Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович - Страница 9

Почалася друга серія, але Дудін не витримав, вийшов із залу. Коли прямував уже до виходу, його зупинив покажчик “Більярдна”. Всередині у нього щось здригнулося: він ступив уперед. Гравців було мало. Блискучі кулі, нові столи, оббиті зеленим сукном, — азарт гри приглушив усі інші бажання…

Після змагань Тернавський зайшов у буфет палацу випити кави. Настрій зранку був зіпсований неприємною розмовою з Ковальовим. Лотім вони зіткнулися ще в обід, а наприкінці дня той обізвав його неробою, погрожував винести догану. Тернавський потрошку ковтав каву, позираючи крізь прочинені двері в більярдний зал. Нараз йому здалося, що в більярдній з києм у руках стоїть Ковальов.

— Ну й ну! Невже “зануда” грає? Мораліст проклятий, у пірамідку…

Він швидко допив каву і підійшов до столу.

— Вікторе Георгійовичу, — доторкнувся до рукава Дудіна. — Ніколи вас раніше тут не бачив. Хіба ви захоплюєтеся більярдом?

Дудін обернувся — перед ним стояв дебелий хлопець.

— Може, з самим Филимоненком хочете позмагатися? — сказав Тернавський, кинувши на молодого кремезного парубка з банкенбардами й борідкою, який саме прицілювався до кулі, і на його обличчі промайнула іронічна посмішка.

— Снайперський постріл, — сказав суперник Дудіна, понижуючи голос, коли куля влетіла в лузу. — Цілковита поразка.

— Я думав, що, крім приладів, ви нічого й відать не відаєте, — патякав Тернавський. — Виявляється, ви й у більярд граєте. Сьогодні образився на вас: тільки приїхали, більше ніж два тижні не бачились, і зразу прочухан! Та ще після того, як вірші читали. За що?

Дудін дивився на хлопця, згадав лабораторію і засміявся.

— Прочухан, кажеш? — похитав головою, поклав йому руку на плече. — На те, голубе, й щука, щоб карась не дрімав! А гра на більярді — творчий процес: розрахунок траєкторії, сили удару — складна математична модель. Шеннон, наш теоретик, казав, що в будь-якій грі є певна кінцева кількість можливих ходів.

— Шеннон казав про гру в шахи.

— Навіщо впиратися теорією у глуху стіну? Мисліть ширше!

Обидва засміялись, а Тернавський з полегкістю зітхнув. “Нормальний хлопець! — подумав. — А на роботі просто зануда!”

Гра почалась азартно. До їхнього більярдного столу зійшлися майже всі присутні в залі. Це додало гравцям ще більшого завзяття. Дудін упевнено клав кулю за кулею. Тернавський метушився круг столу і благав:

— Вікторе Георгійовичу, як лицар від науки, захистіть честь!

— Ану, лицарю, відійди, щоб потім не нарікав, — замахнувся дружок Филимоненка.

— Спробуй! — випростався на повен зріст Тернавський.

— Припиніть суперечку! — втрутився Дудін. — Теорію, друже, галасом не візьмеш. Ось дивіться: застосування методу Понтрягіна в ігровій ситуації…

Хтось підштовхнув Дудіна. Він опустив кий і глузливо спитав:

— Акуратніше можна?

— Дванадцятий у лівий кут.

— Ставлю на кулю десятку! — вигукнув хтось із уболівальників.

— Двадцять!

Филимоненко обвів усіх поглядом й зневажливо кинув:

— Двісті! Приймаєш? — обернувся він до Дудіна.

Той пильно подивився на нього, побачив підступний злий вогник.

— Приймаю!

Гра тривала до пізнього вечора. Дудін сяяв — він вигравав. А Филимоненко остаточно втратив славу першого гравця.

Прокинувшись уранці, Ковальов побачив, що Дудін сидить за столом і читає книжку.

— Ти що, й досі не лягав?

— Ні. У тебе такі цікаві книжки.

— І ти розумієш усю теорію?

— У деяких книжках чимало помилкових висновків, забагато математики. Дехто з авторів явно хизується ерудицією.

— “Помилкових”, “ерудицією”? Що ти в цьому розумієш? Ти ж навіть інститут не закінчив!

— Я завжди любив математику. Ось хоча б ця книга “Аналіз математичних…”

Ковальов ішов на роботу і думав про розмову з Дудіним. Той так легко оперував формулами, що це викликало подив: звідки у нього такі знання?

Відчинивши двері в лабораторію, побачив, що всі співробітники обступили Тернавського. “Знову замість роботи прес-конференція!” — невдоволено подумав він.

— Двісті карбованців на кулю! Замовляє дванадцятий у кут — і ба-бах! Виграє у самого Филимоненка. Без будь-якого хвилювання, спокійний, впевнений, сипле дотепами. Один мені особливо сподобався: лікар якось запитує…

Потішений увагою співробітників, Тернавський стояв мов на п’єдесталі пошани.

— У чому річ? Знову теревені замість роботи? — роздратовано кинув Ковальов.

— Розповідаю, як ви вчора Филимоненка “розстріляли”!

— Що-о?

— Найкращого в місті більярдиста! Він у всіх вигравав, а ви його за один раз на двісті карбованців… Він аж позеленів…

Ковальов слухав Тернавського і не міг збагнути! “Який більярдист? Які двісті карбованців?” Скривився, ніби кислицю вкусив.

— Ви часом після тренувань не захворіли? Протоколи випробувань оформили? Я ж іще вчора просив, якщо кліматику не закінчите…

Тернавський зітхнув.

— Ну, навіщо ви так, Вікторе Георгійовичу? — з докором сказав він. — Ми ж учора, здається, порозумілися.

— Якщо до дванадцятої не закінчите кліматику, дістанете догану. І не базікайте дурниць про якогось Филимоненка.

— Вікторе Георгійовичу, вітаю.

Ковальов озирнувся. Перед ним, широко всміхаючись, стояв начальник лабораторії ВТК.

“Почалося! Тепер від поздоровлень не відіб’єшся. Дізналися-таки про медаль на виставці!” — з прихованим задоволенням подумав Ковальов.

Начальник лабораторії потис йому руку і, вдивляючись в обличчя Віктора, додав:

— Кажуть, ви в самого Филимоненка виграли?

Ковальов розгубився. Він тільки тепер зрозумів: “Дудін відзначився, а я — іменинник. Мою систему на виставці удостоїли медалі, і до цього нікому немає діла, а тут якийсь більярд — і стільки галасу…”

Сів і втупився у стіл.

— Що з тобою, “переможцю на більярді”? — підійшла до нього Маша.

— Нічого, — знічено відповів Віктор. — Просто дивуюся: чому нашу з вами роботу так’знецінено? Золота медаль — ніщо порівняно з виграшем на більярді.

Дудін подивився у вікно: справжня злива. Дивно, погода гидка, а настрій чудовий. Чому так? Тому, що ситий? Дурниці. Здоровий? Чи добре тобі, коли у тебе все є? У Ковальова є все, а хіба йому добре? Чим він незадоволений? Ось він, Дудін, усім задоволений. Для нього все просто і ясно, тому й настрій гарний. Захотілося їсти. Пішов на кухню. Пусто. Приготувати обід? Магазин поблизу, він упорався за півгодини і, повернувшись, заходився готувати обід.

Годин через дві знову засів за книжки, гортав їх одну по одній. У всіх привабливі назви: “Булева алгебра”, “Ассемблер”, “Імітація мислення”… Він буквально поглинав сторінки. Інформація немов натоптувалася в голову. “Моделювання особистості”, “Прогрес інтелектуальної техніки”… Закрив книжку й вийшов на вулицю, щоб зустріти Віктора. Було ще рано, але йому хотілося скоріше побачити його, запросто поплескати по плечу і при всіх піти поруч. Він радів, що зустрівся з ним у Москві. Було таке відчуття, немов знайшов брата.

Дудін звернув увагу, що від прохідної об’єднання співробітники не розходилися по домівках, а прямували до Палацу культури. “Там відбуватиметься щось важливе, — вирішив він. — Отже, і Віктор піде туди”. І Дудін рішуче рушив до палацу. В свіжому після дощу повітрі стояв запаморочливий аромат квітучої акації. Він з насолодою вдихнув його і заплющив очі. Усередині все бриніло: “Я пам’ятаю мить чудову!” І справді, хіба ця мить не чудова? Зустрівши в палаці Тернавського, страшенно зрадів:

— Привіт, друже! То як? Задовольнив твоє честолюбство? Провчив твого Филимоненка?

Тернавський завмер. Якусь мить стояв мовчки.

— Слухайте, на вас що, часом находить? Щось я вас не можу зрозуміти. На роботі нагримали, а тут запанібрата!

— Так то ж на роботі, — викрутився Дудін, зрозумівши, що Тернавський з Ковальовим у незлагоді.

І взяв його за лікоть. Тернавський здвигнув плечима і сказав:

— Гаразд, я людина не злопам’ятна. Вас директор шукав, усі з ніг збилися. Думали, ви ще в інституті. Телефонували туди.