Повернення з зірок - Станіслав Лем - Страница 53

Я не бачив ні міста, ні його вогнів, безслідно зникло і фосфоризуюче шосе, з якого я зійшов, ущелина вивела мене на галявину, зарослу сухою травою; про те, що я зайшов досить високо, свідчило зоряне небо, що ставало все ширше, — очевидно, інші гірські хребти, що закривали його, починали зрівнюватися з тим, на який я підіймався.

Пройшовши ще кілька сотень метрів, я здибав перші латочки, порослі ялівцем.

Якби хтось зненацька спинив мене в цій темряві й спитав, куди і чого я йду, я не зміг би відповісти; на щастя, нікого не було, і самітність цієї нічної мандрівки я напівсвідомо сприймав як принаймні тимчасову полегкість.

Схил ставав чимраз крутіший, іти було все важче й важче, але я йшов просто вперед, дбаючи лише про те, щоб не збочити, наче мав точно визначену мету. Серце працювало сильно і ритмічно, я дряпався вгору в якомусь забутті, дихаючи на повні груди й інстинктивно відчуваючи, що саме такі виснажливі зусилля мені зараз конче потрібні. Я розсував перед собою покручене ялівцеве гілля, інколи застрягав у гущавині, видирався і йшов далі. Колючі жмути ялівцевих голок дряпали мені обличчя, груди, чіплялися за одяг, пальці липли від живиці; на чистому місці зненацька налетів вітер, на'вально вдарив у груди і нестримно помчав уперед. Тим часом я поринув у ялівцеве море; в цих хащах застоялося тепле, нерухоме повітря, насичене міцним запахом глиці.

Па моєму шляху виростали якісь неясні перешкоди — валуни, смуги жорстви, що зсувалася під ногами. Я йшов уже, мабуть, кілька годин, але все ще відчував досить сили. Ущелина, що вела до невідомого перевалу, а може, й до вершини узгір'я, стала такою вузькою, що на тлі неба мені тепер було видно зразу обидва її високі схили.

Давно вже я залишив унизу смугу туманів, але ця холодна ніч була безмісячна, а зірки майже не давали світла.

З тим більшим подивом спостеріг я появу навколо мене і наді мною білуватих, довгастих плям. Що це сніг, я збагнув тільки тоді, коли почув під ногами сипкий хрускіт.

Сніг укривав не дуже товстим шаром майже весь схил, що круто здіймався вгору. Я би промерз, бо був легко одягнений, але вітер несподівано вщух. Тепер хрускіт ще виразніше лунав у повітрі — я пробивав шкаралупу старого снігу, грузнучи мало не по коліна.

На перевалі снігу майже не було. Виметені вітром, вимальовувалися над жорствою чорні силуети великих валунів.

Моє серце билося частіше, я зупинився і подивився в бік міста, його закривала вершина, і лише рудувата імла виказувала місце, де воно лежало в долині. Наді мною мерехтіли яскраві зірки. Я пройшов іще кільканадцять кроків і сів на сідлоподібний валун. Під ним зібралося трохи снігу, наметеного вітром. Тепер навколо панувала немовби цілковита темрява. Попереду здіймалися гори.

Та коли я подивився на схід, то помітив сіру смугу, що розчиняла в собі зірки, — то був початок нового світанку. На цьому тлі вимальовувалася крута, наче розрізана навпіл, вершина гори. І раптом моє заціпеніння минуло: безформна темрява навколо — чи в самому мені? — почала рухатися, осуватися, змінюватися, і я був так захоплений цим, що, здавалося, на мить втратив зір, а коли він повернувся, я вже бачив усе абсолютно інакше.

Небо на сході ледь сіріло над темною долиною, ще виразніше підкреслюючи чорноту гірського пасма, але я вже зміг би навпомацки показати кожну його ущелину, кожну розколину, бо.наче знав напам'ять, що мені відкриє день: ці місця були навічно викарбувані в мені. Це й було те, що лишилося без змін, чого я прагнув, що було таким самим, як і раніше, тоді як весь мій світ розсипався й згинув у півторавіковій пащі часу. Саме в цій долині минули мої дитячі роки — у старому дерев'яному будиночку на протилежному, зарослому травою схилі Лопця Хмар. Від фундаменту вже не залишилося, напевно, каменя на камені, останні колоди із стін давно перетворилися на порох, а скелястий хребет стояв незмінний, наче чекав на цю зустріч — може, саме неясна, підсвідома згадка й привела мене вночі саме на це місце?

Потрясіння зустрічі враз розкрило всю мою слабість, яку я так розпачливо ховав — спочатку під удаваним спокоєм, а потім, коли дерся на гору, — під такою ж удаваною завзятістю.

Я наосліп простягнув руку вниз і тремтячими пальцями підніс до рота грудку снігу.

Сніг танув, не вгамовуючи спраги, однак холод його немовби витверезив мене. Я сидів отак і їв сніг, ще й досі не зовсім упевнений в слушності свого здогаду і чекаючи підтвердження. Ще задовго до того, як зійшло сонце, з високості від поволі згасаючих зірок плавно спустився якийсь птах, склав крила і, посидівши на уламку скелі, почав наближатися до мене. Я завмер, щоб не наполохати його. Він обійшов мене, повільно віддаляючись, а коли я подумав, що він мене не помітив, повернувся з іншого боку, оминаючи валун, на якому я сидів, і ми отак якийсь час дивились один на одного, аж поки я неголосно озвався до нього:

— Звідки ти тут узявся?

Він не поворухнувся.

Побачивши, що він мене не боїться, я знову почав їсти сніг.

Він схиляв голівку то в один, то в другий бік, придивлявся до мене чорними намистинками очей, а потім, немов досхочу надивившись, несподівано розпростав крила й полетів геть. А я, спершись на шорстку поверхню валуна, зіщулившись, із задубілими від снігу руками, очікував світанку; вся ніч знову пропливала переді мною в безладних, уривчастих епізодах: Турбер, його слова, мовчання — моє й Олафове, імла — чорна й руда, гарячі потоки повітря, пульс мільйонного міста, висячі майдани та алеї, чашоподібні будинки з полум'яними крилами, різнобарвні поверхи вулиць, розмова з птахом, я жадібно їв сніг на перевалі, — усі ці картини були водночас і реальними, і нереальними. Так інколи трапляється уві сні: вони були згадкою і разом з тим забуттям усього, чого я не наважувався ворушити, бо весь цей час намагався знайти в собі згоду на те, з чим не міг погодитися.

Але то було раніше і скидалося на сон.

А зараз, тверезий і насторожений, у повітрі, аж срібному від сірості, я, очікуючи дня, спостерігав, як повільно виринають з імли суворі урвища, ущелини, осипи; вони випливали з ночі, як мовчазне підтвердження реальності мого повернення, і вперше за весь цей час — вже не чужий на Землі, вже підвладний їй та її законам, без бунту, без жалю — міг я думати про тих, хто летітиме по золоте руно зірок…

Сніги на вершині хребта спалахнули золотом та білизною, він височів над долиною, повитою ліловою сутінню, могутній і вічний, а я, не закриваючи очей, повних сліз, у яких відбивалося його сяйво, повільно підвівся й пішов униз, на південь, де був мій дім.