Ущелина синіх туманів - Залата Леонид Дмитриевич - Страница 3

Бурхливий океан котив могутні штормові хвилі, наче бавився самотнім, загубленим на його безмежних просторах кораблем. З грізним гуркотом водяні вали кидалися в атаку, корабель то злітав так високо, що виднілося його поцяцьковане морськими черепашками днище, то падав у прірву, і тоді біле шумовиння оббризкувало його щогли. На палубі не видно було жодної людини, тільки вогонь на клотику ще свідчив про життя. Він спалахував і гас, ледь помітний у клекоті водяного пекла.

— Сміливі вони були, оті люди! — захоплено прошепотіла Сой. — Любий, це було давно? Дуже давно? Адже так?

Юліс довго дивився на неї мовчки. Думки його були далеко.

— Так, це було дуже давно, — нарешті мовив він. — Так давно, що ми встигли уже все забути… Забути… Забути… — І враз підхопився з місця: — Їдемо! Негайно! Цієї ж миті!

За дві години ракета-кур’єр примчала їх в столицю. Даремно Сой вмовляла хоч трохи відпочити — Юліс відразу ж викликав орнітоптер.

— Ти не розумієш, як це важливо! Надзвичайно! — повторював він, нервово позираючи на годинник. — Я потім поясню, потім. Ми мусимо застати в Астроцентрі Діо або хоч Пена…

Сой була вкрай стривожена його виглядом, ще жодного разу не бачила вона Юліса таким збудженим, неврівнова-женим.

— Що трапилося? — здивувався Пен, який саме чергував. — Хіба ви не в Каеті?

— Де Діо? Виклич його і якнайшвидше!

— Чи варто? У Діо час відпочинку. Він вдома. — Та, дізнавшись в чім річ, Пен бігцем кинувся до відеофона.

— Я ще не можу сказати з цілковитою певністю, — схвильовано говорив Юліс, — але дуже ймовірно. Тоді я не збагнув. І це зрозуміло. Адже людство давно, надто давно не користується цією примітивною системою. Тї винайшов стародавній вчений Морзе. Глибока історія… І тільки фільм… Я й зараз не знаю самої азбуки, але принцип тепер мені зрозумілий. А це головне…

Непосидющий Пен без угаву бігав по обсерваторії, вмикав, вимикав екрани, щось записував, когось викликав, наказував і водночас встигав закидати Юліса запитаннями, поки нарешті здав чергування якомусь зовсім юному хлопчині. І тут нараз зупинився посеред залу, як вкопаний.

— Але ж ми днів десять уже не приймаємо сигналів, — розгублено промимрив він. — Замовкли…

— А записи? Записи, сподіваюсь, ви не викинули? Пен полегшено зітхнув.

— Твоя правда. Слово честі, я втратив голову, коли почув, що мова йде про розгадку сигналів.

Стіна розсунулася, пропускаючи Діо. Старий вчений теж хвилювався. Про це свідчили його незвично рвучкі рухи і густосиній полиск у довгуватих, злегка оточених зморшками очах.

— Я підняв тебе з постелі… - почав було Юліс і замовк, побачивши нетерплячий жест вченого.

— Дурниці! Що трапилося? Ти знайшов ключ? Юліс повторив свої міркування.

— Так це ж здорово! — вигукнув завжди стриманий Діо. — У нас ніколи нічого подібного не було!

— Єдине, що я знаю, — сигнал “SOS” — “рятуйте наші душі”, - впевнено сказав Юліс. — Цього дуже мало…

— Мало? — підхопив Діо. — Ні, юначе, це не мало, це багато! Пен, де наші записи? Хутко! Гадаю, ця система не така вже й складна, оскільки її знали вже древні. Зараз ми за неї сядемо. Хлопчику! — звернувся він до юного радіофізика. — “Зент” у тебе зараз вільний? Чудово!

Вчений перехопив запитливий погляд Юліса.

— Це моя приятелька — логічна машина…

Діо наче скинув з пліч десятки років, такий був жвавий, балакучий. Сой, що досі мовчки осторонь слухала цю розмову, аж замилувалась ним. І тільки тут батько помітив дочку.

— А, і ти тут, пташеня! От і добре. Мчи зараз же додому. Розумію, розумію, тобі не терпиться знати розгадку, але я, дівчинко, не встиг відправити пошту, а там є термінові справи. Прошу тебе… Та й ми тут засядемо, мабуть, надовго.

Сой, благально глянувши на Юліса, рушила до виходу. Навздогін кинувся Пен.

— Хвилинку! Одну хвилинку! Зовсім забув — це ж для тебе я випрохав у Кара. Він тільки сьогодні повернувся з Енкри. І дивись, що він привіз…

Юнак простягнув Сой букет небачених квітів. З довгастих, схожих на вази, чашечок, ніжно-рожевий колір яких знизу поступово густішав аж до криваво-червоного на вінцях, наче клубочився дим, синій-синій і водночас прозорий, такий прозорий, що крізь пелюстки просвічувалися навколишні предмети. Власне, пелюсток у звичному розумінні цього слова не було, вони скоріше скидалися на клубки диму з тоненьким грайливим язичком угорі.

І Юліс відчув прикрість, що не він привіз з далекої Енкри цей чудовий подарунок своїй русалці. Бо тільки русалка могла мати такі чарівні квіти,

Це було схоже на якусь гру. Невеличкі ракетки стартували з космодрому через кожні десять хвилин. Вони наче гналися одна за одною — меткі білосніжні стріли. А по той бік озера, такою ж безперервною низкою, сідали. Пошматовані хмари то поглинали їх у своїх чорних надрах, то знову випльовували на закварцьовану долину узбережжя. Десь там, у глибині неба, схованого хмарами, над Савією плавав “СП-6” — гігантський космопорт для трансгалактичних зорельотів. Саме туди й мчали маленькі вантажники, поспішаючи спорядити в далеку путь двох старших братів. Кораблі стояли на швартових, націливши у безвість локатори, мовчазно стежили очима холодних ілюмінаторів, як до відчинених навстіж люків механічна рука крана підносить завмерлі ракети з вантажем.

Однією з цих ракет Пен повернувся на Савію. Він був так захоплений підготовкою до польоту і заглиблений у свої думки, що, побачивши в орнітоптері Сой, анісікілечки не здивувався.

— Ти не заздриш мені? — весело спитав Пен замість привітання.

— Чому я маю тобі заздрити?

— Дивачка, — знизав плечима Пен. — Адже я лечу. Розумієш? Ле-чу! Ти тільки подумай — скільки романтики! Це ж не просто розвідка. Ми йдемо на розшуки.

Сой похитала головою, скоса позираючи на блискуче плесо озера, що втопило у своїх хвилях одразу аж два сонця.

— Юліс розповідав мені. Боюсь, що це буде нелегко.

— Нелегко? — вигукнув Пен. — Ти, дівчинко, висловлюєшся не зовсім точно. Це буде неуявно важко! Хоч ми й запеленгували сигнали, але ж відстань космічна, і кут був занадто малий, щоб говорити про якусь точність. Через два дні ми вирушаємо, обидва зорельоти на шостому вже майже готові. Залишились дрібниці.

— Я теж просилася. Діо не дозволив. Він сказав… він сказав, що я там буду зайва… Це правда, що сигнали належать землянам?

— Інакше ключ, можливо, й не дався б нам у руки. Принаймні, не так швидко. Невідомий не назвав себе або ж ми не все прийняли, та Юліс згадав, що саме в тому районі зник безвісти їхній зореліт “Аргонавт”, його повів дуже молодий капітан, батько капітана “Серпа”. Тебе, мабуть, дивує, чому він вдався до такої стародавньої системи, та, бачиш, дівчинко, у Космосі всяке буває. Хтозна, може у нього під руками більш нічого не лишилось. Єдиний вихід — найпростіші імпульси…

Вдалині, осяяні перехресним промінням, палахкотіли дахи столиці. Орнітоптер, плавко, мов справжній живий пта% помахуючи крилами, клюнув носом і стрімко шугнув униз.

— Навіщо два зорельоти? Дубляж?

— Ну, це не так уже й важко здогадатись, — буркнув Пен, шукаючи в кишенях свого нейрографа. — Куди я його подів? От лишенько… Один з них призначений для землян. Певно ж, вони захочуть повернутися додому, як ти гадаєш? На випадок удачі, з ними полетять і двоє наших.

Не будь Пен такий заклопотаний, він помітив би, як здригнулися плечі Сой. Вона швидко відвернулась до ілюмінатора, і, коли знов заговорила, голос її лунав глухо:

— Може, ти тепер спитаєш, задля чого я прилетіла тебе зустрічати?

Пея розгублено закліпав віями.

— Ай справді, - промимрив він. — Задля чого? Я й не подумав, пробач… Щось трапилося?

Сой мовчала.

— Я хочу, щоб ти відмовив Юліса летіти в цю подорож. Я дуже прошу тебе…

— Але ж це неможливо! — рвучко обернувся до неї Пен. — Він потрібний там, конче потрібний!

— Ви цілком можете обійтися без нього, навіть якщо вам вдасться знайти землян. Цілком!