Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 154

Санса бачила погляд, яким лицар дивився на свого нового короля. Раніше вона б ніколи не дала Регіментареві його років, але зараз він виглядав чи не старішим за них.

— Ваша милосте, — промовив він, — мене обрали для служби серед Білих Мечів на двадцять третьому році життя. То була моя єдина мрія, відколи я вперше взяв меча до рук. Я відмовився від усіх прав на родове гніздо. Моя наречена вийшла заміж за мого брата у перших, ані землі, ані синів я мати не бажав, а життя прагнув прожити заради служби державі. Сам пан Герольд Вишестраж прийняв мої обітниці… берегти короля усіма силами… віддати мою кров заради його… Я бився поруч із Білим Биком та великим князем Левином Дорнійським… біч-о-біч з паном Артуром Дейном, Вранішнім Мечем. Перш ніж служити вашому батькові, я стояв на варті життя короля Аериса, а раніше — його батька Джаяхаериса… я служив трьом королям…

— З яких усі вже мертві, — зазначив Мізинець.

— Ваш час вийшов, — оголосила Серсея Ланістер. — Навколо Джофрі мають стояти молоді та сильні. Рада ухвалила призначення пана Хайме Ланістера замість вас Регіментарем Присяжного Братства Білих Мечів.

— Крулеріза, — гірким від презирства голосом мовив пан Барістан. — Негідного лицаря, що зганьбив свого клинка кров’ю того самого короля, якого заприсягся обороняти.

— Думайте, що кажете, пане лицарю, — попередила королева. — Ви говорите про нашого улюбленого брата, родича вашого короля.

Тут вступив пан Варис, і слова його звучали м’якіше за слова інших.

— Ми не забули вашої вірної служби, добрий пане. Князь Тайвин Ланістер зголосився від щедрот своїх наділити вас чималим земельним володінням на північ від Ланіспорту, коло моря, з достатньою кількістю золота і людей, аби побудувати добру садибу, і з усією челяддю, яка вам може знадобитися.

Пан Барістан кинув гострий погляд у відповідь.

— Куток, де востаннє прихилити голову, і могильників, аби там і прикопали. Дякую вам, ласкаві панове… та чхати я хотів на таку вашу жалість.

Він потягнувся та відстібнув пряжки, що тримали корзно. Важке біле вбрання ковзнуло з плеч і впало купою на підлогу. Далі з брязкотом упав шолом.

— Я є лицарем, — повідомив він присутнім. Тоді відстібнув срібні пряжки латного нагрудника і теж зронив його на підлогу. — І помру лицарем.

— Вочевидь, голим лицарем, — пожартував Мізинець.

Усі зареготали: Джофрі на троні, панство в палаті, Янос Слинт, королева Серсея, Сандор Клеган, ба навіть інші лицарі Королегвардії — ті п’ятеро, які ще хвилину тому були йому братами.

«Ось що, мабуть, найболючіше», подумала Санса. Її серце прихилилося до старого відважного воїна, що стояв зганьблений та червоний від гніву, нездатний слова мовити. Нарешті він оголив меча.

Санса почула, як хтось зойкнув. Пан Борос та пан Мерин рушили уперед, але пан Барістан пришпилив їх на місці поглядом, що аж стікав презирством.

— Не полохайтеся, панове лицарі, вашому королю ніщо не загрожує… та не завдяки вам. Навіть і зараз я прорізав би собі дорогу крізь вас, як ніж ріже круг сиру. Якщо ви згодні служити під проводом Крулеріза, то ніхто з вас не вартий носити біле корзно.

Він жбурнув меча до підніжжя Залізного Трону.

— Забирай, хлопчисько. Переплав його і додай до тих інших, якщо твоя воля. Від мого переплавленого клинка ти матимеш хісна більше, ніж від мечів у руках отих п’ятьох. Може, Станіс вріже об нього дупу, як сідатиме на твій трон.

Він вийшов довгим шляхом назовні, гучно карбуючи крок на підлозі. Луна його кроків відбивалася від голих кам’яних стін. Двірське панство розступалося, даючи дорогу. Аж коли служки зачинили за ним великі двері з дубу та спижу, Санса знову почула інші звуки: тихі голоси, непевне ворушіння серед панства, шурхіт паперів на столі ради.

— Він назвав мене хлопчиськом, — писнув Джофрі, зразу ж видавшись молодшим за свої роки. — А ще казав щось про дядька Станіса.

— Пусті балачки, — заперечив євнух Варис. — Ті слова нічого не означають…

— Вони можуть означати, що він склав змову з моїми дядьками. Наказую схопити і допитати його.

Ніхто не ворухнувся. Джофрі підвищив голос.

— Кажу ж вам, наказую схопити його!

Янос Слинт підвівся з-за столу ради.

— Золота варта про все подбає, ваша милосте.

— Добре, — схвалив король Джофрі. Князь Янос вийшов з палати широкими кроками. Його бридкі сини дріботіли, наздоганяючи батька, обтяжені величезним металевим щитом з гербом дому Слинт.

— Ваша милосте, — нагадав королю Мізинець, — час нам продовжити, бо замість сімох тепер маємо шістьох. Королегвардія потребує ще одного присяжного меча.

Джофрі посміхнувся.

— Скажіть їм, пані матінко.

— Король та рада вважають, що немає воїна у Семицарстві більш вартого захищати та берегти особу його милості, аніж його особистий панцирний слуга Сандор Клеган.

— Ну що, любиш таку ласку, пес? — запитав король Джофрі.

Спотворене обличчя Хорта не виказувало геть нічого. Він подумав довгу мить, тоді мовив:

— Чому б ні? Землі чи жінки в мене немає, кидати нічого не треба. Та якби й кинув — кому яке діло?

Смалений бік його рота викривився.

— Але попереджаю, лицарських обітниць я казати не буду.

— Присяжні братчики Королегвардії завжди й незмінно були лицарями, — суворо проказав пан Борос.

— Дотепер були, а тепер ні, — проскреготів Хорт, і пан Борос покірно замовк.

Коли герольд короля виступив наперед, Санса зрозуміла, що потрібна мить ось-ось настане. Вона збентежено розгладила спідницю. Одяг мала на собі жалобний, на знак суму за вмерлим королем, але зробила все можливе, аби виглядати якнайгарніше. Сукня чорного шовку була та сама, яку їй подарувала королева, а Ар’я зіпсувала помаранчем, але Санса наказала пофарбувати її в чорне, і плями зовсім не стало видно. Прикраси вона перебирала кілька годин, поки не обрала вишукано простого срібного ланцюжка.

Герольд загув на всю палату:

— Якщо хтось у цій присутності має справу до його милості, хай каже зараз або надалі зберігає мовчання.

Санса здригнулася. «Зараз», мовила вона до себе. «Мушу зробити це зараз. Боги, дайте хоробрості.» Вона зробила крок уперед, тоді інший. Пани та лицарі мовчки відступали, аби дати їй дорогу, і вона відчувала на собі вагу їхніх поглядів. «Я маю бути сильною, як пані матінка.»

— Ваша милість, — тихим тремтливим голосом звернулася вона до престолу.

З висоти Залізного Трону Джофрі бачив усе краще, аніж будь-хто інший у палаті. Саме він і помітив її першим.

— Вийдіть наперед, люба панно, — гукнув він, посміхаючись.

Посмішка короля підбадьорила її, додала впевненості у своїй красі та силі. «Він справді кохає мене, справді.» Санса підняла голову і закрокувала до нього, не надто швидко і не надто повільно. Не треба показувати свій переляк.

— Панна Санса з дому Старк! — вигукнув герольд.

Вона зупинилася під самим престолом, біля місця, де біле корзно пана Барістана лежало купою коло його шолома та панцера.

— Ти маєш якусь справу до короля та його ради, Сансо? — запитала королева з-за столу ради.

— Маю.

Вона стала колінами на білий плащ, аби не заплямувати сукню, і подивилася на свого принца, що височів на страшному чорному троні.

— З ласки вашої милості я благаю про милосердя до мого батька, князя Едарда Старка, колишнього Правиці Короля. — Вона повторила ці слова заздалегідь мало не сто разів.

Королева зітхнула.

— Сансо, ти розчаровуєш мене. Що я казала про зрадницьку кров?

— Ваш батько скоїв жахливі й тяжкі злочини, юна панно, — підбрехнув великий маестер Пицель.

— О бідна засмучена дитина, — зітхнув Варис. — Вона ще така молода, панове, і сама не розуміє, про що просить.

Санса тим часом не зводила очей з Джофрі. «Він має послухати мене, він повинен», думала вона. Король посовався на троні.

— Хай говорить, — наказав він. — Бажаю вислухати вельможну панну.

— Дякую, ваша милість. — Санса посміхнулася сором’язливою потаємною посмішкою, призначеною тільки для нього. Він слухав. Вона знала, що послухає.