Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 107

— Мій батько дозволив би Едмурові очолити оборону Водоплину, тільки якби тяжко захворів, — мовила вона схвильовано. — Мене мали розбудити відразу, щойно прибув той птах.

— Маестер Колемон сказав мені, що ваша вельможна сестра наполягла, аби ви спали.

— А слід було розбудити, — дорікнула вона.

— Маестер каже, що ваша сестра бажає говорити з вами після двобою, — повідомив пан Родрік.

— То вона таки наміряється вчинити той ганебний вертеп? — скривилася Кетлін. — Курдупель крутить нею на всі боки, а вона очі заліпила і не бачить. Хай там що станеться цього ранку, пане Родріку, нам уже час відкланятися. Моє місце у Зимосічі, поруч із синами. Якщо вам стане сил їхати, я попрошу Лізу супроводити нас до Мартинова, а там ми сядемо на корабель.

— Знову корабель? — Пан Родрік трохи позеленів, але спромігся не затруситися. — Ваша воля, ласкава пані.

Старий лицар почекав за дверима, поки Кетлін розпоряджалася наданими їй Лізою служницями. «Якби ж побалакати з сестрою перед двобоєм — може, щось вдалося б змінити», міркувала вона, поки її вдягали. Рішення Лізи змінювалися разом з її настроєм, тобто щогодини. Та сором’язлива дівчина, що її Кетлін знала у Водоплині, виросла у жінку, в якій по черзі брали гору пиха, переляк, жорстокість, відчайдушність, осторога, упертість, марнославство. Єдине, що залишалося незмінним — її перемінливість.

Коли причвалав отой її бридкий тюремник і повідомив, що Тиріон Ланістер хоче зізнатися, Кетлін закликала Лізу привести карлика до них наодинці. Але ж ні, сестрі заманулося ламати кумедію не менше ніж перед половиною Долини. А тоді ще оце…

— Ланістер — мій бранець, — мовила вона до пана Родріка, поки вони сходили донизу баштовими сходами і пробиралися холодними білими палатами Гнізда. Кетлін вдягла прості сірі вовняні шати зі срібним паском. — Слід нагадати про це моїй сестрі.

Перед дверима до покоїв Лізи вони зустріли її дядька, що саме вибігав з них роздратований.

— До дурнів на гулянку, еге ж? — дорікнув їй пан Брінден. — Я порадив би тобі ляпасами вкласти трохи розуму у Лізину голову, якби з того вийшла бодай якась користь. Та де там, тільки руку заб’єш!

— Прибув птах з Водоплину, — почала Кетлін, — з листом від Едмура…

— Знаю, дитино. — Єдина прикраса, яку дозволяв собі пан Брінден, була застібка на корзні у вигляді чорного пструга. — Сам чув від маестра Колемона. Я прохав твою сестру негайно відпустити мене з тисячею добірної кінноти до Водоплину. Знаєш, що вона відповіла? «Долина не може відпустити ані тисячу мечів, ані навіть одного, дядечку. Ви — мій Лицар Брами, і ваше місце тут.»

З-за відкритих дверей за ним почувся дитячий сміх, і дядько похмуро зиркнув через плече.

— Що поробиш… Хай пошукає собі іншого дурня стояти на воротях в залізних чоботях. Так їй і сказав. Чорний там чи який, а я з роду Таллі. До вечора вирушаю на Водоплин.

Кетлін відчула невдаваний подив.

— Сам-один? Ти знаєш не гірше за мене, що високим гостинцем на тебе чатує смерть. Ми з паном Родріком повертаємося до Зимосічі. Гайда з нами, дядьку. Я дам тобі тисячу вояків. Водоплин не мусить ставати до бою сам.

Брінден поміркував хвильку, тоді різко кивнув на знак згоди.

— Як скажеш. Так дорога додому хоч і дальша, зате певніша. Зачекаю на тебе унизу.

Він широко закрокував геть, розвіваючи корзном.

Кетлін з паном Родріком перезирнулися. А тоді пройшли крізь двері на звук неспокійного і писклявого дитячого хихотіння.

Покої Лізи відкривалися на невеличкий садок: округлу латочку грунту і трави, порослої блакитними квітками і оточену з усіх боків високими білими вежами. Будівники гадали зробити тут божегай, та Соколине Гніздо стояло на суцільному гірському камені. Скільки б доброї землі не привозили знизу, з Долини, оберіг-дерева не змогли вкорінитися тут. Тож князі Долини посадили травичку і розкидали кам'яні подоби посеред низьких квітучих кущів. Саме тут поборники сторін мали зустрітися у двобої, віддаючи своє життя разом з життям Тиріона Ланістера до рук богів.

Ліза, свіжоскупана і вбрана у вершкового кольору оксамит з ниткою сафірів та місячних каменів на молочно-білій шиї, приймала двір на терасі, яка нависала над місцем двобою. Навколо неї юрмилися лицарі, пани та підпанки, більшість із яких досі сподівалася одружитися і поєднатися з нею, а тоді порядкувати над Долиною Арин при її боці. Та після того, що Кетлін побачила у Соколиному Гнізді, вона вважала ті надії марними.

Щоб підняти крісло Роберта вище, для нього спорудили дерев’яні риштування, де й сидів зараз князь Долини, хихотячи та плескаючи у долоні, поки горбань-лялькар у синьо-білому блазенському вбранні примушував двох дерев’яних лицарів рубати й штрикати один одного. Подавали ожину в кошиках, до неї густі вершки у глечиках; гості сьорбали солодке вино з помаранчевим присмаком із срібних карбованих келихів. «У дурнів гулянка», недарма сказав про них Брінден.

На тому кінці тераси Ліза весело засміялася з якогось жарту князя Ловича, а тоді з’їла ягідку ожини з вістря кинджала в пана Лина Корбрея. Саме ці залицяльники мали серед інших найбільшу Лізину ласку… принаймні сьогодні. Якби Кетлін спитали, вона б, хоч її ріж, не відповіла, з кого вийде гірший чоловік сестрі. Еон Лович був ще старіший за Джона Арина, понівечений подагрою і покараний від богів аж трьома задирливими синами, з яких кожен наступний виріс жадібніший за попереднього. Обрати пана Лина так само означало зробити дурницю, хіба що трохи іншу. Лин Корбрей був спадкоємець стародавнього, але зубожілого роду, гарячий, марнославний, відчайдушний… а ще люди казали, на диво байдужий до жіночих чарів.

Коли Кетлін дісталася до Лізи, та привітала її сестринськими обіймами і мокрим цілунком у щоку.

— Який чудовий нині ранок! Боги посміхаються до нас. Та спробуй же келих оцього вина, люба сестро. Князь Лович був такий ласкавий послати по нього до своїх власних льохів.

— Дякую, не треба. Лізо, ми мусимо побалакати.

— Не зараз, — кинула та миттєво, уже відвертаючись геть.

— Саме зараз, — мовила Кетлін гучніше, ніж того хотіла. Люди уже оберталися на неї.

— Лізо, не можна й далі затягувати цю дурницю. Біс чогось вартий тільки живий. Мертвий він згодиться хіба що гавам на харч. А якщо станеться так, що його поборник переможе…

— Оце вже навряд, пані, — запевнив її князь Лович, поклавши на плече руку зі старечими плямами. — Пан Вардіс є відважним воїном. Він хутко впорається з отим сердюком.

— Ось як, пане мій? — холодно відповіла Кетлін. — Хтозна.

Вона бачила, як Брон бився на високому гостинці. Багато людей загинуло, а він вцілів, і то зовсім не випадково. Він рухався, як пантера, а його страшний меч здавався продовженням руки.

Залицяльники Лізи юрмилися навкруги, мов бджоли коло цвіту.

— Жінки не тямлять у цих матеріях, — казав пан Мортон Тягнидуб. — Пан Вардіс є лицарем, шляхетна пані. А отой, інший… такі, як він, завжди у душі боягузи. Як їх кілька тисяч відразу б’ється на полі, то певна користь з них є, та поставте його самого, і всяка мужність зразу з нього витече.

— Не смію піддавати сумніву слова шляхетного пана, — відповіла Кетлін з чемністю, від якої самій стало кисло у роті. — Та що ми матимемо зі смерті карлика? Гадаєте, Хайме зважатиме на те, що його брата засудили судом, перше ніж скинути з гори?

— Треба відтяти йому голову, — запропонував пан Лин Корбрей. — Коли Крулеріз отримає голову Біса, то матиме попередження.

Ліза нетерпляче струсонула своїм рудо-брунатним волоссям завдовжки з усю спину.

— Князь Роберт хоче подивитися, як той літає, — мовила вона так, наче це вирішувало справу остаточно. — Хай Біс винуватить одного себе. Він сам вимагав суду двобоєм.

— Пані Ліза не могла йому відмовити, не зашкодивши своїй честі, якби навіть і хотіла, — бундючно оголосив князь Лович.

Не зважаючи на жодного з них, Кетлін спрямувала усю силу свого нападу на сестру.

— Хочу нагадати, що Тиріон Ланістер є моїм бранцем!