Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас - Страница 44

Він спинився, щоб підкласти у вогонь паперу.

— Тепер ми самі. Ми та жменька інших, котрі прилетять за кілька днів. Нас досить, щоб розпочати все заново. Досить, щоб відвернутися від того, що було там, на Землі, й стати на новий шлях.

Вогонь спалахнув, ніби підтверджуючи його слова. Всі закони й вірування Землі перетворилися на купку гарячого попелу, рештки якого незабаром розвіє вітер.

Батько кинув у вогонь останній папірець. Це була карта світу. Вона зморщилася, скоцюрбилась і — пах! — злетіла вгору чорним метеликом.

Тімоті одвернувся.

— А тепер я хочу показати вам марсіан, — сказав тато. — Ходімте всі. І ти, Алісо. — Він узяв її за руку.

Майкл голосно плакав, і тато взяв його на руки й поніс. Вони пройшли зруйнованим містом до каналу.

Канал. Завтра або післязавтра цим каналом у човні припливуть їхні майбутні дружини, ще малі дівчатка-реготухи зі своїм батьком та матір’ю.

Навколо вже була ніч, на небі висипали зорі. Але Тімоті не міг знайти Землю. Вона вже зайшла. І над цим теж треба буде подумати.

Нічний птах обізвався серед руїн. Тато промовив:

— Мама і я спробуємо навчити вас. Може, у нас це не вийде. Але я сподіваюся, що вийде. Ми самі мали нагоду багато чого бачити й багато чого навчитися. Ми задумали цю подорож чимало років тому, ще до твого народження, Майкле. Навіть коли б не було війни, ми, гадаю, все одно прилетіли б на Марс, щоб оселитися тут і будувати життя за власними уподобаннями.

Вони підійшли до каналу. Вночі він був довгий, рівний, тихий і відбивав усе, як дзеркало.

— Я завжди хотів побачити марсіанина, — промовив Майкл. — Де ж вони, тату? Ти обіцяв.

— Ось вони, — сказав тато, посадив Майкла на плече і показав просто вниз.

Марсіани були там. Тімоті затремтів.

Марсіани були там — у каналі — відбиті у воді. Тімоті, Майкл, Роберт, мама й тато.

Марсіани мовчки дивилися на них з пожмуреної поверхні води…

АМЕРИКАНСЬКА НАУКОВА ФАНТАСТИКА І “МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА” РЕЯ БРЕДБЕРІ

Ще зовсім недавно цілі покоління зачитувалися романами й повістями про мандрівників, які відкривали нові, незнані землі, про їх пригоди і боротьбу з небезпеками, зустрічі і сутички з аборигенами тощо. Серед цієї пригодницько-географічної літератури були й талановиті книжки, і такі, що їх ми тепер назвали б халтурними, — від безсмертного Робінзона Крузо Даніеля Дефо до пресловутого Тарзана Е. Р. Берроуза. І все одно ці романи й повісті зачитувалися до дірок: попит на такі книжки залишався надзвичайно великим, і читачі вибирали собі те, що припадало їм до смаку. Чи ж випадкове було це явище, чи не пояснювалося воно якимись глибокими причинами?

Відповісти на це питання можна так: людство тяжіло й тяжіє до романтики, отож, до книжок, де діють герої особливого складу, сміливі, відважні, які безстрашно переборюють труднощі на своєму шляху і тим самим являють приклад для читачів. Та й справді, де ж був вдячніший грунт для пригод таких героїв, як не романи й повісті про мандрівників, шукачів невідомих земель? Адже ще на початку нашого сторіччя в географії було безліч так званих “білих плям”, ще невідкритих країв, де на дослідника чекали неймовірні небезпеки й труднощі, і подолання їх становило зміст пригодницько-географічної літератури.

Минали роки. “Білих плям” на карті землі ставало дедалі менше, а тепер (за винятком, можливо, частини Антарктики та найдикіших хащ басейну Амазонки) їх і взагалі вже немає. Зникла база для пригодницько-географічної літератури: мандрівники за наших часів пересуваються не на верблюдах або парусниках, не на слонах або пішки по непролазних хащах джунглів, а якщо вже не на реактивних літаках, то принаймні експресами чи на трансатлантичних пароплавах. І час, потрібний для подолання великих і значних подорожей, зменшився до мінімуму: для подорожі навколо світу потрібно вже не 80 днів (хоч ще наприкінці минулого сторіччя Жюль Верн вважав це майже фантастичним терміном!), а якихось 80 годин, не кажучи вже про казкові стрибки в космос радянських космонавтів, які облітали нашу стару Землю лише за півтори години!..

Отже, і пригодницько-географічна література стала тепер майже пережитком, придатним взагалі хіба що тільки для задоволення потреб молодших читачів шкільного віку; вона лишається повноцінною за наших часів тільки в окремих випадках, коли автори таких книжок знаходять цілком своєрідний підхід до теми і навколишнього оточення, — як, наприклад, широко і заслужено відомі “Африка мрій і дійсності” Іржі Ганзелки й Мирослава Зікмунда або “Подорож на “Кон-Тікі” Тура Хейєрдала.

Що ж, виходить, перестало існувати і споконвічне тяжіння читачів до романтики?

Безумовно, ні. Таке тяжіння було, є й буде у людства: тільки тепер його мають задовольняти книжки зовсім іншого жанру, хоча й дещо спорідненого. Мова йде про жанр наукової фантастики.

Зовсім не випадково, що цей жанр поступово розвивається і у нас (хоч і надто повільно, бо йому доводиться пробиватися крізь атмосферу свідомо неприхильного ставлення до нього з боку значної частини критиків, які, на жаль, ще не розуміють позитивного значення цього по суті нового й прогресивного жанру). Так само не випадково, що каламутна хвиля детективної літератури за кордоном помітно почала поступатися місцем романам і повістям науково-фантастичного жанру: таких романів і повістей в Сполучених Штатах Америки, скажімо, видається нині навіть більше, ніж детективів, — останні поступово стають улюбленим чтивом тільки для найменш культурної, відсталої частини читачів.

Жителі нашої планети переживають зараз цілком особливий період у галузі науки й техніки, період в певній мірі революційний, який можна охарактеризувати як лавиноподібний потік відкриттів і винаходів. Те, на що раніше потрібні були сотні й десятки років, нині створюється протягом якогось року.

Люди науки й техніки, вчені й інженери стали тепер надто впливовою частиною суспільства. їх шукання тісно пов’язані, бо прогрес в якійсь одній частині науки негайно викликає дальший розвиток інших галузей, без якого неможливе просування і в цій галузі, щільно спорідненій не лише з найближчими, але, здавалося б, і з дуже віддаленими дисциплінами. Згадаймо, що внаслідок космічного польоту Юрія Гагаріна на кораблі-супутнику “Восток” урядом нагороджено орденами й медалями близько 7 тисяч учених, інженерів, техніків, конструкторів і робітників, що брали участь у підготовці першого в світі міжпланетного польоту з людиною.

Навіть з цього окремого факту вже ясно видно, які ж зусилля і взаємодопомога фахівців найрізноманітніших галузей і дисциплін науки й техніки потрібні були для здійснення запуску міжпланетного корабля-супутника з пасажиром. Всі ці люди — кожен в своїй галузі! — були першопрохідниками незнаних країв науки й техніки, першими сміливцями, що прокладали шлях у невідомі простори Космосу. А скільки таких відважних є і в інших галузях науки!..

Жанр наукової фантастики, жанр, що міцно входить у літературу сучасного, покликаний реально, натхненно відображати романтичну велич праці будівників науки, благородство мрій і відваги тих, хто перетворює сучасне на майбутнє і одну за одною знищує “білі плями” на карті теперішньої науки.

В якій же мірі це робиться у закордонній науково-фантастичній літературі, переважно — американській?