Ущелина синіх туманів - Залата Леонид Дмитриевич - Страница 18

Все попливло перед очима Бориса, затанцювало, сплітаючись в оранжеві химери, підлога нахилилася, і він схопився за холодні бильця ліжка. Про тяжкий стан Валентини він знав з телеграми, надісланої лікарем, та гадав, що спричинили це невдалі пологи, а небезпеку лікар перебільшив. І ось тепер…

— Це неправда! Я не вірю!.. — хрипко закричав Борис. — Це казка! Казка і більш нічого. Ти вбила її собі в голову і тепер хочеш переконати мене… Навіщо? Навіщо тобі це треба?

Валя мовчала. Прихилилася щокою до подушки, очима до вікна. В очах була мука, сама мука, глибока і непроглядно-чорна.

— Кепську послугу робите ви дружині. Позичили б витримки у неї.

В дверях стояв розгніваний лікар.

Борис покірно дозволив вивести себе в ординаторську. Сідаючи на стілець, зачепив щось ліктем. Дзвін розбитого скла змусив його оговтатися.

— Лікарю, — глухо сказав він, — це я вбив її, розумієте, я…

— Не верзіть дурниць. Ви знаєте, що таке скірр молочної залози?

— Знаю, лікарю, аж надто добре знаю. Я онколог.

Борис підхопився, картаючи себе за те, що в горі досі не згадав про локалізатор Він уже мчав на аеродром, сідав у літак. Як найбільшу на світі-щінність, він підраховував години й хвилини, ті самі години й хвилини, з яких складається людське життя. Пекуча жага діяти оволоділа ним.

— Мені потрібні два дні, і може… Ви даєте мені два дні?

Лікар довго припалював цигарку, рука його тремтіла.

— Ви хотіли побачити дочку, — похмуро сказав він. — Ходімте, я вас проведу.

Леонід Залата

БУМЕРАНГ

АВТОР: Вранці 26-го лютого, щойно я прийшов на роботу, мене запросили до редактора. Це не викликало у мене ентузіазму, бо я спізнився майже на півгодини, а наш редактор цього страшенно не любить. Посеред дня ви можете йти куди заманеться і на скільки завгодно — ніхто й слова не скаже, але о дев’ятій нуль-нуль маєте сидіти на своєму стільці й працювати, як віл.

Та редактор не знав про моє запізнення або ж не захотів згадувати.

— Ви давно були в Інституті геріатрії? — спитав він.

— Вчора, — сказав я. — Нічого цікавого. Черепаха дала б їм фору і не прогадала…

Редактор покрутив у пальцях товстий червоний олівець, на його сухорлявому обличчі майнула тінь усмішки.

— Зате ви прогадаєте, якщо надвечір у мене на столі не лежатиме триста рядків.

Хвилин за десять таксі вже мчало мене на Правобережну. Я розумів: сталося щось екстраординарне. Ви, звісно, не знаєте нашого редактора, так я вам скажу: в цієї людини можна взяти хоч би й останнього карбованця, а от випрохати зайвих десять рядків — дзуськи.

В інституті начебто панував спокій, та мене це не збентежило, я й не розраховував на метушню. Начальницькі кабінети обминув (люди там, як правило, не балакучі), а заходився розшукувати знайомих, бо який то газетяр, Що не має будь-де добрих знайомих. Важливо вхопитися за кінчик нитки, а вона вже поведе до клубка.

Я боюся щось переплутати, тим-то нехай все буде так, як мені розповідали. Слово в слово.

ЯРЕСЬКО, ПРАЦІВНИК ІНСТИТУТУ, ФІЗІОЛОГ: Була вже дев’ята година, коли я зібрався додому. Думки мої крутилися навколо засідання Вченої Ради. Його призначили на сьогодні, і я теж мав доповідати. Та головною, — заради неї, власне, й скликалося засідання, — була доповідь Черенкова. Особисто мене вона не торкалась, одначе я знав, що робота Черенкова сягнула критичної грані, ось-ось можна чекати на якесь відкриття. Пам’ятаю, я подумав: Іванові буде не солодко, Борода затисне його своїм авторитетом. Хто такий Борода?.. О, перепрошую, ми, молоді, маємо кепську звичку ліпити маститим прізвиська, але повірте — це з поваги, тільки з поваги. Його прізвище Бородін. Василь Семенович — відомий геріатр, вельмишановна людина…

За день до цього я був свідком їхньої сутички в кабінеті директора. Власне, сутичкою назвати цю розмову, мабуть, і не можна. Гарячкував лише Борода, а Іван… Іван ні. Борода наполягав, щоб лабораторія Черенкова негайно припинила досліди. І натякав на якусь небезпеку.

— Ви, юначе, нагадуєте мені людину, яка сіла в незнайому їй машину і по черзі натискує на всі кнопки, — сердито говорив Борода. — А що серед тих кнопок може трапитися й червона, тільки її не встигли пофарбувати, це вас не турбує…

Черенков ввічливо посміхався.

— Ну, навіщо такі страхи, Василю Семеновичу? Та й прошу я всього-навсього тиждень. Три роки згаяли, а про сім днів сперечаємося. Мені бракує деяких даних…

— От-от, бракує даних, — бубонів Борода. — Вам, Черенков, солідності бракує, звичайнісінької солідності. А для вченого, скажу вам, це не так уже й мало.

Не знати, скільки б ще точилася ця суперечка, якби директор не поклав їй край, призначивши на сьогодні засідання Вченої Ради.

Я, здається, вже сказав, що вчора засидівся в інституті, бо готував і свою доповідь. Поставив останню крапку і — за цигарку. Як на те, жодного тобі сірника. Ви палите? Ні?.. З вашого дозволу. Так от, одягнувся я, йду коридором, скрізь темно, а з дверей лабораторії Черенкова пробивається світло. Ага, думаю, ось і сірнички. Постукав, сіпнув за ручку — двері відчинилися. Ну, я, значить, через поріг, а сам готую підходящу фразу, аби вибачитися за пізнє вторгнення. Спершу мені здалося, що в лабораторії нікого немає. Горіла тільки настільна лампа, темнувато, знаєте. Вікно відчинене навстіж. Я машинально відзначив, що вікно відчинене давно — зализані снігові віхті вже сягали столу. І лиш затим помітив на підлозі, біля батареї, Черенкова. Схоже було — змерз і ліг погрітися. Аби я не знав, що Іван людина непитуща… Я швиденько зачинив вікно і підбіг до Черенкова. Ось тут я й побачив його. Кого побачив? Хлопця, кого ж іще… Так ви нічого не знаєте? Овва, а я гадав, що вас цікавлять подробиці…

Враження у мене було таке, наче я влип у якийсь детектив. Ніч, відчинене вікно, Івана нема, зате є якийсь хлопчина. Та ще й одягнений… Як би ви думали?.. В тім-то й річ, що на ньому був одяг Черенкова. Від черевиків до краватки. І все зашнуроване, зав’язане, застебнуте. Фарс та й годі… Хлопець спав, чи, може, був непритомний, обличчя у нього було восково-бліде. Я переніс його на канапу, помацав пульс — пульс був слабенький — і подзвонив Сліпчуку. Вони приятелюють — Черенков і Сліпчук, тому я й подзвонив саме йому.

Скільки зараз? Одинадцята?..

Шкода, але я мушу покинути вас — на мене чекає директор. І це надовго. Знаєте що? Підіть до Сліпчука, він людина компанійська…

СЛІПЧУК, ПРИЯТЕЛЬ ЧЕРЕНКОВА: Оповідач з мене поганенький, але ж ви прийшли не за красними словами, я так розумію?.. Тоді слухайте.

Я дивився хокейний матч, коли задзвонив телефон. Дзвонив Яресько. Він був такий схвильований, що я зрозумів одне: треба негайно їхати в інститут. Я лайнувся. У мене є машина, тим-то за якихось десять чи п’ятнадцять хвилин я був у лабораторії Черенкова.

Хлопчика я одразу впізнав, хоча обличчя аж світилося, таке було прозоре І риси загострилися. Це був Сашко, Іванів син, тільки чомусь у батьковому одязі. Якби не зляканий Яреськів вигляд і не його плутана розповідь, я подумав би, що зі мною пожартували.

Сашко лежав на канапі. Він був такий кумедний — штани, піджак висіли на ньому, як на жердині, з широкого комірця сорочки стирчала худенька шия. Ми перезирнулися. Яресько спитав:

— Що ти про це думаєш? До речі, вікно було навстіж, он бачиш, скільки снігу намело…

— Батько вистрибнув у вікно, а син заліз по ринві, - похмуро сказав я. — Вельми вірогідна версія, коли згадати, що лабораторія — на шостому поверсі. А щоб ми з тобою сушили голови, вони взяли та й пєреодяглися.

— То що ж маємо робити?

Я сказав, що насамперед треба відвезти Сашка додому, час пізній, Галина, певно, уже хвилюється. А потім будемо думати. Може, й думати не доведеться, бо Іван сидить і п’є свою улюблену каву.