Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас - Страница 19

— Все це дуже привабливо, Спендере.

— Але ви не залишитесь?

— Ні. Дякую за запрошення.

— І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій. Я буду змушений вас повбивати.

— Ви оптиміст.

— Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильніший. Зараз у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення, як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його промені всім тілом. І як слухати музику, як читати книги. А що може дати ваша цивілізація?

Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.

— Я шкодую, що все так сталося. Дуже шкодую.

— Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви могли розпочати наступ.

— Що ж, відведіть.

— Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.

— Що таке?!

— Я з самого початку вирішив.

— Ну, знаєте…

— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви передумаєте.

— Ні, — сказав капітан. — У мені все-таки тече земна кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.

— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут назавжди?

— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не думав над цим. Ну, от ми й прийшли. — Вони підходили до місця їхньої зустрічі. — Ходімо зі мною, Спендере. Це моя остання пропозиція.

— Ні, дякую, — відповів Спендер, простягаючи на прощання руку. — Маю до вас прохання. Якщо ви переможете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети принаймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають свою роботу.

— Гаразд.

— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, згадуйте про мене як про страшенного дивака, що одного літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.

— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.

— Чудний ви, — сказав Спендер, коли капітан уже рушив назад.

Закурені люди вирячилися на капітана, немовби несподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився на сонце і важко дихав.

— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчувши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і притулив її до губів. — Усе гаразд. Бережіть себе. Часу досить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його застрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна, зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.

— Я виб’ю його клятий мозок, — сказав Сем Паркхіл.

— Ні, стріляти в груди, — сказав капітан.

Перед його очима постало сильне вольове обличчя Спендера.

— Виб’ю паскудний мозок, — повторив Паркхіл.

Капітан рвучко простягнув йому флягу.

— Ви чули, що я сказав. У груди.

Паркхіл пробурмотів щось собі під ніс.

— Ну, що ж, — сказав капітан.

Вони знову розтяглися по місцевості, йшли повільно, потім бігли, потім знову йшли гарячими схилами пагорбів де траплялися несподівані прохолодні гроти, що пахли мохом, і несподівані згубні відкриті місця, що пахли розпеченим камінням.

“Яка мука бути хитромудрим, — думав капітан, — коли знаєш, що ти не мудрий і коли не хочеш бути хитрим. Доводиться підкрадатися, винаходити плани й пишатися перед самим собою. Ненавиджу отак запевняти себе, що я дію правильно, в той час як насправді я зовсім не певний цього. Хто ми такі? Більшість? Чи це ж відповідь? Більшість завжди права, хіба ні? Завжди-завжди, і ніколи не буває так, що вона схибить, хай хоч трошечки, але схибить? Не схибить жодного разу за десять мільйонів років? Що таке ця більшість, і хто до неї належить? І що вони думають, і як вони знаходять той шлях, і чи змінюються вони, і як, чорт забирай, потрапив я до цієї клятої більшості? Я не відчуваю задоволення. Що це — кластрофобія, страх перед натовпом чи здоровий розум? Чи може одна людина бути права, в той час як увесь світ вважає правим себе? Краще не думати про це. Буду повзти і натискати гашетку. Раз і ще раз!”

Люди бігли, припадали до землі, знову бігли, спочивали навпочіпки в затінку, вишкіряли зуби, відсапуючись, бо повітря було розріджене, бігти було важко, і їм доводилося сидіти щоразу хвилин по п’ять, хрипко дихаючи, бачачи перед собою чорні плями, хапаючи рідке повітря. Потім вони схоплювались, піднімали свої рушниці і пробивали в рідкому літньому повітрі лункі вогненні дірки.

Спендер залишався на місці і теж стріляв час від часу.

— З твоєї довбешки тільки бризки полетять? — горлав Паркхіл, біжачи вгору схилом.

Якусь мить капітан цілився з рушниці в Сема Паркхіла. Потім, жахнувшись, враз опустив зброю. “Що це зі мною?” — запитав він, дивлячись на свою обм’яклу руку і на гвинтівку. Ще мить — і він би застрелив Паркхіла. В спину.

— О боже, допоможи мені!

Коли він звів погляд, Паркхіл ще біг, потім упав на землю й заліг.

Рухливий ланцюжок людей вигнувся дугою — Спендера брали в кліщі. Він лежав виснажений на вершині пагорба за двома каменями, хапаючи ротом розріджене повітря, мокрий од поту. Капітан бачив ті два камені. Між ними була щілина дюймів на чотири — досить, щоб пробити Спендерові груди.

— Гей, ти! — гукнув Паркхіл. — Ось тобі льодяник у макітру!

Капітан Уайльдер завмер. “Та ну ж бо, Спендере, тікай, — думав він. — Тобі лишилося всього кілька хвилин для втечі. Сховайся, а потім знову вийдеш. Ти ж казав, що так зробиш, то чого ж ти чекаєш! Іди в тунелі, які ти знайшов, щезни там, живи місяці, роки, читаючи свої прекрасні книги, купаючись у басейнах храмів. Тікай, чоловіче, поки не пізно”.

Але Спендер не рухався.

— Що з ним сталося? — запитав капітан.

За хвилину капітан узяв свою гвинтівку. Він подивився на своїх людей, які перебігали схилом і час від часу залягали, глянув на вежі чепурного марсіанського селища, що височіли на тлі ясного неба, ніби різьблені шахові фігури. Потім знову побачив два камені і широку щілину між ними.

Паркхіл, люто репетуючи, поривався вперед.

— Ні, Паркхіле, — мовив капітан. — Тобі я цього не можу дозволити. Іншим теж. Нікому з вас не дозволю. Я сам це зроблю.

Він звів гвинтівку і націлився. “Чи моє сумління буде чисте? — думав він. — Чи правильно, що це роблю саме я? Так, правильно. Я знаю, що роблю і навіщо, я роблю правильно, бо зважаю себе правим. Сподіваюся, що й надалі, все життя робитиму так, як велить сумління”.

Він кивнув головою Спендерові.

— Тікай, — гукнув він голосним шепотом. — Даю тобі ще тридцять секунд. Тридцять секунд!

На руці цокотів годинник. Капітан стежив за секундною стрілкою. Хлопці перебігали, щоразу наближаючись. Спендер не рухався. Цокання годинника голосно відлунювало в капітанових вухах.

— Ну ж бо, Спендере, тікай! Тридцять секунд минуло.

Капітан глибоко вдихнув і натиснув гашетку. З каменя знялася легенька хмарка пилу. І все. За пагорбами завмерла луна.

Капітан підвівся і гукнув своїм людям:

— Він мертвий.

Йому повірили не зразу, їм не видно було щілини між каменями. Вони бачили, як капітан побіг угору і вирішили, що він або дуже хоробрий, або збожеволів.

Через якийсь час вони пішли слідом за ним, скупчилися біля тіла, і хтось запитав: “У груди?”

Капітан глянув на землю.

— У груди, — сказав він і помітив, як камінь під Спендером змінив свій колір. — Хотів би я знати, чого він чекав. Хотів би я знати, чому він не втік, адже він мав намір утекти. Чому він залишився і дав себе вбити?

Спендер лежав, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в другій — срібну книгу, яка виблискувала на сонці.

“Може, причина цього — я, — думав капітан. — Може, він зробив це тому, що я не схотів поступитися? Може, Спендер не хотів, не міг убити мене? Може, я не такий, як оці люди? Чи не це було причиною? Чи не вважав він, що на мене можна звіритися? Він повірив у мене”.

Капітан сів навпочіпки біля німого тіла.

“Я мушу всім своїм життям виправдати його віру, — думав він. — Тепер я не можу його зрадити. Коли він вважав, що я розумію його, і через це не зміг убити мене, то я мушу тепер зробити все, щоб виправдати його віру. Тепер я — Спендер, але я зопалу не вистрелю. Я зовсім не стрілятиму, не вбиватиму. Я діятиму спільно з людьми. І він не міг убити мене, бо я — це він у трохи зміненому вигляді”.