Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 123

— То було раніше, — заперечив пан Джораг. — Але зараз все інакше, халісі. Тепер ви дотракійка. У вашому череві скаче огир, що покриє світ.

Він простяг келиха, і невільниця налила туди кумису: кислого, грудкуватого, з різким запахом.

Дані відіслала невільницю помахом руки. Від одного запаху її нудило, а виблювати кінське серце, з’їдене у таких муках, вона не мала наміру.

— Що це означає? — запитала вона. — Хто такий той огир? Усі кричать про нього, але я нічого не розумію.

— Огир — то хал над халами, обіцяний у стародавньому пророцтві, дитино. Він зведе дотракійців у один халазар і поскаче з ними до кінців землі. Так проречено здавна. Усі племена світу стануть його табуном.

— Овва, — тихо мовила Дані й розгладила шовк на круглому черевці. — Я назвала його Раего.

— Від цього імені в Узурпатора кров захолоне в жилах.

Раптом її за лікоть засмикала Дорея.

— Мосьпані, — гарячково зашепотіла вона, — там ваш брат…

Дані подивилася углиб довгої палати без даху і справді побачила його. Він крокував до неї з такими вихилясами, що вона зрозуміла: своє вино він на базарі знайшов… а разом з ним і щось схоже на хоробрість.

На братові був кармазиновий шовк, заплямований і заяложений у дорозі. Кирея та рукавиці колись були чорного оксамиту, але давно вицвіли від сонця. Чоботи висохли та розтріскалися, сріблясте волосся сплуталося і загидилося. При боці у шкіряних піхвах висів меч. Саме на нього дивилися дотракійці, поки Візерис ішов проходом. Навколо Дані здіймався грізний вал прокльонів, погроз та похмурого бурмотіння. Гарячковий стукіт барабанів, як і вся інша музика, поступово завмер.

Серце їй перехопило від передчуття чогось жахливого.

— Підіть до нього, — наказала вона панові Джорагу. — Зупиніть його. Приведіть сюди. Скажіть, хай забирає драконячі яйця, якщо прийшов по них.

Лицар скочив на ноги і ринув виконувати наказ.

— Де моя сестра? — п’яно заволав Візерис. — Я прийшов бенкетувати. Як ви насмілилися їсти без мене? Ніхто не їсть поперед короля. Де вона? Та хвойда не заховається від дракона.

Він зупинився коло найбільшої з трьох вогняних ям, витріщаючись на обличчя дотракійців. У палаті сиділо п’ять тисяч людей, але тільки жменька з них знала посполиту мову. Проте незрозумілі слова нікому не заважали бачити, що Візерис п’яний, як чіп.

Пан Джораг швидко підскочив до принца, щось зашепотів йому на вухо і вхопив за руку, але Візерис вирвався.

— Прибери руки! Ніхто не сміє торкатися дракона без його дозволу!

Дані поглянула занепокоєно на високу лаву. Хал Дрого щось сказав до інших халів коло себе. Хал Джомо вишкірився, а хал Ого зареготав уголос.

Зачувши сміх, Візерис підняв очі.

— Хале Дрого, — буркнув він майже ввічливо. — Я прийшов до вас на учту.

Хитаючись, він рушив геть від пана Джорага, намірюючись підсісти до трьох халів на високій лаві.

Хал Дрого підвівся, виплюнув десяток слів дотракійською так швидко, що Дані жодного не зрозуміла, і тицьнув пальцем. Пан Джораг переклав:

— Хал Дрого каже, що ваше місце там.

Візерис зиркнув туди, куди вказував хал. Позаду довгої палати, у кутку біля стіни, глибоко в тіні, щоб сховатися від очей ліпших за них людей, сиділи найнижчі з нижчих: хлопчаки, які ще не нюхали крові, старці з каламутними очима та скам’янілими суглобами, недоумки та каліки. Далеко від м’яса і ще далі від честі.

— То не місце для короля, — бундючно заявив брат.

— То є місце, — відповів хал Дрого посполитою мовою, якої його навчила Дані, — для Король-Стерті-Ноги.

Він ляснув у долоні.

— Воза! Подати воза для хала Раггата!

П’ять тисяч дотракійців почали реготати та галасувати. Пан Джораг стояв позаду Візериса і кричав щось йому на вухо, але гармидер у палаті стояв такий, що Дані його слів не розчула. Її брат заволав щось у відповідь, двоє чоловіків сахнулися, а пан Мормонт збив Візериса з ніг на підлогу.

Данін брат оголив меча.

Оголена сталь сяйнула страшним червоним блиском у миготінні багать з вогняних ям.

— Геть від мене! — засичав Візерис.

Пан Джораг відступив на крок, і брат сяк-так зіп’явся на ноги. Він замахав над головою мечем — клинком, якого йому позичив магістрат Іліріо, аби зробити більш схожим на короля. З усіх боків його кляли страшними словами дотракійці.

Дані зойкнула з жаху. Вона знала, що буває за оголений у цьому місці меч, хай навіть брат про це й не відав. Почувши її голос, Візерис повернув голову і нарешті побачив сестру.

— А, онде вона, — посміхнувся принц і рушив до неї, рубаючи повітря, начебто пробивався через лаву ворогів, хоча ніхто не стояв у нього на дорозі.

— Клинок… ти не повинен, — благала вона його. — Прошу тебе, Візерисе. Так не можна. Поклади меча і сідай до мене на подушки. Тут є питво, частунок… тобі ж треба драконячі яйця, так? Забирай їх собі, тільки поклади меча.

— Роби, що тобі кажуть, дурнику, — гукнув пан Джораг, — поки нас усіх не повбивали!

Візерис зареготав.

— А вони нас не вб’ють. У святому місті вони не можуть пролити крові… а я можу.

Він приставив вістря меча між Даніни груди і повів донизу, по круглому череві.

— Я хочу те, по що я сюди прийшов, — мовив він. — Я хочу корону, яку мені обіцяли. Він тебе купив, але не заплатив. Скажи, що я вимагаю те, про що домовлялися. Або заберу тебе назад. І тебе, і яйця. А свого клятого вилупка може залишити собі. Я його виріжу і кину просто тут.

Вістря меча прохромило шовк і вкололо пупа. Вона бачила, що Візерис плаче. Відразу і плаче, і сміється. А колись же ця істота була їй братом.

Віддалено, мовби з іншого світу, Дані почула, як схлипує її служниця Джихікі, благаючи не примушувати її перекладати, бо хал її зв’яже і потягне конем аж на вершину Матері Гір. Дані пригорнула дівчину і мовила до неї:

— Не бійся. Я сама все скажу.

Вона не була певна, чи знає досить слів для перекладу. Але коли скінчила, хал Дрого у відповідь кинув кілька стислих речень дотракійською, з яких Дані зрозуміла, що він усе втямив. Сонце її життя ступив донизу з високої лави.

— Що він сказав? — щулячись, запитав чоловік, який колись був її братом.

В палаті настала така тиша, що всі почули теленькання дзвіночків хала Дрого з кожним його кроком. Троє кревноїзників ступали за халом, наче три мідні тіні. Даянерис відчула холод по всьому тілу.

— Він каже, що ти матимеш розкішну золоту корону, і люди тремтітимуть від одного погляду на неї.

Візерис всміхнувся і опустив меча. Жалюгідно… так жалюгідно, що потім її мучили болісні спогади… він усміхнувся.

— Та я ж цього і хотів, — вимовив він. — Саме це мені обіцяли.

Коли сонце її життя потягнувся до неї, Дані обвила рукою його стан. Хал мовив слово, і кревноїзники ринули уперед. Котхо вхопив чоловіка, який був їй братом, за обидві руки. Хагго зламав йому зап’ястка, рвучко крутнувши своїми величезними руками. Кохолло висмикнув меча з занімілих пальців. Та навіть зараз Візерис ще не все допетрав.

— Ні! — заволав він. — Мене не можна чіпати, я дракон! Так, я дракон, мене увінчають короною!

Хал Дрого відстібнув паса. Його важкі візерунчасті бляхи було вилито з чистого золота, кожна завбільшки з долоню чоловіка. Хал вигукнув наказ. Невільники-куховари витягли з багаття важкого чавунного казана з юшкою, вилили юшку просто на землю і повернули казана до вогню. Дрого вкинув туди пояса і дивився байдужими очима, як бляхи червоніють і починають розпливатися. Дані бачила, як вогні танцюють у його оніксових очах. Невільник приніс йому пару цупких рукавиць із кінського волосу; хал, не вшанувавши його навіть поглядом, вхопив їх і натягнув собі на руки.

Візерис почав верещати без слів тонким нестямним голосом боягуза перед лицем смерті. Він хвицявся і викручувався, скиглив, як собака, і схлипував, як дитина, але дотракійці тримали його міцно і ні на що не зважали. Пан Джораг пробрався до Дані й поклав їй руку на плече.

— Благаю вас, моя принцесо, відверніться…