Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 111

Він нікуди особливо не прагнув — лише провітритися. Якийсь час він їхав уздовж струмка, прислухаючись до крижаного дзюрчання води на каменях, а тоді зрізав полями до королівського гостинця. Той простерся перед ним — вузький, кам’янистий, потиканий бур’янами — нічого такого не обіцяючи, але все ж наповнюючи серце Джона Сніговія тоскним бажанням. Той шлях приводив до Зимосічі, а далі лежав Водоплин, Король-Берег, Соколине Гніздо і ще багато інших місць: Кастерлі-на-Скелі, Острів Ликів, червоні гори Дорну, Браавос на сотні островів посеред моря, паруюча руїна старої Валірії. Всі ті місця, які Джон ніколи не побачить. Шлях вів до широкого світу… а він залишався тут.

Щойно він прокаже обітниці, як Стіна стане йому домом назавжди, хоч би він і прожив стільки, як старий маестер Аемон. «Але я ще не дав присяги», пробурмотів він. Джон не був якимсь лиходієм, його не віддали до Варти примусово, аби спокутувати гріхи й злочини. Він приїхав сюди зі своєї волі, й так само вільний поїхати… поки не проказав обітниці. Лишень рушити трохи далі й залишити усе позаду. До наступного повного місяця він буде вже в Зимосічі з братами.

«Зведеними братами», промовив усередині якийсь голос. «А ще там є пані Старк з її ласкою до тебе.» Для нього не було місця ані у Зимосічі, ані у Король-Березі. Навіть його мати не знайшла для нього місця у своєму житті. Від думки про неї він засумував і спитав себе, хто вона була, як виглядала, чому батько її покинув. «Бо вона була шльондра або чужоложниця, дурню. З нею пов’язане щось темне і ганебне, інакше чого б це князь Едард соромився про неї згадувати?»

Джон Сніговій відвернув з королівського гостинця і озирнувся. Вогні замку Чорного заховалися за пагорбом, але Стіна нікуди не поділася — бігла від обрію до обрію, бліда в місячному сяйві, холодна і величезна.

Він розвернув коня і рушив додому.

Привид повернувся з червоним від крові писком саме тоді, коли Джон виїхав на хребет пагорба і побачив віддалений вогник у Воєводській Вежі. Вовк затрусив поруч із конем, а Джон знову замислився про Семвела Тарлі. Ще не доїхавши до стайні, він зметикував, що йому робити.

Помешкання маестра Аемона розташовувалися у великому теремі під крукарнею, складеному з колод. Разом зі старим слабким маестром мешкали двоє молодих шафарів, які служили при ньому та допомагали у обов’язках. Братчики жартували, що йому недарма віддали двох найбридкіших потвор з усієї Варти: сліпий маестер хоча б не мусив дивитися на їхні пики. Клідас був малий, лисий, без підборіддя, з рожевими крихітними очицями, як у крота. Чет мав на шиї бородавку з голубине яйце і червоні чиряки на мармизі. Завдяки ним він завжди здавався сердитим.

Саме Чет і вийшов на Джонів стукіт у двері.

— Маю справу до маестра Аемона, — мовив до нього Джон.

— Маестер спочиває. І ти мав би. Приходь зранку, тоді він, може, тебе й послухає. — І спробував зачинити двері.

Джон штовхнув їх чоботом.

— Справа нагальна. Вранці може бути пізно.

Чет спохмурнів.

— Маестер не звик, щоб його будили посеред ночі. Ти хоч знаєш, скільки йому років?

— Досить, щоб вітати прохачів чемніше, ніж ти, — відказав Джон. — Передай мої вибачення. Я б не турбував його спокій, якби справа не була важлива.

— А якщо я тебе прожену?

Джон вклинив чобота у двері.

— То стоятиму тут усю ніч, скільки треба.

Чорний братчик презирливо пирхнув, але двері відчинив.

— Чекай у бібліотеці. Там є дрова. Запали вогонь. Ще не вистачало, щоб маестер з-за тебе схопив застуду.

Доки Чет ввів маестра Аемона, вогнище зусиллями Джона вже тріщало й палахкотіло. Старий маестер був вдягнений у нічну сорочку, але навколо шиї мав ланцюга свого братства. Маестри не знімали його навіть уві сні.

— Мені буде зручно у кріслі коло вогню, — мовив він, відчувши тепло на обличчі.

Коли Аемон гарненько всівся і був укритий теплим хутром, Чет відійшов до дверей і став там на чатах.

— Вибачте, що збудив вас, маестре, — мовив Джон Сніговій.

— Та ні, не збудив, — відповів маестер Аемон. — Я помітив, що як старішаєш, то потребуєш менше сну. А я вже дуже-дуже старий. Нерідко я пів-ночі сиджу і розмовляю з привидами, згадуючи часи, що минулися півстоліття тому, наче це було вчора. Таємничий відвідувач посеред ночі — то навіть якась розвага. Отже кажи, Джоне Сніговію, навіщо ти з’явився такої пізньої години?

— Прохати, аби Семвела Тарлі забрали з навчання і прийняли до братчиків Нічної Варти.

— То не клопіт маестра Аемона, — заперечив Чет.

— Наш князь-воєвода доручив навчання новобранців панові Алісеру Терену, — м’яко погодився маестер Аемон. — Тільки він вирішує, коли хлопець стає гідним проказати обітниці. Як ти, певно, знаєш і сам. То чому ж прийшов до мене?

— Бо князь-воєвода слухає вашої ради, — мовив Джон. — А ще тому, що саме ви пораєте хворих та поранених Нічної Варти.

— Хіба твій друг Сем хворий чи поранений?

— Скоро буде, — запевнив Джон, — якщо ви не допоможете.

Він розповів їм усе, навіть про те, як Привид кусав Раста за горлянку. Маестер Аемон слухав уважно, втупивши сліпі очі у вогонь, але Четове обличчя з кожним словом темнішало.

— Якщо ми не допоможемо Семові вижити, йому кінець, — закінчив Джон. — В науці меча він безнадійний. Моя сестра Ар’я порубала б його на шматки, а їй ще десяти нема. Якщо пан Алісер примусить його битися, то його напевне поранять чи вб’ють, і то дуже скоро.

Чет не стримався.

— Бачив я того товстуна у трапезній. Жирний кабан, а якщо ти правду кажеш, то ще й боягуз, яких світ не бачив.

— Може, й так, — зазначив маестер Аемон. — Скажи-но мені, Чете, що б ти зробив з таким хлопцем?

— Залишив би як є, — відповів Чет. — На Стіні слабакам не місце. Хай навчається, поки не буде готовий, хоч скільки це забере років. Пан Алісер або зробить із нього вояка, або вб’є — на те вже воля божа.

— Дурниці, — заперечив Джон. Він глибоко вдихнув, аби зібрати докупи думки. — Пам’ятаю, колись я запитав маестра Лювина, чому він носить навколо шиї ланцюга.

Маестер Аемон легенько торкнувся свого власного, попестив важкі металеві ланки зморшкуватими пальцями.

— Кажи далі.

— Він розповів, що маестрів комір виплетено з ланцюга, аби той пам’ятав про свою присягу служіння, — згадував далі Джон. — Я спитав, чому всі ланки зроблені з різних металів. До сірої ряси краще пасував би срібний ланцюг. Але маестер Лювин засміявся і відповів, що кожен маестер кує свого ланцюга, навчаючись. Різні метали позначають різні науки. Золото — науку про гроші та облік господарства, срібло — про зцілення, залізо — науку війни. А ще він сказав, що ланцюг позначає й дещо інше. Комір має нагадувати маестрові про державу, якій він служить, чи не так? Князі й вельможні пани — то золото, лицарі — то криця. Але з двох ланок не можна скувати ланцюга. Потрібні ще й срібло, чавун, свинець, мідь, спиж. То селяни, ковалі, купці й усі інші. Як ланцюг складається з усяких металів, так державі потрібні усякі люди.

Маестер Аемон посміхнувся.

— То й що?

— Нічна Варта теж потребує усяких людей. Чому б іще ми ділилися на розвідників, шафарів та будівничих? Пан Рандил не зробив з Сема воїна, і пан Алісер вже не зробить. Не можна перекувати свинець на залізо, скільки ти його не бий. Але хіба від свинцю немає користі? Чому б Семові не стати шафарем?

Чет сердито скривився:

— Приміром, ось я шафар. Гадаєш, то легка робота для боягузливих? Та шафарі усю Варту на цьому світі тримають. Ми полюємо, засіваємо лани, пораємо коней, доїмо корів, возимо дрова, куховаримо. Хто тобі одяг пошив, га? Хто харчів з півдня привіз? Шафарі, ось хто.

Маестер Аемон був чемніший.

— Чи вміє твій друг полювати?

— Він ненавидить лови, — мусив визнати Джон.

— Чи може він зорати ниву? — запитав маестер. — Правити возом або кораблем? Забити корову на м’ясо?

— Ні.

Чет зловісно реготнув.

— Бачили ми, що буває з м’якотілими паничами, коли їх приставляють до роботи. Задаєш їм збити масло — натирають кривавих мозолів. Даєш сокиру, аби дрова рубали — відрубують собі ноги.