Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас - Страница 23

— Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз у Грін-Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми перевезли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гарненьких містечок, яких вам зроду ще не доводилось бачити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них. Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дівчатами. Будуть танці й віскі…

Марсіанин враз занепокоївся.

— Ви кажете, що все де он там?

— Звідси видно ракети. — Томас підвів його до схилу і показав униз. — Бачите?

— Ні.

— Отуди к бісу! Вони ж там стоять. Оті довгі сріблясті штуки.

— Ні, не бачу.

— Та ви сліпий! — засміявся в свою чергу Томас.

— Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.

— Але ж ви бачите нове містечко, правда?

— Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.

— Містере марсіанине, той океан висох сорок століть тому.

— Ну, годі вже, годі.

— Кажу вам, це правда.

Марсіанин враз став серйозний.

— Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста таким, як я його змальовую? Дуже білі колони, дуже стрункі човни, святкові вогні… О, я бачу їх так виразної Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!

Томас прислухався й похитав головою.

— Ні, не чую.

— А я в свою чергу, — вів марсіанин, — не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!

Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.

— Невже це…

— Що саме?

— Кажете, ви з неба?

— З Землі.

— Земля — це назва. Вона нічого не означає, — сказав марсіанин. — Але… коли я піднімався на перевал годину тому… — він торкнувся потилиці… — я відчув…

— Холод?

— Так.

— А зараз?

— Знову холод. Дивно. Щось сталося зі світлом, з горами, з дорогою, — розповідав марсіанин. — Я тоді відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі…

— Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом, звіряючи йому свої думки.

Марсіанин на мить заплющив очі.

— Це може означати лише одне. Тут щось зв’язане і часом. Так. Ви фікція минулого! — заявив він.

— Ні, це ви з минулого, — заперечив землянин, який щойно обміркував це ж саме питання.

— Звідки така певність? Як ви можете довести, хто з минулого, а хто з майбутнього? Який зараз рік?

— Дві тисячі перший!

— Що ця дата говорить мені?

Томас подумав і знизав плечима:

— Нічого.

— Це все одно, якби я вам сказав, що зараз 4 462 853 рік нашої ери. Для вас ця цифра не означає нічого, зовсім нічого. Де той годинник, який покаже нам розташування зірок на небі?

— Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я — майбутнє, що я живий, а ви мертвий!

— Все моє єство заперечує це. Моє серце б’ється, мій шлунок відчуває голод, уста хочуть пити. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. Двоє незнайомих, що зустрілися вночі, — ось хто ми такі. То ви кажете, там руїни?

— Так. Вам страшно?

— Кому з нас хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті? Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє? То ви кажете, колони розвалились? І море порожнє, і канали повисихали, і дівчата повмирали, і зів’яли квіти? — Марсіанин помовчав, а потім ще раз глянув просто себе. — Але ж вони є, он вони. Я їх бачу. Вони чекають мене зараз, хай би що ви казали.

А Томаса чекали ракети, що бовваніли вдалині, і містечко, і жінки з Землі.

— Ми ніколи не дійдемо згоди, — промовив він.

— То хай кожен залишається при своїй думці, — сказав марсіанин. — Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто-майбутнє, коли ми обоє живі. Адже майбутнє завжди прийде, завтра чи через десять тисяч років. Звідки ви знаєте, що ці храми не є вашою власною цивілізацією через сто століть, розбитою і зруйнованою? Вам це невідомо. Отож не ставте ніяких запитань. Адже ніч дуже коротка. Он злітають у небо святкові вогні і птахи.

Томас простягнув руку. Марсіанин зробив те саме, наслідуючи його рух. їхні руки, не торкнувшись одна одної, розтанули.

— Чи зустрінемось ми знову?

— Хтозна. Може, коли й зустрінемось.

— Я б хотів побувати з вами на тому фестивалі.

— А я б залюбки поїхав з вами до вашого нового міста, щоб побачити той корабель, про який ви розповідали, подивитись на людей.

— До побачення, — сказав Томас.

— На добраніч.

Марсіанин повільно поїхав далі в гори на своєму зеленому металевому екіпажі. Землянин завернув машину на шосе і рушив у протилежному напрямку.

— Боже милосердний, який чудовий був сон, — зітхнув Томас, стискаючи кермо і думаючи про ракети, про жінок, нерозведене віскі, віргінський ріл,[3] про веселе товариство.

— Яке дивне було те видіння, — згадував марсіанин, прямуючи до свого міста й думаючи про свято, канали, човни, жінок з золотавими очима та мелодійні пісні.

Ніч була темна. Місяці позаходили. Мерехтіли далекі зорі. Ні звуку, ні машини, ні живої душі на порожньому шосе — нічого. Так усе й лишалося до кінця холодної темної ночі.

ЖОВТЕНЬ 2002. БЕРЕГ

Марс був далекий берег, і людей виносили на нього хвилі. Кожна наступна хвиля була не така, як попередня, а неодмінно сильніша. Перша хвиля принесла людей, звиклих до безлюддя й холоду, людей самотніх, наче койоти або пастухи. В їхньому тілі не було жиру, роки висушили їм обличчя, очі в них були, як голівки цвяхів, а руки — немовби зшиті зі старих рукавиць — готові братись до будь-якої роботи. Марс був безсилий проти них, бо вони зростали на рівнинах і в преріях, безкраїх, як і марсіанські поля. Вони прибули й трохи заповнили порожнечу, щоб інші знайшли в собі мужність іти слідом за ними. Вони вставили шибки в порожні вікна і засвітили світло.

Вони були першими чоловіками. Усі знали, хто будуть перші жінки. Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські, і поселенці були американці.

Отож поселенцями другої черги теж були американці. Вони прийшли з нетрів і кам’яниць великого міста й знайшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних вихідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати їй знали ціну тиші.

Серед поселенців другої хвилі часто траплялися люди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували до бога…

ЛЮТИЙ 2003. ІНТЕРМЕДІЯ

Вони привезли п’ятнадцять тисяч кубічних футів орегонської сосни для будівництва Десятого міста і сімдесят дев’ять тисяч футів каліфорнійського червоного дерева та й вимахали чистеньке гарненьке містечко на берегах висохлих каналів. Недільними вечорами видно було, як світяться червоні, сині й зелені вітражі церков, і чути було голоси, що співали нумеровані гімни. “Зараз ми проспіваємо № 79”, “Зараз ми проспіваємо № 94”. А в деяких будинках чути було стукіт друкарської машинки-то працював романіст-або шкряботіння пера— то писав поет, або не чути було нічого — то працював шукач легкої наживи. Дуже скидалося на те, що великий землетрус висмикнув із корінням це містечко в штаті Айова, а потім якийсь чарівник, з тих, що трапляються в країні Оз,[4] легенько переніс його на Марс і пересадив у місцевий грунт…