Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович - Страница 1

Микола Головін

ДИСЕРТАЦІЙНИЙ ПРОРАХУНОК

ПО СЛІДУ ЕКСПЕРИМЕНТУ

Журналістові молодіжної газети нарешті пощастило зустрітися з ученим, який уникав будь-яких інтерв’ю для преси.

Він сухо й неохоче відповідав на запитання, одночасно коригуючи дані термінала й даючи по мікрофону розпорядження співробітникам. Андросу, так звали вченого, було за тридцять. Та він уже мав репутацію поважного вченого. Його праці про системи із штучним інтелектом були відзначені державними преміями і здобули широке визнання.

— Чим ви займаєтесь зараз? — спитав журналіст, роздивляючись на стінах великі фотокартки якоїсь людини, зображеної у різних позах.

— Створюємо роботів. На цих фотокартках, які ви розглядаєте, — наш ДУДІН.

— Співробітник якийсь, чи що? — не зрозумів журналіст.

— Ні, інформаційно-суб’бктивна система, або, як ми її ще називаємо: “Дублер, динамічний, інтелектуальний”, скорочено — ДУДІН.

— Що ж ви вкладаєте в поняття “робот”?

— Інтелектуальну систему, яка приймає рішення залежно від поставлених перед нею завдань. Свого часу академіка Глушкова захоплювала проблема створення кібернетичного двійника… Я хочу розв’язати це завдання. А от чи пощастить, про те зараз рано говорити.

— Деякі вчені вважають, що це не під силу сучасній електроніці.

— Чому?

— Пам’ять нашого мозку — то десятки мільйонів нейронів, синапсів.

— А дехто “для простоти” обсяг інформації мозку визначає за кількістю рецепторів у сітківці. Їх і справді багато. Скажіть, будь ласка, яким обсягом інформації користуєтеся ви в реальному житті, скажімо, коли пишете статтю або книжку?

— Двадцять тисяч слів і кілька сотень образів…

— Отож-бо! Хіба вся інформація мільйонів кадрів надходить у нашу пам’ять, коли ми дивимося кінокартину? Інша річ — як функціонує мозок? Щоб знайти ключ до розгадки, ми змоделювали об’ємне зображення людини, досліджуємо мотиви поведінки системи, вивчаємо рухові функції, вкладаємо в нього поняття і знання.

— Зображення моделюєте за допомогою голограми? — спитав журналіст, щоб продемонструвати свою обізнаність у галузі фізики.

— Навіщо? Уявіть, що кілька лазерних пучків сходяться в одній точці, — що станеться? Точка засвітиться. Якщо її після цього розгорнути у просторі за трьома координатами…

— Як у телебаченні?

— Там здійснюється розгортка на площині. А тут у просторі…

Він розповідав, а журналіст слухав і розглядав усе, що потрапляло на очі: обличчя і постать робота на фотокартках, апаратуру, інформацію на екрані термінала.

— Довести інтелект робота до людського рівня? Для цього потрібна система, здатна самонавчатися, — зауважив журналіст. — Людина все життя навчається, та й то…

— Не всі вчаться, і не все життя, — не погодився вчений. — Інформація — не головне для інтелектуальної системи.

— Що ж тоді головне? Якщо я не прочитаю книжки, журналу, газети, що ж я знатиму…

— Головне — це розумно і корисно мислити. Ось чому нас передусім цікавить, як штучно створена система взаємодіятиме з людьми. Буде вона добра чи агресивна? А як поведеться людина з цим роботом? Як з рабом чи як з другом? Інтелект кібернетичного двійника може виявитися вищим за людський. Як це ми, люди, сприймемо? Адже навіть між людьми виникають конфліктні ситуації. — Учений раптом нахилився до мікрофона і голосно перепитав співробітника: — Вірші Пушкіна? Хай читає. Попроси розповісти про елементи теорії управління. Словом, потряси душу, як на екзамені. — І знову звернувся до журналіста: — Так от, ми говорили, що можна побудувати систему з рівнем людського інтелекту. Досі вважали, що це неможливо. Як не кажи — людина! І все-таки певен, що з деякими функціями, наприклад, директора установи, формальна система впорається краще, ніж людина. Не заперечую і роль суб’єктивних факторів у роботі будь-якого управління. Але ж можна’наділити і систему суб’єктивністю.

— Я особисто проти суб’єктивності в управлінні…

— Я теж. Бо ж у нас часом керуються не оптимальністю ефекту, а бажанням догодити начальству. Чи можна навчити цього систему? Можна. Але навіщо? Людина ж сама приймає рішення: задовольняти суб’єктивні вимоги начальника чи ні? А система задовольнятиме їх навіть тоді, коли такого начальника вже звільнять.

Несподівано вчений замовк і припав до екрана.

— Гаразд, я згоден, — відстукотів якусь команду і знову звернувся до журналіста. — Психолог Хальдер відзначав, що через позитивні чи негативні зв’язки у людини виникає дисонанс. А це проявляється в неспокої, у виникненні поштовхів до дії, у прагненні щось змінити, щоб досягти внутрішнього комфорту…

— Отже, якщо реалізувати цю функцію в роботі…

— Товаришу Андрос, а він лається! — почулося в динаміку переговорного пристрою. Прошелестів удар, схожий на ляпас, і відразу ж долинув вигук: — Миколо Олександровичу, він ще й б’ється! Я вимкну лазери…

— З ким поведешся… — почав було жартівливо вчений і враз спохопився, розгублено поглянув на журналіста: — Як це б’ється? Наш гомо сапіенс б’ється?

Навіть не вибачившись, Андрос кинувся в лабораторію, а слідом за ним, ухопивши диктофон, побіг і журналіст.

— Ось що означає психологічна настроєність: як може битися звичайне зображення? — буркотів учений.

Коли вони квапливо ввійшли в лабораторію, журналіст побачив молодого симпатичного хлопця, який завмер посеред величезної, заставленої апаратурою і приладами кімнати. Поруч стояв, тручи щоку, другий хлопець. Вираз обличчя першого молодика здавався байдужим і навіть флегматичним. Хлопець дивився у вікно і не звертав на них ніякісінької уваги. Андрос підійшов до нього і уважно оглянув з усіх боків.

— Даниленко, — звернувся він до другого. — Може, вам тільки здалося?

— А оцей знак від ляпаса — теж здалося? — зітхнув той і одійшов від апаратури.

— Прошу любити й шанувати — наш ДУДІН, — кивнув учений на першого хлопця.

Журналіст дивився і не йняв віри: невже перед ним просте зображення — воно рухалося, підморгувало, зітхало.

— Триста шістдесят п’ять помножити на сто сімдесят три? — запитав Андрос.

— Шістдесят три тисячі сто сорок п’ять, — відповіла комп’ютерна система.

— Навіщо ця перевірка? — нерозуміюче спитав журналіст.

— Тестова команда. Вона визначає правильність функціонування логіки. — Вчений різко приклав долоню до живота робота й вигукнув: — Пече! Ось і ефект, який відчув Даниленко. Цілком може створитися враження, що об’єкт б’ється.

— Я не бився, — переступаючи з ноги на ногу, проказало зображення. — І чому це я об’єкт? Та й навіщо мені давати йому ляпаса?

— Звідки ти знаєш, що це був ляпас? Даниленко сказав, що ти б’єшся/ Задзвонив телефон, і Андрос підійшов до апарата.

А Даниленко, важко зітхнувши, ступив до стільця, хотів сісти. Зображення блискавкою метнулося до стільця, безшумно відсунуло його, і Даниленко гепнувся на підлогу. Андрос не бачив цього, а журналіст вражено ахнув. Пролунав приглушений зойк. А робот уже стояв біля вікна, дивлячись удалечінь, наче це не він відставив стілець. Журналістові одібрало мову. “Навіщо він відсунув стілець? І як це йому, зображенню, вдалося? Ні, вибачте, тут явно водять за ніс…”

— Що сталося? — спитав, обернувшись на грюкіт, Андрос.

— Упав. Я сідав… А хтось відсунув стілець.

— Хто ж? Нас тут троє.

Даниленко вже підвівся з підлоги і боязко дивився на робота.