Ущелина синіх туманів - Залата Леонид Дмитриевич - Страница 15

Ми на греблі зробили свою справу і повернулися на батьківщину. Нині збираємося в нову подорож. Нас кличе могутня сибірська річка.

Досі я нікому не розповідав про свою зустріч в пустелі.

Іноді я не вірю сам собі: та чи все це було? Може, змучений спрагою, я просто марив?

Тоді я відкриваю гербарій і довго дивлюся на висохлу квітку, обережно торкаю ніжні пелюстки. Вона асуанська.

Леонід Залата

А ЗАВТРА?

— А, це ти?..

Двері він відчинив неохоче, і мені одразу впало в очі відхилення від норми, Ян завжди був для мене зразком вилощеного денді, що завітав у моє товариство прямо з сторінок якогось старого роману: витончений смак у вбранні, ідеальна зачіска на косий проділ, підкреслена ввічливість. Тим-то, хоч я й був уже підготовлений розмовою в інституті, його скуйовджена руда чуприна і гарячковий блиск зіниць мене вразили.

Ми сіли в крісла перед маленьким столиком, поцяцькованим візерунками в японському стилі. Ян недбалим, але вишуканим жестом підсунув до мене різьблену шкатулку з сигаретами. В цьому жесті я впізнав звичного мені Яна, з яким ми ось уже два роки працюємо в Інституті експериментальної фізіології. Щоправда, в різних лабораторіях.

— Ти сьогодні приїхав? Що там у Києві? — спитав Ян, одначе в його голосі не було бодай найменшої зацікавленості.

Я справді повернувся з відрядження якихось дві години тому й заходився розповідати столичні новини. Захопився, забув навіть про причину свого поспішного візиту. Минула не одна хвилина, поки я помітив, що Ян дивиться на мене невидющими очима.

— Так ти нічого не знаєш?

Перебивати співбесідника — це було так несхоже на Яна, що я аж поперхнувся димом.

— Ні. А хіба щось сталося?

Звичайно, це була чистісінька брехня, бо я все знав. Ян погасив одну сигарету і запалив другу.

— Не знаю, з чого й почати, — схвильовано сказав він. — Може, з казки?.. Хоча те, що я розповім тобі потім, більше теж схоже на казку… Так от, нещодавно потрапила мені до рук книжечка східних казок. Одна з них починалася так: “Це було за тих давніх-прадавніх часів, коли тварини ще вміли розмовляти”. Мабуть, я не звернув би уваги на цю фразу, якби через день не стався такий випадок. Ми тоді билися над загадкою кальцію. Чому він так бурхливо виділяється з організму в умовах невагомості? Для космонавтики це питання неабияке. Я працював з барокамерою, а Стратон ішов від протилежного, його цікавило, як поведеться кальцій, коли гравітаційну константу збільшити принаймні вдвоє. Кілька днів ми готували до експерименту собак. Стратон-Тореадора, я — Кармен. Не знаю, хто дав їй це ім’я, але, хай пробачать мені на слові жінки, вона й справді красуня. А втім це так, між іншим… Ти знаєш, яка це марудна робота — заповнювати функціональні картки. Працювали ми довгенько, адже найменша помилка потягла б за собою хибний ланцюжок. Досліди вже почалися, коли Стратона поклав до ліжка грип і я попросив собі помічника. Другого ранку я прийшов у лабораторію за годину до початку роботи, щоб систематизувати вчорашні дані.

Ян пройшовся до шафи і відкупорив пляшку рислінгу. Ми випили.

— Вольєри стояли в кутку, я сидів за столом і копирсався в стрічках та паперах. Раптом я почув тихе вищання… Першим подав голос Тореадор, Кармен відповіла. Так тривало довго, і жодного разу вони не перебили одне одного. Я й раніше помічав за ними цю особливість. Помічав — і все. А тут упіймав себе на тому, що в думках без угаву повторюю фразу з прочитаної позавчора казки. І раптом, Антоне, я збагнув…

Ян налив склянку вина і вихилив її одним духом.

— Я збагнув, Антоне, що розумію їхній діалог. Не цілком, а так, ніби вловлюю певний смисл.

Я стиснув щелепи, аби зберегти серйозну міну, але Яна це не ввело в оману. Він зиркнув на мене скоса, і його голос зірвався на фальцет:

— Мої слова лоскочуть тобі під пахвою. То чого ж ти не смієшся? Смійся! Смійся! Я сам спершу навіть зміряв собі температуру.

Ні, це був якийсь незнаний Ян, таким неврівноваженим я не бачив його ніколи. Однак він швидко заспокоївся і заговорив тихо, повільно, наче добирав слова:

— Колись я розповім тобі, що я почув! Не зараз, не сьогодні… Головне, Антоне, я зрозумів їх.

— Як? Як саме? Ян знизав плечима.

— В тім-то й заковика, що не знаю. Не можу пояснити навіть собі… Весь день мене трусила лихоманка. Я ледве діждався вечора й подався в бібліотеку. Шукати відповіді в Літературі на таке питання — цілковитий абсурд, я це розумів, однак шукав… Найдивовижніше ж те, що шукав недарад!

Мабуть, на моєму обличчі відбилося недовір’я, бо Ян застережливо підняв руку.

— Ти знаєш, хто такий Біхарі Джорашанка?

— Коли не помиляюсь, древній індійський філософ.

— Філософ, лікар і до того ж фізіолог. У трактаті “Атавізми з погляду єдності природи” Джорашанка теж згадує стародавні казки, цитує вже відому тобі фразу. Тільки він тлумачить її по-своєму. І висловлює таку, вірогідну, на мою думку, гіпотезу: ця фраза зовсім не означає, що тварини колись говорили людською мовою. Це було б наївне, антинаукове припущення. Навпаки, в сиву давнину люди перебували на такій стадії розвитку, коли їх ще майже не можна було виділити з тваринного світу. Вони були часткою живої природи в повному розумінні цього слова, а не так, як, скажімо, тепер, коли інтелект, культура вирізнили їх в касту вищих істот. Ось тоді люди розуміли тварин, їхню, коли хочеш, мову.

— Але ж це не мова! — скрикнув я. — Звуки, народжені інстинктом, фізіологічними рефлексами… Тільки розум…

— Розум! — перебив Ян — А що розум? Як це не парадоксально, та саме розум, людська логіка і обмежують нас, не дають змоги глянути на явища ширше.

— Чи не хочеш ти сказати?..

Ян знову зупинив мене.

— Слухай далі. Джорашанка розглядає атавістичні різновиди як свідчення утраченої єдності. Зокрема, він наводить приклади, коли в людині несподівано прокидалася фантастична здатність до сприймання такого, що здавалось неможливим для нашого сенсорно-інтелектуального комплексу. Згадує народний переказ про індуса, котрий хоч і не вмів розмовляти з мавпами, зате прекрасно розумів їхнє белькотання.

— Але ж то мавпи, — навпевнено заперечив я. — І до того ж, Джорашанка посилається на якусь легенду. А ти стверджуєш…

— Я нічого не стверджую. — Ян підхопився й забігав по кімнаті. — Однак, згадай, хіба мало є легенд, до яких наука рано чи пізно виявляла інтерес. І недарма. А дельфіни! Вони не втерли носа деяким скептикам?

— Ну, і що ж ти думаєш робити далі?.. — спитав я. Ян одразу наче зів’яв.

— Що робитиму далі? — промимрив він. — Не знаю, нічого не знаю. Голова йде обертом… Одне знаю: в інституті працювати я більше не можу. Не можу експериментувати на собаках. Розумієш, віднині вони для мене… — Вигляд у Яна був розгублений. — Як би це пояснити. І потім… там, в інституті… - видно було, як важко даються йому ці слова. — Там вважають, що я… збожеволів.

— Дурниці, - буркнув я. Не міг же я йому сказати, що в інституті ніхто в цьому не сумнівається.

Сутеніло, коли ми попрощалися з Яном. Сіяла холодна мжичка. Поодинокі перехожі поспішали сховатися в під’їздах. Повз мене, вперед свого господаря, пружною, скрадливою ходою продибав велетенський дог. Я провів його пильним поглядом, і мені чомусь стало моторошно. Вранці я піду в інститут. Вже сьогодні звідти хотіли подзвонити в психіатричну лікарню, мені ледве вдалося умовити товаришів відкласти це до завтра.

А завтра? Що я скажу завтра?