Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович - Страница 22

— Аварія! Четверта за два місяці! — сказав Василь Петрович чи то з докором, чи з співчуттям.

— Хто запустив її без мого дозволу? — схопилася Ніна Олександрівна і кинулася до дверей.

Василь Петрович тяжко зітхнув, підвівся і теж попрямував до дверей. Ступив крок, другий, потім несподівано повернувся, натиснув на дисплеї клавішу, і на екрані з’явилася цифра “чотири”. “Уже чотири. В активі!” — подумав він.

Біля розбитої непілотованої вертолітної моделі з цифрою “4” на борту стовпилися співробітники. Вони раз по раз запитально дивилися на Ніну Олександрівну, головного конструктора проекту. Вона стояла, опустивши руки, і з відчаю мало не плакала.

— Ні, досить уже! — спаленів директор КБ Ярослав Андрійович Ткаченко, який теж прибув на місце аварії. — Треба розібратися з цими аваріями на технічній раді, з’ясувати, хто винен. Необхідно, зрештою, всім зрозуміти, що навіть незначна помилка в конструюванні призводить іноді до мільйонних витрат. Тут же використано найоригінальніші системи управління, все автоматизовано… Четверта аварія підряд! Досить, Ніно Олександрівно. — Він повернувся і квапливо попрямував до будинку КБ, даючи зрозуміти, під в нього нема часу на балачки і рішення вже прийнято.

Один по одному почали розходитися й інші. Лише робітники з ремонтної групи, викотивши кран, заходилися біля моделі, щоб повантажити її на автокар і забрати в цех.

Василь Петрович вийшов на злітне поле саме у ту мить, коли модель везли з полігона. Його допомога тут була вже непотрібна, і він заквапився назад у лабораторію. Хтось із співробітників наздогнав Василя Петровича і поспівчував йому. Але Василь Петрович упевнено і без найменшого сумніву відповів:

— Наша робота тому й називається дослідницькою, що ніколи не знаєш наперед, що станеться.

Ніна Олександрівна самотньо стояла на злітному полі, супроводжуючи поглядом розбиту модель. Невдачі останнім часом просто переслідували її. Аварія за аварією. Але ж цього разу вона не давала команди починати дослідження моделі. Хто ж це зробив? їй сказали, що чули по телефону її розпорядження. Фантастика! Тепер її компетентність буде поставлено під сумнів. Адже обговорення на технічну раду, як правило, виносять саме в таких випадках. Отже, подальша доля роботи приречена. Таке в історії КБ траплялося, але з іншими. Ніна Олександрівна не сподівалася, що вона, досвідчений працівник, учений, може й сама опинитися колись у ролі повергнутої. Але і чотирьох аварій з однією машиною теж ніхто не пам’ятав.

Аварія “Четвірки” й звістка про технічну раду, що звалилися на тендітні плечі Ніни Олександрівни, дуже пригнітили її. Залишившись на самоті в ангарі, вона не стрималась і заплакала. Що ж, певно, у людини є якась межа. Навіщо чекати, щоб тебе розбирали по кісточках? Це ж недовіра, навіть приниження. Як же так, цілком віддавалася роботі і от — розгляд на раді! І раптом спало на думку: піти з роботи. Останнім часом вона стала в КБ мало не персоною “нон грата”. І тільки тому, що сміливо дозволяла собі не погоджуватися з директором і головним. Тепер на, раді почнуть оцінювати її творчі можливості, компетентність. Ні, мабуть, краще таки піти з роботи. Зараз же. Не зволікаючи…

І вона рішуче попрямувала в лабораторію. Так, напевне, вона вже нездатна довести модель до пуття. Нехай завершує її хтось інший.

— Що ти надумала! — вилаяв її заступник головного інженера, коли Ніна Олександрівна сказала йому про свій намір. Він мовби навіть розгубився.

— Чого ти гарячкуєш? Директор тебе цінує як працівника… Може, нічого особливого й не буде на цей раз. От тільки незрозуміло, чому все-таки знову сталася аварія?

— Уже з четвертою моделлю. — Пухнасті вії Ніни Олександрівни часто закліпали, з очей ринули сльози. Вона дістала хусточку. — Не збагну: програму випробувань у лабораторних умовах відпрацьовано ідеально. Виводжу на полігон — аварія. Якщо це моє невміння, то я просто нездара.

— Облиш. Невдача може спіткати кожного, хто по-справжньому працює. Їх не буває тільки в тих, хто нічого не робить. Щоправда, це дуже серйозна невдача. Але ти повинна продовжувати роботу. Поки що тобі немає рівноцінної заміни.

— А Василь Петрович? Думаю, він упорається. В розробках уже мене випередив. Та й з директором у тісному контакті. Людина він мила, симпатична. Ти ж бачиш, останнім часом мене навіть на наради не запрошують: ходить Василь Петрович. Думаю, питання вирішено вже без мене, чекають лише, коли я заяву подам. Потім ці розмови за моєю спиною…

— Ярослав Андрійович не така людина, щоб говорити про когось поза очі, повір мені. А щодо твого звільнення, не думаю, щоб хтось цього хотів. Одне незрозуміло, у чому причина аварії? Погодься, гладити по. голівці за це не можна, а ти головний конструктор проекту.

— Я й сама не збагну, у чому причина аварії, — винувато промовила Ніна Олександрівна. — Я дуже ретельно перевіряла систему, програми…

Співробітники відділу, дізнавшись про рішення Ніни Олександрівни, рішуче заявили:

— Усі винні. Чому звинувачують тільки вас? До того ж хто сьогодні розпорядився вивести модель?

Ніна Олександрівна не хотіла копирсатись у дрібницях.

Коли в лабораторію зайшов Василь Петрович, вона стояла в оточенні співчуваючих співробітників. На його обличчі теж відбивався неприхований жаль. Василь Петрович уже знав, що Ніна Олександрівна збирається звільнятись. Йому було двадцять сім. Стрункий, широкоплечий, завжди підтягнутий — такі чоловіки подобаються жінкам. Подобався він і Ніні Олександрівні. Хоч з обличчя не був красень — великий ніс, вузькі стиснені губи, утоплене підборіддя, та й вираз його справляв подвійне враження: у профіль — сама рішучість, мужність, в анфас — покірність, навіть смирення. Слухаючи співрозмовника, Василь Петрович ніколи не перебивав його, не висловлював власної думки, тільки зрідка, коли затягувалася мовчанка, кидав фразу і зразу ж замовкав, ніби чекаючи, що скажуть у відповідь. З Ніною Олександрівною вони часто розмовляли наодинці, іноді заходили в кафе, щоб випити по чашечці чудового напою. Були незмінними партнерами у тенісі. І Ніна Олександрівна по-дитячому раділа, коли вигравала: Василь Петрович вважався найкращим гравцем КБ. Якось під Новий рік вони зайшли у ресторан і після шампанського, поздоровивши одне одного, поцілувались. Це сталося один-єдиний раз. У Василя Петровича була сім’я, і Ніна Олександрівна зробила все, щоб їхні стосунки лишилися дружніми. І зараз вона дивилася на нього, бачила добрий вираз його обличчя й винувато усміхалася. Здогадувалась, що в душі він, певно, докоряє їй.

— Ніно Олександрівно, ходімо у кабінет.

Усе це він вимовив пошепки і вказав очима на двері. Останнім часом він багато допомагав їй: писав звіти, відпрацьовував програми, ходив на наради, а повернувшись, переповідав їй усе, що говорилося в кабінеті директора. Звичайно, він ризикував. Але Василь Петрович так їй завдячував за ту школу, яку пройшов у відділі, що не співчувати не міг. Не маючи досвіду дослідницької роботи, він за два роки виріс з рядового інженера в завідувача сектором, став її заступником. До того ж Ніна Олександрівна завжди ставила його прізвище поряд із своїм у заявках на винаходи, у публікаціях, помітно переоцінюючи його участь у своїй роботі. Тепер вони поділяли своє авторство ще й за умовами гри. І він випереджав її по очках.

Вони пройшли в кабінет. Ніна Олександрівна взяла сигарету. Василь Петрович запобігливо клацнув запальничкою — вона прикурила і глибоко затяглася.

— Ярослав Андрійович явно не на вашому боці, — почав Василь Петрович. — Сьогодні таке сказав про вас. Мені навіть незручно переповідати. Але вже по дружбі скажу — обізвав вас старою дівою і звинуватив у неретельності, мовляв, ходите в ресторан обідати і затримуєтесь.

Ніні Олександрівні перехопило подих. Вона закашлялась. На очах заблищали сльози. Вона стиснула пальці, стала повільно рахувати: один, два, три… “Стежить! За кожним моїм кроком. Це вже занадто. Хіба я щодня не просиджую тут до ночі? Яке кому діло, куди я ходжу? І чому “стара”, якщо мені немає ще й тридцяти? Зараз піду до нього і скажу…”