Уповільнювач часу - Будзаті Діно - Страница 2

Через два роки число населення виросло до п’ятдесяти двох тисяч душ, з’явилися уже перші діакозійські немовлята, які мали досягти свого повноліття в сорок років. Через десять років понад сто двадцять тисяч істот кишіло на цьому квадратному кілометрі й повільно — о, куди повільніше, ніж в інших містах, де час так і летів! — звелися до неба стрімкі хмарочоси. Віднині Діакозія стала восьмим дивом світу, юрми туристів бродили під загорожею, оглядаючи крізь грати цю людність, таку одмінну від них самих: діакозійці ледве пересувалися, ніби вражені початковою стадією паралічу.

Діакозія проіснувала двадцать два роки. А щоб її знищити назавжди, вистачило всього лише кілька секунд. Як сталася трагедія? Що її викликало: зловмисність якоїсь людини чи випадок? А може, якийсь інженер через нещасливе кохання чи невиліковну хворобу захотів, спричинивши катастрофу, покласти край своїм мукам? А може, він просто збожеволів, доведений до краю цим егоїстичним і порожнім життям, скерованим лиш на те, щоб набутися на цьому світі? А може, він повернув установку навпаки, вивільнивши сатанинські сили часу?

День 17 травня випав погідний, теплий, сонячний. На луках вздовж усієї ґратчастої загорожі стояли сотні цікавих, не відриваючи поглядів од своїх ближніх, тривалість життя яких була удвічі більша. Здалеку до нас доходив м’який гул антени, в її приємних звуках чулося відлуння дзвону. Автор цих рядків теж був присутній там, спостерігаючи за тим, як троє хлопчиків і дівчинка граються м’ячем.

—  Тобі скільки років? — спитав я у найменшого.

—  Того місяця минуло двадцять один, — відповів він люб’язно, дуже розтягуючи слова.

А втім, і бігали вони якось по-чудернацькому: всі рухи повільні, розтягнуті, розхитані, ніби в кіно, знятому рапідом. Навіть м’яч підскакував не так пружно, як у нас.

По той бік огорожі починалися садові алеї, а за якісь півсотні метрів далі виднілися палаци. Вітерець ворушив листя дерев, проте ледь-ледь, здавалося, це листя було вирізьблено зі свинцю. Зненацька — це було десь о третій годині дня — далекий рокіт антени погучнішав, став різким, завив як сирена, потім перейшов у гострий і нестерпний свист. Ніколи мені не забути, що сталося потім. Ще й нині, хоча вже минуло багато років, я прокидаюся вночі, ніби від чийогось поштовху, і переді мною постає це кошмарне видіння.

Четверо маленьких дітей стрімко виганялися вгору перед моїми очима. Я бачив, як вони росли, гладшали, ставали дорослими, і як у хлопчиків виростала борода. Коли вони отак змінилися, стали напівголі, бо їхня дитяча одежа, не витримавши цього стрімкого зростання, полопалася. Всіх чотирьох охопив жах. Вони відкривали рота, щоб закричати, але з ротів виривався лише якийсь дивний звук — зроду такого не чув. У вихорі прискореного часу склади нагромаджувалися один на одного. Таке можна почути, пустивши крутитися на шаленій швидкості платівку. Цей клекіт скоро обернувся в хрип, а потім у розпачливе завивання.

Шукаючи якогось порятунку, бідолахи помітили нас і кинулися на ґратки. Але життя вже спалювало їхні тіла, як вогонь недогарок. Поки вони бігли шість-сім секунд до решітки, поробилися маленькими дідками, маленькими висохлими й кощавими дідками з геть білим волоссям і бородою. Один із них встиг учепитися скелетоподібною рукою за залізний спис частоколу, проте одразу ж звалився на тіла своїх товаришів. Уже мертвих. І спотворені тіла цих нещасних дітей одразу ж нестерпно засмерділи: вони розкладалися, їхня шкіра одвалювалася, кості оголювались, але й ці кості — на моїх очах — розсипалися білястим порохом.

Тільки тоді прокляте виття уповільнювача почало зменшуватися, потім раптово стихло. Передбачення Медайнера підтвердилося. Через якісь ще й досі невідомі причини машина дала інверсійний хід, і за кілька секунд поглинула три чверті століття.

Похмура могильна тиша запанувала в місті. Тінь страхітливого запустіння оповила хмарочоси, ще хвилину тому сповнені пишноти й віри в добробут; зловісні розколини змережили мури. Чорні патьоки, гидке, із затхлим духом павутиння… Безлисті дерева стирчали голою снастю. І всюди курява. Курява, параліч, тиша. Від двохсот тисяч людей, багатих і щасливих, зосталася тільки біляста хмара пилу, це курище витало над землею, як над деякими античними некрополями.