Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович - Страница 25

Двигун запрацював, коли до землі лишалося метрів зо три. Але його потужності явно забракло, щоб на такій висоті різко затримати падіння. На подібну ситуацію модель не була розрахована. Унизу бетон — отже, удар буде сильний.

Ніна Олександрівна заплющила очі, відчула різкий біль і втратила свідомість.

Дивно, все, що трапилося далі, вона спостерігала наче збоку: бачила, як сам директор КБ витягав її з моделі і вкладав на м’яке сидіння в машині. Потім звідси ж викликав телефоном “швидку допомогу”.

— Потерпіть, Ніно Олександрівно, потерпіть, — бурмотів він, коли вона стогнала. — І який лихий попутав вас випробовувати цей ненадійний апарат? — І знову зателефонував: — Олексій? Моє шанування! У мене тут жінка, так, після аварії вертолітної станції… Приймеш?

Не чекаючи на “швидку”, він сів за кермо і, натиснувши на газ, на повній швидкості виїхав на широкий проспект.

Машина підкотила до скляної будівлі і зупинилась біля під’їзду. До неї одразу підбігли люди, витягли з машини потерпілу й поклали на ноші. Високий чоловік у білому халаті підійшов до неї, торкнувся руки, глянув на ноги, натиснув пальцями кілька точок.

— Слухай, Ярославе, — вигукнув він здивовано, — я знаю цю жінку. Ми випадково зустрілись у кафе, потім довго гуляли по набережній… Твоя співробітниця?

— Моя, — важко зітхнув Ткаченко, втираючи з лоба піт: він був дуже схвильований тим, що сталося.

— Що ж усе-таки трапилося? Ми з нею тільки годину як попрощались. Вона була цілком здорова.

— Не мав часу розбиратись. Знаю тільки, що сіла у модель, злетіла і… Це вже п’ята аварія з її зразком. Дивно, вдень підписав її заяву про звільнення, а тепер от треба братися до розслідування.

— Тоді я розумію її стан. Вона говорила мені, але я чомусь не надавав тому значення, гадав, хизується: у жінок таке буває. Сподіватимемося, нічого складного… Якщо звичайний перелом, завтра у цей же час зможе сама піти з клініки.

— Жартуєш?

— Ніскільки. Ми теж працюємо, досліджуємо і вже застосовуємо нові методи лікування.

Потерпілу поклали на рухому доріжку. Прилади автоматично виміряли тиск, обстежили серце, зняли томограму… Система “діагностик” вивчала стан хворого. Екран показав: перелом берцової кістки.

Потім прилади ввели потрібні стимулюючі ліки, вибрали необхідне лікування. А система вже віднайшла потрібну програму і невдовзі автоматично почала операцію. Процес тривав кілька хвилин…

Ніна Олександрівна відчула, як щось притиснулося до ноги. А хвилини за дві її вкотили до залу, де транспортер підняв ложе, на якому вона лежала, і ввів у мішу. Це була камера. Тіло перебувало тут у стані анабіозу, коли не потребує живлення й не виділяє продуктів переробки…

На мить Ніна Олександрівна отямилась і почула:

— Вона вдихатиме чисте гірське повітря. На ногу діятиме невелика напруга, щоб стимулювати процес заживлення… Хвора не відчуватиме болю. Вона навіть забуде про аварію. Все це сприятиме якнайшвидшому одужанню. Тут багато що засновано на впливові позитивних емоцій…

Голос їй видався дуже знайомим, але вона так і не збагнула, кому він належить.

А за мить Ніна Олександрівна і справді відчула подих свіжого гірського повітря. Перед очима постали гори. Чудові снігові вершини кликали, надили… І вона рушила. Рушила, бо побачила групу людей, від якої вона, певно, й відстала. Хтось оглянувся, махнув їй рукою, і вона впізнала Олексія. Це вже було дивно.

— Таки наздогнали нас? — сказав він. — Тепер ширше крок і заспівуйте. Нашу, туристську, знаєте?

Так, вона знала, бо часто ходила в походи. І тому охоче заспівала, не соромлячись незнайомих людей. Часом її ноги ковзали, та Олексій своєчасно підтримував її. Вона відчувала його руку, теплу, ласкаву, до неї хотілося притиснутись щокою…

Тепер вона сиділа в кабінеті у Олексія її сміялася, згадуючи похід у гори.

— Як ви примудрились провалитися в сніг? Якби не ваша червона шапочка там, біля урвища…

Несподівано на порозі кабінету з’явився Ткаченко.

— Ярославе Андрійовичу? — здивовано вигукнула Ніна Олександрівна. — Яким побитом? А я ходила в похід. Щоправда, трохи забила ногу. Спасибі Олексієві Івановичу — привіз мене сюди, підлікував.

Ткаченко здивовано зиркнув на Олексія, той непомітно приклав палець до губів, та вона завважила цей застережливий знак і стривожилася.

— Не дуже пошкодили ногу? — спитав Ткаченко.

— Усе минулося. Ще ниє, але не дуже. Олексій Іванович справжній чародій: провів рукою, примусив заплющити очі, я трохи подрімала…

— Сідай, Ярославе, — вказав на крісло Олексій. — Я радий, що випадок звів мене із твоєю співробітницею. От коли ви дрімали тут у кріслі, машина записала цікаві дані. Весь той час, що були у нас, ви про щось думали. Я не знищив цю інформацію, гадав, там може бути щось важливе для вас, наприклад, програма з командами, цифрові дані. Навіщо це зберігати в пам’яті? Дивно.

Він подав конверт з магнітним диском.

— У вас є такі машини, які розуміють думки хворого? — здивувалася Ніна Олександрівна.

— У лікаря повинні бути такі машини… Але чому ми говоримо тільки про медицину? Може, підемо кудись повечеряємо? Там і поговоримо… Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — відповіла, усміхаючись, Ніна Василівна. — Я так добре відпочила, що починаю вірити у цілющу силу походів, а не тільки чорної кави. Забула, що у мене на роботі неприємності. Здається, я написала заяву про звільнення? І ви підписали її? — звернулася вона до директора. — Але чому я так погано пригадую вчорашній день? Ярославе Андрійовичу, так ви справді підписали заяву?

— Заберіть назад вашу заяву. Історію цю слід уже забути. Тільки шкода, що стосунки у нас з вами складаються, як кажуть у народі, за принципом: “Я вам хліб, а ви мені камінь”.

Ніні Олександрівні перехопило подих…

— Який “камінь”? Ви що, і справді вважаєте, що я нікчемний розробник?

— Чому? Ви дуже здібний винахідник.

— Тоді чому таке ставлення? Ви підписали заяву, навіть не поговоривши зі мною. Розумію, аварія на моїй совісті. Але я все перевірила і не знайшла її причин.

— От і спробуємо з’ясувати їх на технічній раді. Доручимо спеціалістам розібратися у вашій роботі. А щоб ніхто не вважав, що наші дії упереджені, запросимо їх зі сторони.

— Ну що ж, рада так рада… Зрештою, треба ж з’ясувати причину, аварій… Тільки не розумію, про який “камінь” ви кажете? Втім, знаю, що ви про мене висловлюєтесь ще відвертіше й неповажливіше… Згодна, що я не ангел: різка, прямолінійна, а якщо вже в чомусь переконана, неодмінно добиватимуся свого… Не всім це подобається. Але насамперед — діло, а не амбіція. Відповідати за доручену справу — принцип нашого життя. Чому ж це декого не влаштовує?

— Конкретно?

— Скажімо, вас.

— Ви вважаєте, що завжди маєте слушність?

— Але коли маю слушність, хотіла б, щоб це визнавали. Хіба відвертість — вада? А я поважаю відвертість. Якщо вже досі не навчилася хитрувати, то ніколи і не навчуся…

— Я теж поважаю відвертість. Тому хотів би вам дещо показати… Їдьмо в КБ! — рішуче сказав Ткаченко. — Вибач, Олексію, сьогодні ресторан відміняється. З’ясуємо це кляте питання і, може, завтра… Або, хочеш, їдьмо з нами?

— Я залишаюся, — відповів Олексій. — Відчуваю, вам слід розібратися у всьому наодинці.

Величезний завод світився яскравими вогнями цехів, вуличних ліхтарів, прожекторів. Хоч робочий день ніколи тут і не закінчувався, на території КБ панувала тиша. Тільки чулося, як унизу, на першому поверсі, гупали багатотонні преси та сичало стиснене повітря, вириваючись назовні.

Ніна Олександрівна сиділа в м’якому обертовому кріслі в кабінеті Ярослава Андрійовича й дивилася з вікна на багатоповерхові корпуси заводу, який став для неї таким дорогим. Вона пригадувала, як уперше приїхала сюди, як одна з її розробок здобула визнання, як їй доручили керівництво відділом.

Ярослав Андрійович грюкав шухлядами, шукаючи щось.

— От ви кажете про відвертість. Це похвально, але як її узгодити з ось цим. — Він дістав із шухляди пачку листів. — Читайте…