Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 161

Робб збентежився.

— Ар’ї це анітрохи не сподобається.

— А ти маєш одружитися з однією з його дочок, щойно скінчиться війна, — закінчила Кетлін. — Його вельможність ласкаво погодився, аби ти вибрав ту, яку сам уподобаєш. Декількох він вважає цілком гожими.

Робб навіть оком не зморгнув, що робило йому честь.

— Зрозуміло.

— То ти згодний?

— Хіба я можу відмовитися?

— Ні, якщо хочеш перейти річку.

Робб на хвильку завагався, а тоді проказав повільно та урочисто:

— Даю свою згоду на вказані умови.

Ніколи він ще не здавався матері таким дорослим, як цієї миті. Гратися мечами вміють і хлопчаки, але тільки справжній князь може укласти шлюбний союз, усвідомлюючи всі його наслідки.

Перехід розпочався надвечір, коли рогатий серп місяця вже хилитався у водах річки. Кінна вервечка по двоє звивалася крізь браму східної башти, мов велика сталева змія, проповзала двором, потім крізь внутрішню цитадель і через міст, а тоді знову виникала з другого замку на західному березі.

Кетлін їхала на чолі змії разом із сином, своїм дядьком паном Брінденом та паном Стевроном Фреєм. Слідом рухалося дев’ять десятих їхнього кінного війська: лицарі, латники, охочекомонні, кінні стрільці. Аби перейти усім, знадобилося кілька годин. Опісля Кетлін довго згадувала цокання безлічі копит на підйомному мості, вид князя Фрея, що спостерігав за переходом зі своїх ношів, блиск очей у бійницях на стелі середньої Річкової Вежі.

Більша частина північного війська — списники, лучники, різноманітна піхота — залишилася на східному березі під проводом Руза Болтона. Робб наказав йому рушити на південь і стати до бою з величезним військом самого князя Тайвина Ланістера, яке йшло назустріч, на північ.

На щастя чи на горе, але її син кинув кості.

Джон VIII

— Тобі не зле, Сніговію? — запитав пан Мормонт похмуро.

— Зле, — прокаркав його крук, — зле.

— Не зле, пане, — збрехав Джон… надто голосно, наче так мало здаватися правдивіше. — А вам?

Мормонт скривив губи.

— Мене прагнув убити живий мертв’як, та й усього. Чого мені має бути зле?

Князь-воєвода почухав підборіддя. Він мусив відрізати рясну бороду, обпалену вогнем, і тепер з бляклою стернею на обличчі виглядав старим, втомленим і неоковирним.

— Ти якийсь непевний. Як твоя рука?

— Одужує. — Джон зігнув-розігнув перев'язані пальці, щоб показати. Коли він кидав палаючі запони, то обгорів дужче, ніж йому здавалося, тому права рука була забрана шовком мало не до ліктя. Одразу він не відчув майже нічого; мука почалася пізніше. Потріскана червона шкіра сочилася рідиною, між пальцями повилазили велетенські й страшні криваві пухирі.

— Маестер каже, матиму рубці, а решта одужає, як і була.

— Рубці — то пусте. Стіною частіше ходять у рукавицях, аніж без них.

— Як скажете, пане. — Джона турбували зовсім не рубці, а все інше. Маестер Аемон дав йому макового молочка, та все ж біль залишався страшним. Спочатку здавалося, що рука все ще палає, вдень і вночі. Тільки зануривши її у балію снігу та крижаної стружки, він отримував якесь полегшення. Джон дякував богам, що ніхто, крім Привида, не бачить, як він вивертається на ліжку, скиглячи з болю. Коли ж нарешті засинав, то бачив ще болісніші сни. Уві сні упир, з яким він бився, мав сині очі, чорні руки та обличчя його батька. Проте Мормонту він про таке розповісти не наважувався.

— Минулого вечора повернулися Дивен і Гейк, — мовив Старий Ведмідь. — Не знайшли жодних слідів твого дядька, як і усі інші.

— Знаю. — Джон притягся до трапезної на вечерю з друзями, а там тільки й балачок було, що про невдалий похід розвідників.

— Знає він, — пробурчав Мормонт. — Як це тут усі про все знають?

Відповіді він, схоже, не чекав.

— Здається, тут було тільки двоє отих… істот, чи хто вони там, не можу назвати їх людьми. І дякувати богам. Якби їх було більше… не хочеться й думати. Але їх буде більше, я відчуваю це власними старечими кістками. Маестер Аемон теж згоден. Піднімаються холодні вітри. Літо закінчується, і насувається така зима, якої світ ще не бачив.

«Зима насувається». Гасло Старків ще ніколи не здавалося Джонові таким похмурим і віщим.

— Пане воєводо, — запитав він, вагаючись, — кажуть, що минулої ночі прибув птах…

— Прибув. Що з того?

— Я сподівався почути щось про мого батька.

— Ба-атька, — перекривив його старий крук, гуляючи Мормонтовими плечима і хитаючи головою. — Ба-атька.

Князь-воєвода потягся, аби прищипнути крукові дзьоба, але той скочив йому на голову, заплескав крилами і полетів на світло до вікна через кімнату.

— Клопіт і галас, — пробурчав Мормонт, — ото і весь зиск від них, круків. Чого я панькаюся з тим обридлим птахом?.. якби новини були про князя Едарда, гадаєш, я б не послав по тебе? Ти хоч і байстрюк, а все ж його рідна кров. Та лист був про пана Барістана Селмі. Схоже, його усунули з Королегвардії, вільне місце віддали тому чорному собаці Клеганові, а Селмі тепер розшукують за зраду. Ті дурні послали кількох стражників схопити його, а він убив двох і втік.

Мормонт пирхнув, ясно виказуючи свою думку про тих, хто посилає золотокирейників по такого уславленого воїна, як Барістан Зухвалий.

— У нас тут білі тіні блукають лісами, невпокоєні мертв’яки прокрадаються до наших домівок, а на Залізному Троні сидить хлопчак, — з відразою мовив він.

Крук пронизливо зареготав: «Хлопчак, хлопчак».

Джон пригадав, що пан Барістан був головною надією Старого Ведмедя, і якщо його вже немає, то хто взагалі зверне увагу на лист Мормонта? Він стиснув долоню у кулака. Біль пронизав обпечені пальці.

— А що мої сестри?

— У листі не було нічого ані про князя Едарда, ані про дівчат. — Мормонт роздратовано здвигнув плечима. — Може, вони так і не отримали мого листа. Аемон надіслав два списки, з найкращими птахами, та хтозна? Вірогідніше, Пицель не зізволив відповісти. Таке трапляється не вперше і не востаннє. Боюся, нас там у Король-Березі мають за ніщо, за порожнє місце. Нам кажуть лише те, що самі дозволяють нам знати, а це не надто багато.

«А ви кажете тільки те, що дозволяєте знати мені, а це навіть менше», — з відразою подумав Джон. Його брат Робб скликав корогви і вирушив на південь воювати, а до нього про те не дійшло б жодного слова… якби не Семвел Тарлі, що прочитав листа маестрові Аемону і таємно прошепотів його зміст Джону тієї ж ночі, весь час повторюючи, що він не повинен цього робити. Без сумніву, на їхню думку війна його брата не мала його обходити. Але ж всередині усе кипіло так, що й не сказати. Робб ішов у бій, а він — ні. Скільки б Джон не казав собі, що зараз його місце тут, на Стіні, з новими братами, а все одно почувався боягузом.

— Зерна, — вимагав крук. — Зерна, зерна.

— Та помовч! — гримнув на нього Старий Ведмідь. — Сніговію, що каже маестер Аемон? Коли ти зможеш діяти отією своєю рукою?

— Вже скоро, — відповів Джон.

— Добре. — На стіл між ними пан Мормонт виклав довгого меча у чорних металевих піхвах, охоплених срібними смугами. — Ось. Буде чим тримати це.

Крук злетів униз на стіл, почалапав до меча, нахиляючи голову з цікавості. Джон вагався. Він геть не розумів, що це має означати.

— Пане воєводо?

— Вогонь поплавив срібло на маківці, спалив перехрестя і руків’я. Та що казати, суха шкіра і старе дерево. Щодо леза… потрібне полум’я у сто разів пекучіше, аби зашкодити такому лезові.

Мормонт посунув піхви через грубі дубові дошки столу.

— Решту я наказав переробити наново. Бери.

— Бер-р-ри, — повторив крук, чистячи пір’я, — бер-ри, бер-ри.

Джон незграбно підняв меча однією рукою. Лівою, бо перебинтована права ще занадто боліла і погано слухалася. Обережно вийнявши меча з піхов, він підняв його до рівня очей.

Маківка зроблена була з блідого каменю, налитого свинцем, щоб урівноважити довге лезо. За подобою то була вишкірена вовча голова, де за очі правили друзки гранату. Руків’я обтягнули новою шкірою, м’якою та чорною, ще не заплямованою ані потом, ані кров’ю. Сам клинок був на добрих пів-стопи довший, аніж звик Джон, загострений і для уколу, і для рубання, з трьома глибокими жолобками у металі. Батьків Лід був справжній обіручний меч, а цей — півторак, або як про такі іноді казали, «байстрюк». Але натомість вовчий меч здавався значно легшим, ніж ті клинки, які він тримав у руках раніше. Коли Джон покрутив його на всі боки, то побачив брижі у темній сталі — там, де метал нагортали рясицями сам на себе знову і знову.