Заревли мотори “Волг” і я, випручавшись, побіг за ними.

Вона лежала зовсім непорушно.

Краплини дощу на чорних чобітках.

Біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики.

Наглухо застебнутий комірець.

Тонкі, чітко окреслені губи.

Хвиля чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин.

Тільки у великі сірі очі вже не поринає мій погляд…

Натовп мов з-під землі виріс. Міліціонери тихо й шанобливо розмовляли з високим брюнетом. Підійшов, накульгуючи, професор, став поруч, тримаючи в руках рештки “рушниці”.

— Хто… вона? — майже пошепки запитав я.

— Воно, — похмуро відповів професор. — Кіборг, робот, ще з десяток найменувань. Зникла просто з полігону. З її можливостями… — він озирнувся на скалічену машину, — ми ще легко відбулися. Могло бути значно гірше.