Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 114

Тиріон прокинувся за одну мить. Багаття вигоріло до вугілля, а навколо скрадалися тіні. Брон звівся на коліно з мечем у одній руці й ножем у іншій. Але Тиріон простяг руку, немов кажучи: стій, не рухайся.

— Підходьте до вогню, бо ніч холодна, — покликав він до тіней. — Погано, що вина для гостей нема, та пригощайтеся хоча б нашою кізкою.

Рух у темряві припинився. Тиріон побачив блиск місяця на металі.

— Наші гори, — відповів низький, жорсткий і недружній голос з-поміж дерев, — наша коза.

— То пригощайтеся вашою кізкою, — погодився Тиріон. — Хто ви є?

— Коли стрінеш своїх богів, — відповів інший голос, — кажи, що тебе прислав Гунтор, син Гурна, з Кам’яних Гав.

Гілка тріснула в нього під ногою, коли він ступав до світла. То був худий чоловік у рогатому шоломі, з довгим ножем у руці.

— І Шагга, син Дольфа, — додав перший голос, низький і страшний. Зліва від них ворухнувся і встав камінь. Насправді то виявився дебелий і неквапливий чолов’яга, вдягнений у самі шкури, з києм у одній руці та сокирою у іншій. Він гупнув однією зброєю об іншу, підходячи ближче.

Інші голоси назвали інші імена. Кон, Торек, Джагот… ще якісь, забуті Тиріоном у ту саму мить, коли він їх почув. Усього принаймні з десяток. Деякі з людей мали мечі й ножі, інші в руках тримали вила, коси та дерев’яні списи. Він почекав, поки імена закінчаться, а тоді назвав своє.

— Я — Тиріон, син Тайвина, з роду Ланістерів, Левів на Скелі. Ми радо заплатимо вам за козу, яку з’їли.

— А що в тебе є, Тиріоне, сину Тайвина? — запитав той, який назвав себе Гунтором і скидався на ватажка.

— В мене у гаманці є срібло, — відповів Тиріон. — Та кольчуга, що на мені, для мене завелика, але Кону стане якраз. Моя ж бойова сокира краще пасуватиме до могутньої руки Шагги, аніж отой дроворубський реманент, що у ній зараз.

— То ти хочеш платити нам нашим власним добром? — глузливо спитав Кон, змірявши зріст Тиріона очима. — Це такий звичай в півпанів-коротунів?

— Кон каже правду, — додав Гунтор. — Твоє срібло — наше. Твої коні — наші. Твоя кольчуга і сокира, той ніж у тебе при боці — все наше. Вам двом нема чого віддати, хіба що життя. Як ти хочеш померти, Тиріоне, сину Тайвина?

— У своєму ліжку, надудлившись вина, з твердим прутнем у дівки в роті, років так у вісімдесят, — відповів Тиріон.

Здоровило на ймення Шагга розреготався першим і найголосніше. Інші його веселощів не поділяли.

— Коне, візьми коней, — наказав Гунтор. — Отого убий, а півпана забери. Хай доїть кіз та веселить матерів.

Брон схопився на ноги.

— Хто помре першим?

— Ні! — різко скрикнув Тиріон. — Гунторе, сину Гурна, слухай мене. Мій дім багатий і могутній. Якщо Кам’яні Гави проведуть нас безпечно крізь ці гори, мій вельможний батько засипле вас золотом.

— Золото якогось низового князя коштує тут не більше, аніж півпанові обіцянки, — відказав Гунтор.

— Може, я й не пан, а лише пів-пана, — мовив Тиріон, — та в мене вистачило духу стати з ворогами лицем до лиця. А що роблять Кам’яні Гави, коли мимо їдуть лицарі Долини — ховаються за каменями і тремтять зі страху?

Шагга заревів з гніву і гримнув києм по сокирі. Джагот сунув у обличчя Тиріонові відпалений у багатті кінець довгого дерев’яного списа. Неймовірним зусиллям волі Тиріон не ухилився.

— Кращої зброї вкрасти не могли? — запитав він. — Вівцю вбити, може, і згодиться… якщо та не хвицятиметься. Ковалі мого батька до вітру ходять кращим залізом!

— Слухай-но, малятко, — проревів Шагга, — а чи будеш кпинити з моєї сокири, як я одрубаю тобі паростка і козі його згодую?

Та Гунтор раптом підняв руку.

— Ні. Я послухаю, що він скаже. Матері пухнуть з голоду, а залізо годує більше ротів, аніж золото. Що ти даси нам за своє життя, Тиріоне, сину Тайвина? Мечів? Списів? Обладунків?

— І не тільки, Гунторе, сину Гурна, — з посмішкою відповів Тиріон Ланістер. — Я віддам вам Долину Арин.

Едард XI

Через високі вузькі вікна схожої на печеру престольної палати Червоного Дитинця лилося вранішнє сонце, розтікаючись підлогою і залишаючи темно-червоні смуги на стінах, де раніше висіли голови драконів. Зараз камінь стін був укритий гобеленами зі сценами полювання, живих зелених, блакитних і брунатних кольорів. Та все ж Недові Старку здавалося, що у палаті царював єдиний колір — криваво-червоний.

Він сидів на велетенському стародавньому престолі Аегона Завойовника — викуваному з заліза одороблі, з якого стирчали вістря, зубчасті краї та химерно скручені смуги металу. Як його і попереджав Роберт, сидіти на ньому було жахливо незручно, і особливо зараз, коли потрощена нога стріляла дедалі гостріше з кожною хвилиною. Здавалося, що навіть залізо під ним твердішало, а відкинутися назад було годі, бо за спиною стирчали сталеві ікла. «Король не має сидіти зручно», мовив Аегон Завойовник, наказуючи своїм зброярам викувати величезний престол з мечів, покладених до його ніг ворогами. «Клятий Аегон з його пихою», майнула в Неда похмура думка, «і клятий Роберт з його полюванням».

— Ви конче певні, що то не були прості розбійники? — м’яко запитав Варис з-за столу ради, що стояв унизу біля тронних сходів. Великий маестер Пицель неспокійно совався біля нього, а Мізинець тим часом грався пером для письма. Решта радників не з’явилася. У Король-Пущі бачили білого оленя, тож князь Ренлі та пан Барістан приєдналися до короля задля ловів, а з ними принц Джофрі, Сандор Клеган, Балон Лебедин і половина двору. Нічого не поробиш — довелося Недові сидіти на троні за відсутності короля.

Та він хоча б міг сидіти. Решта, не рахуючи радників, мала поштиво стояти або схиляти коліна. Прохачі, що скупчилися біля високих дверей, лицарі, вельможні пани та пані біля гобеленів, сіромахи на галереї, сторожа у кольчугах і сірих або золотих киреях — усі мали стояти.

Навколішки саме стояли селяни: чоловіки, жінки, діти, усі побиті і скривавлені, з нажаханими обличчями. Позаду них стояло троє лицарів, які привели їх для свідчень.

— Розбійники, пане Варисе?! — голос лицаря Раймуна Даррі просяк презирством. — Саме так, то були розбійники, жодного сумніву. Ланістерівські розбійники.

Нед відчував, як усюди в палаті люди, від вельмож до челядників, неспокійно напружилися. Він не міг вдавати подив. Захід кипів і готувався вибухнути, відколи Кетлін схопила Тиріона Ланістера. І у Водоплині, й у Кастерлі-на-Скелі скликали корогви, у проході під Золотим Зубом юрмилися озброєні загони. Кров проллється обов’язково, раніше чи пізніше. Аби ж тільки залікувати потім ті рани…

Пан Карил Ванс, лицар із сумними очима, доволі красний на вроду, якби обличчя йому не спотворювала величезна родима пляма винного кольору, махнув рукою в бік селян, що стояли на колінах.

— Це всі, хто залишився живий у городці Стригалі, ясновельможний пане Едарде. А ще загинули усі у Вендгороді і Мартоплясовому Броді.

— Встаньте, — наказав Нед селянам. Він ніколи не вірив тому, що люди казали, стоячи навколішки. — Усім встати.

Городець Стригалі потроху, по одному і двоє зіп’явся на ноги. Одного старця підняли попід руки, а ще одна юна дівчина у скривавленій сукні залишилася на колінах, втупившись порожніми очима у пана Ариса Дубосерда, що стояв біля підніжжя трону в обладунку Королегвардії, готовий захищати і оберігати особу короля… або ж, сподівався Нед, особу Правиці.

— Джосе, — мовив пан Раймун Даррі до товстого лисуватого чоловіка у фартуху броваря,  — розкажи-но Правиці, що трапилося у Стригалях.

Джос кивнув.

— З дозволу вашої королівської милості…

— Його королівська милість полює на тому березі Чорноводної, — перервав його Нед, дивуючись, як можна прожити все життя у кількох днях їзди від Червоного Дитинця і не мати уявлення, який на обличчя твій король. Нед був одягнений у білий льоняний жупан з лютововком Старків на грудях; комір чорної штофової делії скріплював срібний значок його посади. Чорне, біле та сіре — усі відтінки правди.