Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич - Страница 23

Невелике місто, яким ішов Стів, не подобалось юнакові. Однак Стівові здавалося, що тут його не знайдуть. На останні гроші він найняв кімнатку з брудною стелею, з розкладачкою, прикритою якимсь ганчір’ям, і, вмившись з дороги, надів чисту сорочку й пішов у промислову частину міста шукати роботу.

Минуло кілька довгих годин. Від утоми гули ноги, від голоду — голова. Роботи Стів так і не знайшов Можна було, звісно, вдатись до посвідчення з двома перехрещеними золотими стрілами на обкладинці, і робота буде на вибір де завгодно і яка завгодно. Але ж тоді, щонайпізніше завтра, хлопець це знав, йому доведеться повернутись на Супутник… Ні, ліпше голодувати…

Стів сів на нещодавно пофарбовану лаву в тіні велетенської липи. Було чути, як над квітучими гілками де рева гудуть бджоли. Страшенно хотілося їсти. А тут ще, як на те, неподалік хлопчак продавав гарячі пиріжки…

— А все-таки ви непогано придумали, Зроде. Пиріжки, їдальні для безробітних… Ха-ха-ха, — Кур розсміявся. — Го-лод!.. Чудово! Пиріжки… їдальні… — він смакував слова, розтягуючи їх, мов гумку. — Отут ми його й накриємо. Всі наші працюють?

— Так, шефе, навіть по селах розіслали запрошення шістдесят дев’ятого, його всі знають…

— Жаль, що мені не можна на Землю, а то б я сам узяв участь в облаві на нього, — тихо промимрив Кур, допиваючи паруючу каву.

— Можна нелегально. Наші хлопці зроблять — комар носа не підточить…

— Ні, я ще хочу пожити. Стеж сам. А я… я тут один варіант перевірю.

Міський годинник продзеленькав пів на третю. Відчуття голоду притупилося. Але чому так хочеться спати? Чому? Стів пересилив себе, ледве встав з лави.

“Це щось нове… Серед дня хочу спати… Мабуть, від голоду”, — думав Стів, неспішно бредучи до моря, якнайдалі від продавця пиріжків.

Хвиля з гуркотом ударилась об берег. Солоні бризки торкнулися Стівового обличчя. Він не витер їх, підійшов ще ближче до води. Було приємно відчувати прохолоду моря, милуватися грою хвиль. Якби не голод, життя могло б видатись чудовим.

Голод. Уже третю добу Стів не мав і ріски в роті. Від випитої годину тому води нудило.

Він уже не міг іти. Не було сил. Сів просто на пісок. Здавалося, ще трохи — і він не витримає випробувань. Години спливали за годинами, дні за днями, а роботи не знаходилося. Тисячі бездомних людей бродили по країні в пошуках заробітку. Стів мимоволі думав про них. Яка несправедливість! Вони хочуть працювати, але не можуть — їм не дають роботи. І він — такий же, як ці тисячі.

Що ж робити? Де вихід? І для нього, і для всіх оцих нещасних, які стали зайвими людьми? Ці запитання мучили юнака, краяли його серце. Має ж бути, зрештою, якийсь вихід. Стів чув, його знайшли в країнах з іншою соціальною системою, забезпечивши людям право на працю. Там не знають експлуатації, несправедливості, зла й насильства, там знайшли єдину для всіх формулу щастя, втілену в словах: Мир, Праця, Справедливість, Свобода, Рівність. А як здобути все це? Певно, лиш у боротьбі із злом та безправністю. Але ж один у полі не воїн… Треба згуртуватись, знайти спільників, хоча це нелегко.

За роздумами Стів незчувся, як задрімав. Розбудили його голоси людей. Перше, що побачив юнак, коли розплющив очі, було давно неголене обличчя Зрода, на якому сяяла в’їдлива переможна посмішка.

Побачивши, що Стів прокинувся, Зрод закричав у натовп, який оточив їх:

— Перед вами білковий робот. Його заводський номер шістдесят дев’ять. Він намагався втекти із Супутника. І ось, бачите, ми спіймали його.

Зрод підскочив до Стіва і вхопив його за руку, намагаючись заламати її за спину.

— Я — робот? — Стів вирвав руку, озирнувся. — Ні, я людина! У мене є батьківщина… Я рвався до неї! Але… але й тут побачив кривду. Мене мучила совість Хіба з роботами буває таке? Хай я повернуся на Супутник. Повернуся, щоб розповісти всім: не може бути щастя там, де панує несправедливість, де людей перетворюють на бездушних автоматів. Ні, я не робот, робота хотіли зробити з мене на Супутнику. Стежили, підслуховували, вбивали в мені все людське, намагаючись відучити страждати, співчувати, любити.

Відштовхнувши Зрода і високо піднявши голову, він рушив уперед, до автостради. І ніхто цієї миті не знав, що то спрацювала непередбачена творцями живих роботів сигнальна система. Система самовдосконалення совісті, яка не могла не відповісти опором на зло і несправедливість.

ЗМІСТ

ПОВЕРНЕННЯ

“ЗДРАСТУЙ, ЦЕ Я!..”

КОНТАКТ

ЛІКИ ВІД САМОТНОСТІ

“ОБІЙШЛИСЯ ОДНІЄЮ ЛЮДИНОЮ…”

ЕКСПЕРИМЕНТ

ПРОЗРІННЯ

ВИПРОБУВАННЯ

ФОРМУЛА ЩАСТЯ