Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 167

Хагго вийшов за халом з храму, але Котхо лишився і втупився у Міррі Маз Дуур довгим важким поглядом.

— Пам’ятай, маегі: як ся матиме хал, так матимеш і ти.

— Воля твоя, наїзнику, — відповіла жінка, збираючи свої слоїки та пляшечки. — Великий Пастир вбереже свою паству.

Тиріон VIII

На пагорбі понад королівським гостинцем, під великим в’язом поставили на кобильницях довгого стола з грубо тесаних соснових дощок, укритих золотою парчею. За ним, поруч зі своїм шатром, вечеряв князь Тайвин з обраним значковим панством та лицарством. Над головами в них віяв на довгому списі величезний кармазиново-золотий прапор.

Тиріон на вечерю спізнився. Потерпаючи від натертих сідлом болячок, він кисло розмірковував, що товариство, напевне, має немалу розвагу з того, як він шкутильгає догори пагорбом. Денний перехід був довгий та втомний, і Тиріонові кортіло цього вечора добряче нализатися. Настали сутінки, у повітрі гасало безліч світляків.

Кухарі саме подавали м’ясиво: п’ятьох молочних паців з хрумко засмаженою шкірочкою, кожного з іншим плодом у роті. Від пахощів у нього слина потекла.

— Даруйте мені, панове, — мовив він, сідаючи на лаву коло свого дядька.

— Мабуть, треба доручити тобі поховання наших мертвих, Тиріоне, — зазначив князь Тайвин. — Якщо ти так припізнятимешся до битви, як до вечері, то ворогів тобі вже не лишиться.

— Та годі, пане батьку. Хіба ви не збережете мені двійко-трійко селюків на розправу? — відповів Тиріон. — Але не надто багато, я ж бо не жадібний.

Він налив келих вина і подивився, як пахолок ріже порося. Шкірка тріскала під ножем, зі страви витікав гарячий сік. Нічого прекраснішого Тиріон не бачив уже давно.

— Роз’їзди пана Аддама сповіщають, що військо Старків пройшло на південь від Близнюків, — повідомив батько, поки накладали м’яса. — До Старка приєдналося військо, зібране князем Фреєм. Тепер вони не далі, ніж за денний перехід від нас на північ.

— Прошу вас, пане батьку, — мовив Тиріон. — Не за вечерею ж!

— Тобі що, від думки про битву з молодшим Старком кусень у горло не лізе? А твій брат Хайме вже б кидався вчепитися йому в горлянку.

— Краще я вчеплюся у порося. Робб Старк, напевне, і жорсткіший, і пахне куди гірше.

Князь Листобрід, жовчний гайворон, що при війську урядував за обозного, нахилився уперед.

— Сподіваюся, ваші дикуни прагнуть битви завзятіше за вас. Інакше ми даремно витратили на них добре залізо.

— Мої дикуни знайдуть вашому залізу найкраще застосування, пане мій, — відповів Тиріон. Коли він сказав Листобродові, що потребує зброї та обладунків на три сотні людей, яких Ульф привів з передгір’їв, той скривив таку мармизу, наче його попросили віддати власних дочок дикунам на забаву.

Князь Листобрід спохмурнів.

— Я сьогодні бачив того величезного і волохатого. Він вимагав собі дві бойові сокири — вороновані, сталеві, з подвійними серповидними лезами.

— Шагга полюбляє вбивати зразу обома руками, — зазначив Тиріон, коли перед ним поставили паруючу поросятину.

— Але ж він ще й до спини отого свого колуна підвісив.

— Шагга тримається думки, що три сокири — навіть краще, ніж дві. — Тиріон узяв з тарелі з сіллю добру пучку і густо потрусив власну страву.

Тепер уперед нахилився пан Кеван.

— Є думка у майбутній битві поставити тебе з дикунами в передовий полк.

Якщо в пана Кевана була якась думка, то раніше вона майже напевне побувала в князя Тайвина. Тиріон наколов був шматочок м’яса на кинджал і поніс до рота, але почувши новину, опустив.

— Передовий? — перепитав він.

Або його вельможний батько раптом став поважати Тиріонові військові здібності, або ж вирішив позбавитися від свого ганебного вилупка раз і назавжди. Тиріон мав зловісну підозру, котре припущення ближче до правди.

— Вони здаються мені грізними бійцями, — мовив пан Кеван.

— Грізними? — Тиріон усвідомив, що повторює слова дядька, наче вивчена пташка. А батько тим часом дивився, оцінював, зважував кожне слово. — Розкажу-но я вам, які вони грізні. Минулого вечора один з Братів Місяця пхнув ножем одну Кам’яну Гаву за шматок ковбаси. Сьогодні, поки ми ставали табором, троє Кам’яних Гав схопили Брата і намалювали йому другу посмішку. Може, хотіли ковбасу назад забрати, не знаю. Бронові вдалося втримати Шаггу від того, щоб відрубати мертв’якові паростка — на щастя. Але зараз Ульф вимагає виру — ціну крові, яку Шагга з Коном платити відмовляються.

— Коли воякам не вистачає послуху, винуватий їхній очільник, — відповів батько.

Його брат Хайме завжди спонукав людей іти за ним гаряче та охоче, а коли треба, то й помирати за нього. Тиріонові цього дару бракувало. Він купляв вірність за гроші та змушував до покори своїм іменем.

— Чи не хочете ви сказати, що потрібен хтось більший, аби вселити у них острах? Га, пане батьку?

Князь Тайвин Ланістер обернувся до брата.

— Якщо вояки мого сина не коряться його наказам, то в передовому полку йому, мабуть, не місце. Буде зручніше розташувати його позаду. Хай охороняє обоз.

— Не треба мені такої добрості, пане батьку, — відповів Тиріон сердито. — Якщо вам нема куди більше мене приткнути, то нехай, я очолю передовий полк.

Князь Тайвин окинув свого сина-карлика поглядом.

— Я не казав нічого про «очолити». Ти служитимеш під проводом пана Грегора.

Тиріон взяв до рота шматочок поросятини, хвильку пожував і сердито виплюнув.

— Щось охота до їжі пропала, — мовив він, незграбно злізаючи з лави. — Даруйте, шановні панове.

Князь Тайвин схилив голову, відпускаючи сина. Тиріон обернувся і закрокував геть. Поки він чвалав схилом донизу, то відчував на собі погляди, а потім ззаду вибухнув регіт. Але він не обернувся — тільки мовчки побажав їм усім вдавитися тими молочними пацями.

Стемніло, і всі прапори почорніли. Табір Ланістерів простягся на багато верст між річкою та королівським гостинцем. Серед людей, коней та дерев легко було загубитися, і Тиріон скоро зрозумів, що заблукав. Він пройшов повз десяток великих шатрів та сотню вогнищ. Світляки плавали між наметів, наче блукаючі зірки. Тиріонів ніс вловив пахощі ковбаси з часником, добре приправленої прянощами. Від спокуси порожній шлунок забурчав. Десь на відстані кілька голосів горлали сороміцької пісні. Мимо пробігла з хихотінням жінка, вдягнена тільки у чорну накидку, а її п’яний переслідувач тим часом запинався об кожен корінь на землі. Трохи далі двоє списників стали через струмок один від одного і вправлялися у бою своєю зброєю, завдаючи уколів і відбиваючи їх. Голими грудьми в них стікав піт.

Ніхто на нього не дивився. Ніхто не заговорював. Ніхто взагалі не зважав. Навколо простяглося військо дому Ланістер у двадцять тисяч вояків, а він посеред нього лишався сам-один.

Почувши крізь темряву басовитий регіт Шагги, він пішов на нього і знайшов Кам’яних Гав у їхньому маленькому куточку ночі. Кон, син Кората, махнув до нього кухлем пива.

— Півпане Тиріоне! Ходи до нас, сідай до вогню, з’їж м’яса з Кам’яними Гавами! В нас є бичок.

— Та бачу, Коне, сину Кората.

Над ревливим вогнем висіла величезна червона обдерта туша, насаджена на рожно завбільшки з молоде дерево; власне, молодим деревом воно й виявилося. Двоє Кам’яних Гав повертали печеню, кров та жир капотіли у вогонь.

— Дякую вам. Покличете, коли биця спечеться.

«Може, ще встигнуть до початку битви.» Він покрокував далі.

Кожен рід мав власне вогнище. Чорні Вуха не їли з Кам’яними Гавами, Кам’яні Гави не їли з Братами Місяця, а зі Смаленими не їв ніхто. Не надто багатий намет, якого Тиріон вижебрав з обозу князя Листоброда, стояв посередині між чотирма вогнищами. Він знайшов Брона за міхом вина з новими пахолками: князь Тайвин надіслав йому машталіра для коней та покойового для особистих потреб, і навіть наполіг, аби Тиріон узяв зброєносця. Вони усі саме сиділи навколо догорілого невеличкого вогнища. З ними була дівчина: тоненька, темноволоса, на вид не старша за вісімнадцять років. Тиріон роздивлявся її обличчя якусь мить, а тоді помітив риб’ячі кістки у попелі.