Повернення з зірок - Станіслав Лем - Страница 48

— Чому?

— Я теж запитував себе: «Чому?» Він був там три дні. У такій ракеті є лише крісло, екран, важелі й навушники за спиною. Я сидів там хвилину. І вже розумів, що не знайду його. На якусь мить я припустив, що він вийшов саме тоді, коли я прилетів, що він скористався з газового пістолета, щоб повернутись на «Прометей», і сидить уже там, тоді як я вештаюсь по цих рухливих брилах… Я прожогом вискочив з ракети — так, що мене аж підкинуло вгору, і я полетів. Ані найменшого відчуття напряму, нічогісінько. Знаєш, як буває, коли в цілковитій темряві побачиш іскорку? Як очі починають фантазувати з цього приводу? Там, де взагалі немає тяжіння, ще півбіди, адже людина звикає. Але коли тяжіння надзвичайно слабеньке, як на отій шкаралупці… вушний лабіринт, подразнений ним, реагує досить-таки довільно, щоб не сказати — божевільне. То тобі здається, що ти свічкою мчиш угору, або летиш у безодню, і так весь час. До того ж з'являється ще почуття, ніби руки, ноги, тіло — все крутиться, міняється місцями, а голова немов росте не там, де треба… Отже, я літав та й літав, аж поки не вдарився об якусь стіну, відскочив, зачепився за щось і покотився, але встиг ухопитися за навислу брилу… Хтось там лежав. Томас.

Ері мовчала. У темряві шумів Тихий океан.

— Ні. Не те, що ти подумала. Він був живий. І одразу ж сів. Я ввімкнув радіо. На такій милій відстані ми чудово могли порозумітися.

«Цс ти?» — озвався він. «Так, це я», — сказав я. Сцена була, як з низькопробної комедії — така неймовірна. Але так було. Ми обидва підвелися. «Як ти себе почуваєш?» — спитав я. «Чудово. А ти?» — відповів він. Це мене трохи здивувало, але я сказав: «Дякую, дуже добре. Дома теж усі здорові». Це звучало по-дурному, але я думав, що він навмисне так: мовляв, нічого страшного не трапилося. Розумієш?

— Розумію.

— Коли він підійшов зовсім близько, я міг роздивитися Томаса в світлі ліхтаря, іцо висів у мене на плечі:

він здавався темнішим від навколишньої темряви. Я обмацав його скафандр — він був цілий. «Є в тебе кисень?» — спитав я. То було найважливіше. «Та це дурниці», — відповів він. Я обмірковував становище. Полетіти його ракетою? Ні, це занадто небезпечно. Правду сказати, я навіть не дуже зрадів. Я чогось боявся, а може, просто непевно себе почував — важко це пояснити. Ситуація була дивна, я відчував у ній щось незвичайне, хоч і не знав, у чому річ. Власне кажучи, я не був радий цій чудесній зустрічі. Я намагався щось придумати, щоб урятувати ракету. Зрештою, вирішив я, не це головне. Треба було спочатку з'ясувати, що з ним. А поки що ми стояли отак, у цій чорній ночі без зірок. «Що ти робив увесь цей час?» — спитав я. Я хотів знати, це було важливо. Якщо він намагався робити що-небудь, хоча б збирати проби грунту, цс була б добра ознака. «Різні речі, — сказав він. — А ти що робив, Томе?» — «Який Том?» — спитав я, і мені аж мороз пробіг по шкірі: адже Ардер загинув рік тому, і він це добре знав. «Хіба ти не Том? Я впізнаю твій голос». Я нічого не сказав, а він брязнув рукавицею об мій скафандр і сказав: «Клятий світ, га? Нічого не видно і нічого немає. Я уявляв собі це зовсім інакше. А ти?» Я подумав, що з Ардером йому щось приверзлося, зрештою… це бувало вже не з одним. «Так, — сказав я. — Нецікаво тут. Рушаймо, га?» — «Рушати? — здивувався він. — Як це… Томе?» Я перестав зважати на його заперечення. «А що, ти хочеш лишатися тут?» — сказав я. «А ти ні?» — «Він глузує з мене, — подумав я, — але я вже ситий донесхочу цими дурними жартами». — «Ні, — сказав я. — Нам треба повертатись. Де твій пістолет?» — «Я загубив його, коли вмер». — «Що?!» — «Але не шкодував, — сказав він. — Померлому не потрібні пістолети». — «Ну, ну, — сказав я. — Дай я тебе прив'яжу і поїдемо». — «Ти здурів, Томе? Куди?» — «На «Прометей». — «Так його ж тут нема…» — заперечив він. «Там далі є. Ну, давай, я тебе прив'яжу». Він відштовхнув мене. «Ти якось дивно говориш. Ти не Томі» — вигукнув він. «Звичайно, ні. Я Халь». — «Так ти вмер? Коли?» Я вже більш-менш розумів що й до чого і почав йому підтакувати. «Та… — сказав я, — десь кілька днів тому. Дай-но я тебе прив'яжу…»

Але він не дозволяв. І ми почали боротися, спочатку ніби жартома, потім всерйоз; я намагався його обхопити, але не міг, заважав скафандр. Що робити? Я не міг залишати його самого ні на хвилину, бо вдруге вже не знайшов би. Чуда не буває двічі. А він хотів залишитися там… Як померлий. І от, коли мені здавалося вже, що я його переконав, коли він немовби погодився і я дав йому потримати свій газовий пістолет, він наблизив своє обличчя до мого, так що я майже побачив його крізь подвійне скло, крикнув: «Мерзотнику! Ти обдурив мене! Ти живий!» — і вистрілив у мене.

Уже кілька хвилин я відчував обличчя Ері на своєму плечі; вона пригорнулася до мене. Почувши останні слова, вона здригнулася, мов від електричного струму, й поклала руку на шрам. Ми трохи помовчали.

— Це був дуже добрий скафандр, — сказав я. — Витримав, розумієш? Вдавився весь у мене, зламав ребро, розрізав м'язи, але витримав. Я навіть не втратив свідомості, тільки якийсь час не міг ворухнути правою рукою і відчував, що тече кров, бо в скафандрі стало гаряче. Однак на якусь мить голова у мене, мабуть, все таки запаморочилася, бо коли я підвівся, Томаса не було. Я не знаю, куди і як він зник. Я шукав його навпомацки, навколішках, та замість нього знайшов пістолет. Мабуть, він кинув його одразу ж після пострілу. От я й вибрався звідти з його допомогою. Мене помітили, тільки-но я виринув з хмари. Олаф підвів корабель ще ближче, і мене втягнули всередину. Я сказав, що не знайшов його. Що розшукав лише порожню ракету, а пістолет випав у мене з руки й вистрілив, коли я спіткнувся. Скафандр був подвійний. Шматочок внутрішньої металевої оболонки відскочив. Він у мене тут, під ребром.

Знову мовчання, і тільки гуркіт хвилі наростає — повільно, невблаганно, немовби вона збирається перескочити через усі пляжі, незважаючи на поразку нескінченної низки своїх попередниць. На мілкому місці, біля берега, вона запінюється, розсипається, чути її м'який

шерех, дедалі ближчий і тихший, аж поки не западає тиша.

— Ви полетіли?…

— Ні. Ми чекали. Минуло ще два дні, хмара осіла, і я полетів удруге. Сам. Ти розумієш чому?

— Розумію.

— Я швидко знайшов його, бо скафандр світився в темряві. Він лежав під скелястим шпилем. Обличчя не було видно, скло вкрилося зсередини памороззю. Підіймаючи його, я подумав у першу мить, що тримаю в руках лише порожню шкаралупу, бо він… майже нічого не важив. Але то був він. Я залишив Томаса й повернувся його ракетою. Потім я докладно оглянув і'ї і зрозумів, чому так сталося. У нього зупинився годинник — звичайнісінький собі годинник — і він втратив лік часу. Цей годинник відміряв години й доби. Я налагодив його й перекрутив стрілки, щоб ніхто не міг здогадатися.

Я обняв Ері і відчув, як від мого дихання ворушиться її волосся.

Вона знову торкнулася шрама.

— Він має таку форму…

— Дивну, правда? Бо тут зашивали двічі, першого разу шви розійшлися… Зашивав Турбер. Бо Вентурі, нашого лікаря, вже не було серед живих.

— Це той, що дав тобі червону книжку?

— Так. Звідки ти знаєш, Ері? Я тобі розповідав? Ні, це неможливо.

— Ти говорив Олафові, тоді — пригадуєш?

— Правда. Але щоб ти запам'ятала? Така дрібниця. Власне — я свиня. Вона залишилася на «Прометеї» разом з усім.

— Там у тебе речі? На Місяці?

— Так. Але і'х не варто забирати.

— Варто, Халь.

— Люба моя, зрозумій, що тоді зібрався б цілий музей пам'яток. Я цього не терплю. Коли й заберу, то тільки щоб спалити, а собі залишу кілька дрібничок, які дісталися від товаришів. Той камінець…

— Який?

— У мене чимало таких камінців. Один з Керенеї, є ще з планетоїда Томаса… Ти тільки не думай, що я і'х колекціоную. Просто вони позалізали в підошви чобіт, і Олаф повитягав їх, сховав і зробив відповідні написи. Я не міг вибити цс йому з голови. Дурниця, але… мушу тобі сказати, щоб ти не думала, що все там було страшне і що, крім смерті, нічого там не траплялось. Уяви. собі… взаємопроникнення світла. Спочатку рожеве — легесенька рожева безконечність, а в ній друга, темніша, а далі червоне, майже синє, але це дуже далеко, навколо самосвітіння, не важке, не як хмара, не як імла — інше. Мені бракує слів, щоб передати це. Ми вийшли вдвох з ракети і дивилися. Знаєш, мені ще й зараз аж горло стискає, таке це було красиве. Подумай: там немає життя. Там немає ні рослин, ні тварин, ані птахів — нічого, ніяких очей, які могли б це бачити. Я переконаний, що, може, від виникнення світу ніхто на це не дивився, ми були перші, удвох з Ардером, і якби не те, що в нас зіпсувався гравіпеленг і довелося сісти, щоб зробити нову шкалу, бо кварц розбився і ртуть витекла, — то до кінця світу ніхто б там не стояв і не побачив би цього. Чи не безглуздя? Нам було що робити, але ми не могли зрушити з місця. Ми забули, чого тут сіли, а просто отак стояли, стояли й дивилися.