Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 131

— Вартові! — гукнув Янос Слинт, вдягаючи шолома. Сотня золотокирейників схилила списи і посунула уперед.

— Я не хочу пролиття крові, — мовив Нед до королеви. — Накажіть вашим людям скласти мечі, тоді ніхто…

Одним різким рухом найближчий золотокирейник увігнав списа Томардові у спину. Клинок Товстуна Тома випав з його занімілих пальців, а між ребер, прохромивши кубрака та кольчугу, виросло мокре червоне вістря. Меч іще не долетів до підлоги, як його хазяїн був уже мертвий.

Недів клич прозвучав запізно. Янос Слинт сам полоснув Варлі клинком по горлянці. Кайн крутнувся, блимнув крицею в руці, зливою ударів відкинув назад найближчого списника; якусь мить здавалося, що він зможе прорубати собі шлях на волю. Але тут на нього наскочив Хорт. Перший удар Сандора Клегана відрубав Кайнові руку з мечем коло зап’ястка; другий кинув його на коліна, розпанахавши від плеча до грудей.

Поки навколо гинули Недові стражники, Мізинець вихопив його кинджала з піхов та притиснув до шиї нижче підборіддя. А тоді винувато всміхнувся.

— Я ж вам казав — не варто було мені довіряти.

Ар'я IV

— Згори, — вигукнув Сиріо Форель, полоснувши по голові. Ар’я відбила, дерев’яні мечі клацнули.

— Зліва. — Знову вигук, і знову свистить меч. Її зброя піднялася навперейми, клацнула, і вчитель також клацнув язиком.

«Зправа», каже він, і «Знизу», і «Зліва», і знову «Зліва», дедалі швидше, водночас наступаючи. Ар’я відступає, відбиваючи кожен удар.

— Колью, — попередив Сиріо, тож коли він уколов, вона відступила, відкинула убік його клинка і полоснула по плечі. Вона майже торкнулася, майже, так близько, що аж вишкірилася від задоволення. Перед очима теліпалося пасмо волосся, мокре від поту, і вона відкинула його тилом долоні.

— Вліво, — проспівав Сиріо. — Знизу.

Його меч розпливався у повітрі, луна у малій трапезній повторювала «клац-клац-клац».

— Зліва. Зліва. Згори. Зліва. Зправа. Зліва. Знизу. Зліва!

Дерев’яне вістря вдарило їй у груди з раптовим гострим болем. Але ще образливіше — удар прилетів не з того боку.

— Ой! — скрикнула вона. Ще до ночі буде новий синець, а спати з ним вона ляже вже у морі. «Синець — то урок», сказала вона собі, «а кожен урок вдосконалює».

Сиріо відступив назад.

— Тепер ти мертва.

Ар’я скривила мармизу.

— Ви мухлювали, — гаряче заперечила вона. — Сказали «зліва», а вдарили справа.

— Таки-так. І тепер ти мертва дівчинка.

— Але ви збрехали!

— Словами збрекав. Очима і руккою я кричав правду, а ти не бачиля.

— Я все бачила! — вигукнула Ар’я. — Я дивилася увесь час!

— Дивитися не є бачити, мертва дівчинко. Водотанцівник бачить. Іди до мене, покляди меча, зараз час слюккати.

Вона пішла за ним до стіни, де він усівся на лаву.

— Сиріо Форель був перші меч при дожі Браавосу, а чи знаєш ти, як то трапильося?

— Ви були кращим майстром меча у місті.

— Таки-так, але чому? Інші люди булі сильнішьї, бистрішьї, мольодшьї, чому саме Сиріо Форель був кращі? Слюккай, розкажу. — Він легенько торкнувся кінчиком мізинця до повіки. — Бачення, справжнє бачення, ось гольовне.

— Тепер слюккай. Кораблі Браавосу плявають туди, де тільки є вітер, у землі дивні та невідомі, а коли повертаюцці, їхні капітані ведуть дивні тваріні до звіринці дожа. Такі тваріні ти ніколи не бачиля: смугасті коні, великі плямисті істотті з шиями як диби, волокатті свиномиші завбільшки з корову, кусачі мантікорі, тигрі з дитинчияттами у сумці, джакливі ящери на двок ногак з кігтіамі завбільшки як коси. Такі тваріні був бачив Сиріо Форель.

— У день, про який я розказую, перші меч якраз помер, і дож посляв по мене. До нього прикодильо багато бравів, і стільки ж їх пішльо геть незнамо чого. Коли я був прийшов перед очі дожа, він сидів і тримав на колінак товстого жовтого кота. Він сказав, що один з його капітані привіз звіра йому з острова за скідним сонцем. «Ти бачив колись таку, як вона?», спитав він мене.

— Йому я сказав тоді, «Щоночі у провулкак Браавосу я бачу тисячу такик, як він», і дож засміявся, і того дня мене назвали першим мечем.

Ар’я скривилася від натуги.

— Я не розумію.

Сиріо поцокав язиком.

— Кіт був звичайний кіт, та й годі. Всі інші чекальї казкову істоту, от і бачильї казкову істоту. Вони казальї: «Який вельїчезний». Та кіт був не більший за іншик, тільки товстий і балюваний, бо дож годував його з влясного столю. Вони казальї: «Які мальєсенькі вушка». Та вука йому відгризли у бійках, як він був кошеням. А ще то напевне був кіт, але ж дож сказав: «Вона», і всі бачильї кішку. Ти почуля мене?

Ар’я трохи поміркувала.

— Ви бачили, що там було насправді.

— Таки-так. Відкрити очі є все, що треба. Серце бреше, голова робить викрутаси, та очі бачать, як є. Дивися очима. Слюккай вуками. Куштуй ротом. Нюкай носом. Мацай шкірою. Аж тоді будеш думатті, опісля, і так знатті правду.

— Таки-так, — відповіла Ар’я, вишкірившись у посмішці.

Сиріо Форель дозволив і собі посмішку.

— Я зараз гадаю, що коли приїдемо до той твій Зимосіч, тобі буде вже час взяти до рук твою голку.

— Так! — захоплено вигукнула Ар’я. — От почекайте, як покажу Джонові…

Позаду неї великі дерев’яні двері малої трапезної відкрилися зненацька, рвучко і з брязкотом. Ар’я крутнулася назустріч.

Під аркою дверей стояв лицар Королегвардії разом з п’ятьма ланістерівськими стражниками. Він був у повному риштунку, тільки що забороло підняте. Ар’я згадала його очі з набряками і темно-руді вуса, бо він колись приїжджав до Зимосічі разом з королем. То був пан Мерин Трант. Кармазинники мали на собі кольчуги на кубраках вареної шкіри та сталеві шишаки з левами на маківках.

— Ар’я Старк, — мовив лицар, — ходімо з нами, дитино.

Ар’я закусила губу з сумніву.

— Чого вам треба? — запитала вона.

— Твій батько хоче тебе бачити.

Ар’я зробила була крок уперед, та Сиріо Форель утримав її за руку.

— Чому це раптом дон Едард посиляє ляністерські люди, а не свої влясні? Я питаюся.

— Ти знай своє місце, танцюра, — мовив пан Мерин. — То не твій клопіт.

— Мій батько нізащо не послав би вас, — проказала Ар’я. Вона схопила до рук свого дерев’яного меча. Ланістерівці зареготали.

— Поклади дрючка, дівчинко, — мовив до неї пан Мерин. — Я є присяжним братом Королегвардії, Братства Білих Мечів.

— Так само, як Крулеріз, що вкоротив віку старому королю, — відповіла Ар’я. — Я не хочу з вами йти, і не піду.

В пана Мерина Транта урвався терпець.

— Схопити її, — наказав він воякам і опустив забороло шолома.

Троє з них рушили уперед, тихо подзенькуючи кольчугами на кожному кроці. Зненацька Ар’я злякалася. «Страх ріже глибше за меч», сказала вона собі, щоб втамувати гупання серця.

Сиріо Форель встав між ними, легенько постукуючи дерев’яним мечем по чоботі.

— Ану статті отам. Ви є чоловіккі або собаккі, щоб нападатті на мале дитя?

— Пішов геть, дідугане, — мовив один з кармазинників.

Меч Сиріо свиснув у повітрі й задзвенів на його шоломі.

— Я є Сиріо Форель, і ви казатті до мене з належною пошаною.

— Лисий вилупок. — Стражник витяг меча. Палиця свиснула ще раз, невидима у повітрі. Ар’я почула гучний дзвін впущеного меча на кам’яній підлозі.

— Руку зламав! — засичав крізь зуби стражник, притискаючи до себе поламані пальці.

— Як для танцюриста, ти швидко рухаєшся, — мовив пан Мерин.

— Як для льїцаря, до тебе повільно докодить, — відповів Сиріо.

— Вбийте браавосця та приведіть дівча, — наказав лицар у білому обладунку.

Четверо ланістерівських стражників оголили мечі. П’ятий, якому зламали пальці, сплюнув і витяг лівою рукою кинджала.

Сиріо Форель цокнув язиком, ковзнув у стійку браавоського водотанцівника, відкриваючи ворогові тільки бік.

— Ар’я-дитино, — покликав він, не дивлячись на неї, не зводячи очей з ланістерівців, — танці на сьогодні скінчені. Краще тобі піти. Біжи до батька.