Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич - Страница 18

— Доброго ранку, Нік!

— Здрастуй! — кинув я і осікся. Річ у тім, що дружина моя померла чотири роки тому… І ось вона стоїть переді мною. Що за чортівня?! Галюцинації почалися, чи що?

Дженні оправила пасмо волосся, що впало їй на очі, і примостилася на дивані.

— А ти, Нік, змінився, — промовила вона, ніжно дивлячись на мене. — Постарів, сивина на скронях з’явилася…

— Що вдієш, люба, роки своє беруть, — прошепотів я і здригнувся — на її лівій руці не було вказівного пальця! Чотири роки тому вона порізала палець об консервну кришку і померла від загального зараження крові. Тоді палець був, ніхто його не відрізав. А тепер його немає. Ніби й не було взагалі, неначе народилася вона чотирипалою.

“Ну й сон! Хай тобі грець!” — подумав тоді я і вщипнув себе за руку: боляче. Гадав прокинусь — та де там. Хотів вийти зі станції на свіже повітря, пошукати очима парламентерів хвилястих привидів, а Дженні до мене:

— Сядь біля мене, Нік. Ти ніби не радий моєму приходу. А я так скучила за тобою. — Вона взяла мене за руку і міцно притиснула до своєї теплої щоки.

Я мовчки сів на краєчок дивана поруч із Дженні.

— Не мовчи! Чуєш, не мовчи, Нік! Мені стає страшно, коли ти мовчиш. Розумієш?

— Ні, — похапцем відповів я.

Вийшло невлад. Дженні заплакала, по-дитячому схлипуючи.

— То чому ж ти не розумієш? Скажи! — благально мовила вона.

— А про що розповідати? — спитав я, натягаючи через голову сорочку.

— Як це про що? — здивувалась вона. — Ясна річ, про тебе. — Дженні вмостилась на дивані і, поклавши свої теплі руки мені на плечі, міцно обняла.

— Гаразд, розповім. Після того як тебе, Дженні, не стало… — я затнувся, та враз виправився. — Після того як ти, Дженні, пішла, я…

— Але ж я нікуди не йшла, Нік, — заперечила дружина, здивовано дивлячись на мене своїми блакитними очима. Хіба ти не знаєш, я ж хворіла… Довго й тяжко хворіла…

— Так, так. Після того як ти захворіла, — вирішив я чомусь збрехати Дженні, — мені довелося піти працювати в зону.

— Тобі були потрібні гроші на моє лікування?

— Авжеж, — кивнув я. — Ти ліпше не перебивай.

Дженні слухала, як ми й домовились, не перебиваючи. Коли я закінчив свою оповідь, було вже пів на третю, а мені чомусь здалося, що минула ціла вічність.

— Жах як зголодніла, Нік. У тебе не знайдеться чогось пожувати? — спитала вона, ледь примруживши очі.

— Звичайно, є, — відповів я і знову, вже вкотре, підмітив саме її слово “пожувати”. Ніхто, окрім неї, не говорив так про їжу.

Після обіду я попросив Дженні розповісти про себе.

— Хіба ти не знаєш? — перепитала вона.

Я мовчки стенув плечима.

— Гаразд. Ти голись, а я розповідатиму.

Я взяв бритву і, слухаючи дружину, почав голити свою триденну щетину. Бритва чомусь не слухалась мене, лишаючи огріхи й вислизаючи з рук, бо те, що я почув, виходило за межі мого розуміння.

— Я не померла, Нік. Я просто перейшла в інший вимір часу. Мабуть, усе живе переходить туди. Воно тільки трохи втрачає свою особистість. Однак живе, на мою думку, водночас набуває і нових якостей…

— Не мели дурниць, — роздратовано буркнув я.

— Це не дурниці, — ображено мовила Дженні й вільною рукою поправила вперте пасмо волосся, що сповзало їй на очі.

— Добре, не сердься, — перебив я дружину. — Допоможи мені, будь ласка, перевірити Периметр. Може, десь прорвався?

— Зараз, Нік. — Дженні швидко зіскочила з дивана і вибігла зі станції.

Тихо на станції, мов у льосі. Як враз у двері хтось шкрябнув. Ще й ще.

Я гадав, що то Дженні так швидко повернулась, однак, прочинивши двері, я побачив парламентера хвилястих привидів.

— Ну, проходьте, — кажу, а самому так і кортить сказати: чого приперлися?

— Здрастуйте, — вітається парламентер і одразу заходить у рубку.

— Добридень, — відповідаю. Зняв з крісла кофтинку Дженні, поклав на тумбочку. — Сідайте.

Той упав у крісло, ніби хтось його ззаду під ноги вдарив. Обличчя пришельця не виказувало нічого — ні зацікавленості, ні цілеспрямованості, окрім, як мені здалося, самозакоханості…

— Ми, тобто я, — почав був парламентер, та подивившись на мене, раптом знітився.

— Кажіть, кажіть, не соромтеся, — підбадьорив я його.

— Ми прийшли прохати у вас, щоб ви, земляни, залишили це місце. Воло потрібне нам. Згодом, Уотсоне, ми підпишемо з тобою контракт ще на кількасот квадратних миль…

— Та ви що?

— Так треба, — пробурмотів він, ледве витягуючи з себе гнусавий неприємний голос. — З часом ви, земляни, зрозумієте, що не тільки вам тут жити. Землі спочатку вистачить і для вас, і для нас. Коли її буде замало, шукатимете для себе у всесвіті пристойнішу планету. А поки що нам треба усього-на-всього півтори-дві квадратні милі…

— Та хіба справа у клаптику богом і чортом забутої багнистої землі? До того ж дозволу треба питати не в мене, а у всіх землян чи хоча б у тих, хто мешкає тут, — відповів я.

— Не придурюйся, — різко кинув представник хвилястих привидів, і в голосі його почулась рішучість. — Тобі, Уотсоне, потрібні гроші?

— Гм, кому вони не потрібні, — усміхнувся я.

— Скільки?

— Що скільки? — Я вдав із себе простака, міркуючи, як провернути цю вельми неприємну справу так, щоб і вовки були ситі, і кози цілі, однак парламентер не дав мені оговтатись і знову запитав:

— Скільки тобі треба грошей?

— У вас не вистачить, — нахабно відповів я, а потім збрехав, — та й не треба вони мені взагалі.

— Не клей дурня, — сердито промовив і підняв догори свій тонкий, схожий на щупальце спрута палець. В його руці я побачив невеличку коробочку, трохи прим’яту з боків. — Цей синтезатор може обсипати тебе золотом з ніг до голови. Ти станеш найбагатшою людиною на Землі.

— Ні, — пробурмотів я. — Гонорар гонораром, зле, розумієте, мені треба подумати…

— Як довго? — запитав парламентер.

— Спочатку хочу побути із Дженні наодинці, коли ви її, так би мовити, з того світу перенесли сюди, порадитися хочу. Може, щось підкаже. Все-таки жива душа, дружина…

— Не знаємо, хто така Дженні. Даємо тобі на роздуми двадцять дві години.

— А потім? — поцікавився я.

— Якщо не погодишся, знайдемо іншого. Того, кому потрібні гроші. Отож думай. Часу предостатньо.

— Гаразд, — мовив я, а подумки крикнув: “Так я вам і погоджуся! Коли вже стільки часу протримався в кріслі головного оператора поля Периметра, то…”

— Усього найкращого. — Парламентер встав і рушив до дверей станції.

Зітхнувши, я подався слідом за ним. Парламентер хвилястих привидів підплив до великої кулі, став на висунутий майданчик і розчинився у безбарвній хвилястій масі.

— Тобі, як завжди, яєчню з салом? — спитала Дженні, готуючи вечерю.

— Та-а! — Я роздратовано махнув рукою. — З чим хочеш. І що хочеш…

— Чим ти засмучений, Нік? — поцікавилась дружина через хвилину, коли на сковорідці зашкварчало сало.

— Ти ж знаєш, яку умову мені поставлено?

Дженні мовчки хитнула головою.

— Ну то й що накажеш робити?

— Скажи, Нік, що такого золота нам з тобою не треба. Самі на хліб заробимо.

— Я так і думаю відповісти.

— І ще скажи, що Землю нашу нікому й ні за які гроші не збираєшся продавати.

— Мабуть, так і скажу, — невпевнено відповів я Дженні і задрімав.

Коли прокинувся, вечеря вже охолола. Швидко вмившись, я підсів до столу, біля якого хазяйнувала Дженні

— Смачного тобі, — всміхнулась вона. — Мені пора йти.

— Куди це?

— Туди! — Дженні невизначено махнула рукою, де за прозорою стіною Периметра наскільки сягав зір роз кинувся жовто-білий килим, витканий вмілою майстринею-природою з ніжних ромашок.

— Як? Зараз? — здивувався я.

— Так, Нік. — Вона глибоко зітхнула, поцілувала мене в щоку, вискочила за двері і, не озираючись, швидко пішла звивистою стежкою до білого моря ромашок.

Я метнувся за нею.

— Зачекай-но, Дженні! Зажди мене! — закричав я, коли вона без перешкод пройшла крізь прозору стін Периметра. — Я з тобою…