Повернення з зірок - Станіслав Лем - Страница 41

— Я розумію. Знаю. Але я ж з ним… Сеон…

— Розумію, — сказав я. — Знаєш що? Може, сядемо?

— — Мені легше, коли я стою.

— Будь ласка. Слухай, Ері. Я знаю, що мені треба робити. Я повинен забрати тебе так, як я казав, і виїхати кудись — я не знаю, звідки в мене таке переконання. Може, я просто страшний дурень. Але мені здається, що тобі було б зі мною добре. Проте я не хочу тебе примушувати. І тому вирішальне слово — назвемо це так — належить тобі… Принаймні, я вже не такий безнадійний свинтус. Так. Я добре це розумію. Ти тільки одне скажи — що ти волієш?

— Отого безнадійного свинтуса… Я засміявся. Може, трохи істерично.

— О боже. Так. Добре. То можна мені з ним поговорити? Згодом, звичайно. Тобто, я приїхав би сюди сам…

— Ні.

— Чи так не прийнято? Можливо. Але відчуваю, що я повинен, Ері…

— Ні. Я… дуже вас прошу. Справді. Ні! Ні! Раптом по її щоках покотилися сльози. Я схопив її в обійми.

— Ері! Ні. Та ні! Я зроблю, як ти хочеш, тільки не г.лач. Благаю тебе. Бо… не плач. Перестань, чуєш? А зрештою… плач… я… сам не знаю…

— Я… не знала, що це… може… так… — уривчасто вимовила вона, схлипуючи. Я носив її по кімнаті.

— Не плач, Ері… або знаєш що? Поїдемо на… Місяць. Хочеш? Якщо схочеш, потім повернешся…

— Будь ласка… — сказала вона, — прошу… Я поставив її на землю.

— Не можна так? Та я ж нічого не знаю. Я думав…

— Ах, який ви! Можна, не можна. Я не хочу так! Не хочу!

— Ну гаразд, Ері, — сказав я з несподіваною для себе сухістю. — Я вже не буду з тобою сперечатися. Одягнися. Поснідаємо і поїдемо.

Вона дивилася на мене, на очах у неї все ще стояли сльози. Вона була якось дивно зосереджена. Насупила брови. Мені здавалося, що вона хоче щось сказати і що це не буде для мене приємним. Але вона тільки зітхнула і вийшла. Я сів за стіл. Моє раптове рішення — зовсім як у якомусь романі про піратів. Насправді ж я був зараз не більш рішучий, ніж флюгер. Я почував себе телепнем. «Як я можу? Як я можу?» — запитував я себе. Ох, яка плутанина!

У прочинених дверях стояв Олаф.

— Синку, — сказав він, — мені прикро. Я розумію, що це вже зовсім нескромно, але я чув. Не міг не чути. Треба зачиняти двері, до того ж у тебе такий громовий голос. Халь, ти перевершуєш самого себе. Чого ти хочеш від дівчини — щоб вона тобі на шию кинулася лише тому, що ти колись заліз у дір…

— Олафе!! — гаркнув я.

— Лише спокій може нас урятувати. Археолог знайшов під час розкопок чудовий екземпляр. Сто шістдесят років — це вже старовина, чи не так?

— Твій гумор…

— Тобі не до смаку. Знаю. Мені теж. Але ж я пізнаю у тобі себе самого. Знайома картина, от і все. аль, Халь…

— Я знаю, як мене звуть!

— В чому справа, капелане, збирайся. Попоїмо і поїхали.

— Навіть не знаю куди.

— А я знаю. Над морем є ще маленькі котеджі, що здаються в оренду. Ви візьмете машину…

— Як це так — візьмете?…

— А як? Святою трійцею? Капелане…

— Коли ти не перестанеш, Олафе…

— Гаразд. Я знаю. Ти б хотів усіх ощасливити: мене, її, цього Сеола чи Сеона, — але цього не вийде. Халь, поїдемо разом. У крайньому разі, підвезеш мене до Хоула. Там я візьму ульдер.

— Ну й ну, — сказав я, — непогану я тобі влаштував відпустку!

— Я не скаржуся, то мовчи і ти. Може, щось із цього й вийде. А поки досить. Ходімо.

Сніданок пройшов не так, як раніше. Олаф говорив більше, ніж звичайно. Ері і я майже не озивалися. Потім білий робот подав глідер, і Олаф поїхав ним до Клавестри по машину. Так я надумав у останню хвилину. За годину машина була вже в садку, я склав до неї все своє майно, Ері теж забрала свої речі — мені здалося, що не всі, однак я ні про що не розпитував: ми, власне, майже зовсім не розмовляли. Був жаркий сонячний день, і ми поїхали спочатку до Хоула — це було трохи вбік — і Олаф висів там; про те, що він устиг найняти для нас котедж, він сказав мені вже в машині.

Прощання, власне, не було.

— Слухай, — сказав я, — якщо я дам тобі знати… приїдеш?

— Напевне. Я напишу, яка в мене буде адреса.

— Напиши до запитання в Хоул, — сказав я. Він подав мені тверду руку. Скільки ще було таких рук на всій Землі?

Я потиснув її, аж хруснули кістки, і, вже не оглядаючись, сів за кермо. Погнав одразу ж на сто. Ми їхали неповну годину. Олаф розповів, де шукати той котедж. Він був маленький: чотири кімнати, без басейну, але біля пляжу, над самою водою.

Минаючи ряди барвистих будиночків, розсипаних по узгір'ях, на якомусь схилі ми побачили з шосе океан. Далекий приглушений шум його ми чули раніше.

Час від часу я поглядав на Ері. Вона мовчала, сиділа прямо, лише зрідка повертаючи голову вбік, на пропливаючий краєвид. Котедж — наш котедж — мав бути блакитний, з помаранчевим дахом. Я облизав губи й відчув смак солі. Шосе робило дугу вздовж піщаного берега. Гудіння мотора зливалося з голосом океану, що з такої відстані здавався тихим і. спокійним.

Котедж був одним з останніх. У маленькому садочку з кущами, посірілими від нальоту солі, недавній шторм на всьому лишив сліди. Хвилі, мабуть, сягали низької огорожі — скрізь були розкидані порожні мушлі. Крутий дах був висунутий уперед, утворюючи щось схоже на хвацько заломлені криси плоского капелюха, які кидали густу тінь. Сусідній котедж визирав з-за високого живоплоту. До нього було кроків шістсот.

Нижче, на пляжі, в формі півмісяця видніли маленькі постаті людей.

Я відчинив дверцята.

— Ері…

Вона вийшла, не сказавши й слова. Якби я знав, що там, під цим злегка насупленим чолом. Вона йшла до дверей поруч зі мною.

— Ні, — сказав я. — Я не дам тобі переступати через поріг.

— Чому?

Я підняв її на руки.

— Відчини… — попросив я. Вона доторкнулася пальцями до плитки, двері відчинилися.

Я переніс її через поріг і поставив на підлогу.

— Це такий звичай. На щастя…

Вона перша пішла оглянути кімнати. Кухня була позаду, автоматична, і один робот, власне, не робот, а такий собі електричний дурник для прибирання кімнат. Він міг і на стіл подавати, виконував накази, але говорив лише кілька слів.

— Ері, — сказав я, — хочеш піти на пляж? Вона заперечливо похитала головою. Ми стояли посередині найбільшої, білої з золотом, кімнати.

— А що ти хочеш, може…

Я не встиг закінчити, як вона знову похитала головою.

Я вже бачив, що й далі буде щось подібне. Проте я кинув кості, гра мусила тривати.

— Занесу речі, — сказав я і почекав, чи не відповість вона щось, але Ері сіла в зелене, як трава, крісло, і я зрозумів, що вона нічого не скаже. Цей перший день був жахливий. Ері не робила нічого демонстративного, навмисне не уникала мене, а по обіді спробувала навіть трохи попрацювати над своїми книжками. Тоді я попросив дозволу побути в її кімнаті й дивитися на неї. Я обіцяв, що мовчатиму як німий і не заважатиму. Але вже за чверть години (який я був швидкий!) здогадався, що моя присутність гнітить її, мов невидимий тягар; це я зрозумів, дивлячись на її зігнуту спину, зрозумів з нерішучих, обережних рухів, і тоді, обливаючись потом, утік звідти й почав ходити по своїй кімнаті. Я ще не знав її. Але вже бачив, що вона дівчина кмітлива, а може, й більше. У ситуації, що створилася, це було водночас і добре, й погано. Добре, бо якщо вона не розуміла, то принаймні здогадувалася, хто я такий, і не бачила

в мені ні потворного варвара, ні дикуна. Погано, бо якщо це було так, то порада, яку дав мені Олаф в останню мить, не мала ваги. Він процитував афоризм з книги Хон, який я знав і раніше: «Якщо жінка повинна бути полум'ям, то чоловік — кригою». Отже, єдиним моїм шансом він вважав ніч. Це мені було дуже неприємно, але я розумів, що за такий короткий час я не зможу знайти ключа до її душі за допомогою слів; я знав: що б я не говорив, усе лишатиметься тільки словами, бо ні в чому не похитне її впевненості у власній правоті, не пом'якшить її гніву, теж справедливого, який виявився лише один раз, коли вона почала кричати «не хочу, не хочу!» І те, що вона тоді так швидко опанувала себе, я теж вважав поганим знаком.