Право жити - Лоцманенко Юрий Викторович - Страница 16

Настав вечір, а про втікача не надійшло жодної звістки. Вкрай знервований професор не пішов додому, вмостившись на дивані в кабінеті чергового офіцера. Кіб — так звали волелюбного робота — накоїв чимало шкоди. Дивна схильність до руйнування пояснювалася просто: Кіб прагнув самовдосконалення. Мала дитина теж ламає гарну іграшку з єдиною метою — подивитися, що у неї “всередині”. Заподіяти шкоди безпосередньо людині робот не міг. Але, задовольняючи невтоленну жагу пізнання невідомого, руйнуючи машини й прилади, Кіб завдавав великого клопоту насамперед людям, що користувалися ними й створювали їх — прекрасні й доцільні. Поступово вченому ставало все ясніше, чого саме бракує механічному розумові робота. Недоцільність руйнування доцільного! Так, цієї заповіді не запрограмували в його мозку конструктори. Зрештою, все зводилося до відсутнього ланцюга логічної побудови: доцільне — корисне — прекрасне. Прекрасного руйнувати не можна!..

У тиші міліцейського кабінету професор задрімав. Хтозна, що йому снилося, але на запрошення чергового офіцера негайно прокинутися (міліціонер самовіддано розхитував казенний диван, не наважуючись звичайним способом будити вченого із світовим ім’ям), професор промурмотів щось про дубльовані центри гальмування, які треба докорінно змінити.

— Та прокиньтеся, Петре Петровичу! Зараз їдемо, Кіб знайшовся!

— Знайшли? — зрадів сонний учений.

— Збирайтеся мерщій, хвилин за сорок будемо на місці.

Темно-блакитна “Волга” номер 22–16 стояла в рідколіссі недалеко від траси. Капот машини було піднято. Перед “Волгою” на колінах, безвольно опустивши могутні чорні руки, застиг непорушний Кіб. Жоден індикатор не світився на прозорому блоку життєздатності. Біля Кібових ніг лежала акумуляторна батарея автомобіля, з’єднана дротинками з контактами на грудях робота. Батарея була розряджена.

— Він… помер? — стиха запитав міліціонер.

Щоки професора сіпнулися. Він підійшов ближче, довгим сумним поглядом зміряв непорушну постать, заглянув у блискуче мертве око. Ех, Кібе… Неслухняна, недосвідчена дитино! Ти тягнувся до знань, наче метелик до вогню… і згорів у полум’ї. Проте машини не вмирають. Ти житимеш — для людей, які створили тебе. Ніколи більше не спаде тобі на думку нищити прекрасне. Недоцільно руйнувати доцільне…

— Ви щось сказали?

Учений випростався, усміхнувся офіцерові.

— Так… Кіб не вмер, машини ж не вмирають. А в майбутньому він більше не завдаватиме нам такого клопоту. Відтепер у його молектронній пам’яті буде закарбовано ще одну програму: недоцільно руйнувати доцільне — формулу прекрасного. Ви мене розумієте?..

ЗМІСТ

Білий, білий каштановий цвіт

Боги залишають Олімп

Право жити

Брехун

Чотири ковтки тютюнового диму

Формула прекрасного