Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович - Страница 20

— А що? — невинно спитав він. — Заважаю? Пересісти? Пересісти на інше місце? — Він ураз перескочив через простір до Сиченка. Той злякано відсахнувся.

— Ковальов! Ви що — ще й хуліганите?

— Я ненавмисне, я спущуся. Це мені нічого не варто. І несподівано вріс по пояс у підлогу поряд з головним

конструктором управління, який саме заходив до кабінету, Білобородько посміхався.

— Та не бійтесь ви! — заспокоїв Дудін. — Це ж тільки зображення. Невже не зрозуміли? Наша модель формує таке тримірне зображення, яке важко відрізнити від реального об’єкта. Іноземні фірми ще не додумалися до цього.

Ошелешеному Сиченкові одібрало мову.

— А ваш головний конструктор, — звернувся Дудін до нього, — теж голова! Злив до однієї склянки всі наші роботи, зокрема й оцю. — Дудін ляснув себе по грудях, — щоб довести, що всі вони гірші від закордонних. Він штукар, ми так не вміємо.

Сиченко запитливо глянув на Білобородька — топ знічено опустив очі.

— Ви все знали і мовчали? — з докором сказав Сиченко.

— Був певен, розкажу вам усе віч-на-віч, дещо покажу, і ви приймете рішення.

— Ну, якщо ця дивовижна система працює, то добре, що ми відклали нараду.

— Ура! — закричав Дудін, вимкнув систему і, схопивши Віктора, закружляв з ним по кімнаті.

Ковальов теж нетямився від радощів.

— Тепер я певен, що ти, а не я, потрібен інституту. Давай розкриємо таємницю, і все стане на свої місця.

— Ні, — не погоджувався Дудін і, замислившись, тихо додав: — Є Ковальов — талановитий конструктор. Є Дудін. Ніхто. Але він хоче, щоб його теж визнали і поважали. Я повинен самостійно здобути своє щастя, не ховаючись за чуже прізвище. Самостійно! Поїду все-таки на Північ, як і збирався раніше. А тобі хочу дати пораду. Перебудуй себе. Навчись спілкуватися з людьми. Зрозумій, чого ти вартий без людей, без їхньої підтримки, їхнього визнання. Жити для людей — не пусті слова. Я це зрозумів!

Дудін приїхав на вокзал з Ковальовим і довго не заходив у вагон, чекав на Юлю.

“Прийде чи не прийде?” — тривожився він і, розмовляючи з Віктором, весь час позирав на годинника.

Вона вибігла на перон за кілька хвилин до відходу поїзда. Дудін кинувся їй назустріч.

— Юлю! — він узяв її за руку і відвів убік.

— Чому такий несподіваний і поспішний від’їзд? — стурбовано спитала вона.

— Я їду на Північ…

— Чого?

— Так вирішив.

— Сам? Чи, може, тобі пропонують нове місце?

— Юленько, дорога моя людиною, відгадала: пропонують. Але такі посади не затверджуються міністерством і називаються просто: токар, фрезерувальник, слюсар. Я хочу тобі відкрити правду. Я не Ковальов. Віктор стоїть он там — біля вагона.

Юля зиркнула туди, куди показав Дудін, і побачила Віктора: вона одразу ж вловила різницю між ним і його двійником. Незначну — у виразі обличчя, у манері стояти, рухатись, у зачісці. У Віктора волосся завжди було скуйовджене.

— Річ у тім, що я — Дудін, Володимир Дудін. Ми зустрілися з Віктором у Москві. Я не талант. Освіта — лише чотири курси інституту… Не маю ні дому, ні засобів до життя. Щоправда, працював з півроку за Ковальова, і, здається, ви були задоволені.

— Не вірю, — шепотіла Юля. — Це якесь непорозуміння. Я люблю тебе, Вікторе…

— Я — Володимир.

— Хай. Але я все одно кохаю тільки тебе.

— Хоч і йнаєш тепер, хто я?

— Я знаю тебе давно…

Дудін обняв Юлю і поцілував.

— Але чому на Північ? — випручалась вона з його обіймів. — Ти можеш працювати і тут. Вікторе Георгійовичу! — гукнула Юля до Ковальова і потягла Дудіна до нього. — Скажіть, нехай залишиться.

— Я казав. Згоден навіть, щоб він працював замість мене.

— Ні, друзі, я — Дудін. У мене є руки, голова. І в цій голові теж дещо є, я впевнився, коли працював у вас.

— Швидкий поїзд… — хрипко пролунало з динаміка.

Дудін хапливо поцілував Юлю, потиснув руку Вікторові, гукнув:

— Я напишу! — і скочив на площадку.

Поїзд поволі рушив. Юля йшла поруч з вагоном, не зводячи погляду з Володимира. Як це несподівано. Може, кинути все і поїхати разом?

Витерла хусточкою очі, а коли глянула на площадку вагона, Дудіна вже не було.

— Де він? — стривожено крикнула Юля, обираючись на Віктора.

Той сам нічого не міг збагнути: Дудін немов розчинився в повітрі.

— Во-ло-дю! — мимохіть вихопилось у Юлі. Поїзд набирав швидкість.

— Левку Андрійовичу, експеримент у вашому інституті закінчено, — сказав Андрос, увійшовшії до кабінету Білобородька.

Директор помітив, що гість був засмучений.

— Тепер я можу розкрити суть нашої роботи. Чи не могли б ви запросити всіх співробітників, які контактували з ДУДІНИМ?

— З ким? — не зрозумів Білобородько. — Дудіним?

— Так! ДУДІН — це цифрова інформаційно-суб’єктивна система. Або ще “Дублер, динамічний, інтелектуальний”. Звідси й скорочена назва — ДУДІН.

— Не зрозумів, — здригнувся Білобородько.

— Зараз я все поясню.

На столі лежали блоки управління, лазери. Андрос настроював оптику.

До кабінету директора сходилися співробітники. Ковальова зацікавила апаратура. Він підійшов до неї і побачив, що це копія його пристрою.

— Це ж твоя модель! — сказав Поліщук і підозріливо поглянув на Андроса.

— Товариші, — почав той, — перед вами діюча модель, автор якої — Ковальов. Років два тому, досконало вивчивши його ідею конструювання таких моделей, викладену в статті, ми створили зразок.

Загриміли стільці — всі намагалися підсунутись ближче до макета.

— 3. його допомогою ми сформували модель людини. Розробили і програму, яка забезпечила динаміку руху всіх органів залежно від інформації, що надходить з машини. Створили інтелект. Але у своїй роботі ми пішли далі. На знак поваги до Ковальова ми змоделювали його зображення. Власне, його двійника.

Присутні перезирнулись, а Ковальов похилив голову. Здивовано дивилася на Андроса і Юля. Маша раптом втупилась у Віктора, мовби вперше бачила його.

— Зображення було настільки реальним, що, розмовляючи з ним, ми нерідко забували про це. За місяць дали йому знання в обсязі чотирьох курсів інституту.

— Миколо Олександровичу, — звернувся Сиченко. — А зараз ви б змогли відтворити цього Дудіна?

— У машині є первинні дані, що дублюють модель. Колишній ДУДІН скінчив своє існування.

— Як? — схопилася Юля і зиркнула на Ковальова.

Андрос натиснув на кнопку запуску, спалахнули лазери, і осторонь виникло зображення — викапаний Віктор.

— Володю! — покликала Юля.

Зображення обернулося на голос і проказало:

— Вибачте, мене звуть Віктор. Ой, як вас тут багато. У карти пограємо? Мій приятель Даниленко казав…

Андрос вимкнув апаратуру, зображення зникло.

— Перед вами система з первинними даними.

У кабінеті запала тиша. Всі нетерпляче ждали дальших пояснень Андроса. А той ніби нарочито зволікав, — замислений кілька разів пройшовся туди-сюди перед столом.

— Якось ми, експериментуючи, різко збільшили потужність випромінювання лазерів і побачили, як простір, окреслений контуром, ураз перетворився на плазму…

— У мене теж трапилося щось таке на виставці! — не втримався Віктор.

— Оце враз і стало народженням Ковальова — Дудіна! Плазма відділилась і набула здатності рухатися… Наших дослідників охопив жах: плазмовий об’єкт попрямував до виходу і вислизнув з лабораторії… Відтоді почався експеримент: ми стежили за цією цифровою об’єднаною інформаційно-суб’єктивного системою — об’єктом під назвою ДУДІН! Вона виявилася життєздатною. Скільки місяців працювала замість вас, Вікторе Георгійовичу?

— Майже півроку.

— І ніхто не розпізнав, що це штучна система?!

— Так, але цей гумор, анекдоти…

— Ми вводили гумор, афоризми з журналів, старалися примусити систему говорити не формалізованою, а людською мовою. Зрозумійте, ця система здатна самостійно навчатися. Вона чує інформацію від навколишніх людей, переробляє її; запам’ятовує і видає те, що вважає за потрібне в даний час.