Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 91

І все ж поки вони досягли міцного замку біля підніжжя Велетневого Списа, вже настала темрява. На мурах блимали смолоскипи, на чорній воді рову танцював рогатий місяць. Моста було піднято, решітку опущено. Але Кетлін бачила, що у вартовій горить світло, і вікна квадратних башт замку також сяють вогнями.

— Місячна Брама, — мовив дядько. Загін натягнув поводи. Хорунжий під’їхав до краю рову, аби привітати вартових. — Стіл князя Нестора. Він має чекати на нас. Глянь-но угору.

Кетлін підняла очі, все вище й вище. Спершу вона бачила тільки скелі та ліс, чорну громаду гори посеред нічного неба. Але потім помітила блиск віддалених вогнів високо над головою: там на крутому схилі стояла вежа, блимаючи згори жовтогарячими очима. Над нею, далі схилом, стояла ще одна; а ще далі третя, схожа на іскру в небі. Вище за всі три, куди сміли залітати тільки орли та соколи, у місячному світлі блищало щось біле. Вдивляючись у бліді башти в неймовірній височіні, Кетлін відчула, як на неї накотило запаморочення.

— Соколине Гніздо, — пробурмотів Марільйон, майже німий з захвату.

Тишу розірвав різкий голос Тиріона Ланістера.

— Вочевидь, Арини так не люблять гостей, що залізли аж на небо. Якщо ви зібралися дертися цією горою в темряві, то краще вбийте мене тут.

— Ми заночуємо тут і піднімемося вранці, — повідомив Брінден.

— Не дочекаюся, — відповів карлик. — Але як саме? Я ніколи раніше не їздив на козах.

— На мулах, — посміхнувся Брінден.

— У горі вирізано сходи, — відповіла Кетлін; вона чула про те від Неда, який часто розповідав їй про юність, проведену в Долині разом з Робертом Баратеоном та Джоном Арином.

Дядько кивнув.

— Зараз темно, їх не видно, але сходи є. Надто круті та вузькі для коней, але мули долають їх цілком вправно. Стежку охороняють три замки: Кам’янець, Снігокрай та Небосхил. Мули довезуть нас до Небосхилу.

Тиріон Ланістер збентежено зиркнув вгору.

— А далі як?

Брінден знову посміхнувся.

— А далі надто круто навіть для мулів. Решту шляху пройдемо пішки. Або ж можна скористатися кошиком. Соколине Гніздо прибудоване до гори просто над Небосхилом, а в його підвалах є шість великих коловоротів з ланцюгами для підйому запасів. Якщо бажаєте, любий пане Ланістере, я влаштую вам проїзд разом з хлібом, пивом та яблуками.

Карлик коротко реготнув, неначе гавкнув.

— От якби ж я був гарбузом, — відповів він. — Та на жаль, мій пан батько страшенно засмутяться, якщо їхній синок-Ланістер вирушить у пащу долі, наче кошик ріпи. Якщо ви дертиметеся нагору пішки, то, на жаль, доведеться й мені. Ми, Ланістери, маємо свою гордість.

— Гордість? — скинулася Кетлін. Його кпини та недбала легковажність розлютили її. — Радше сказати, зухвалість. Зухвалість, марнославство і спрагу до влади.

— Зухвалий — то про мого брата, — відповів Тиріон Ланістер. — Мій батько — саме уособлення марнославства, а моя мила сестричка Серсея прагне влади, як дихає. Однак я невинний у цих гріхах, яко агнець. Хочете, забекаю?

І він вишкірився усмішкою.

Перш ніж Кетлін встигла відповісти, зарипів і пішов донизу підйомний міст, а тоді на добре змащених ланцюгах полізла вгору решітка. Аби освітити шлях, із замку висипала сторожа зі смолоскипами, і дядько провів загін досередини. У дворі на них чекав князь Нестор Ройс, великий підстолій Долини та Оборонець Місячної Брами, оточений лицарями.

— Пані Старк, — привітався він, вклоняючись. То був кремезний опасистий чоловік, грудьми як барило, і уклін в нього вийшов не надто жвавий.

Кетлін зійшла з коника і стала перед ним.

— Пане Несторе, — кивнула вона. Кетлін знала князя тільки з оповідей: брат у перших Спижевому Йону, з молодшої гілки дому Ройс, але й сам по собі вельми шанований та могутній вельможа. — Ми подолали довгий та втомний шлях. Прошу вашої гостини на цю ніч, якщо ваша ласка.

— Мій дім — ваш дім, люба пані, — буркнув князь Нестор, — але ваша сестра, пані Ліза, надіслала з Гнізда нагальний наказ. Хоче бачити вас якомога швидше. Решта вашого загону заночує тут і відбуде нагору з першими променями сонця.

Її дядько рвучко зіскочив з коня.

— Що за божевілля стукнуло їй у голову? — запитав він, не добираючи гречних слів. Брінден Таллі рідко пом’якшував те, що хотів сказати. — Підніматися вночі, ще й не за повного місяця? Навіть Ліза має розуміти, що то певний спосіб скрутити собі в'язи.

— Мули знають дорогу, пане Бріндене.

Тоненька жилава дівчина сімнадцяти чи вісімнадцяти років вийшла наперед з-за спини князя Нестора. Її темне волосся було обрізане горщиком; вбрана дівчина була у шкіряний одяг вершника та легку сріблясту кольчужку. Вона вклонилася до Кетлін значно спритніше, аніж її князь.

— Обіцяю вам, пані, жодної небезпеки немає. Я матиму за честь доправити вас нагору. Я підіймалася вночі вже разів сто. Михел каже, що мій батько, напевне, був гірським козлом.

Дівчина вихвалялася так гаряче, що Кетлін не могла не всміхнутися.

— Чи маєш ти ім’я, дитино?

— Мія Камінець, з ласки вельможної пані, — відповіла дівчина.

Втім, почуте не додало Кетлін ласки; навпаки, вона аж присилувала себе зберегти посмішку на обличчі. Камінець — таке прізвище давали байстрюкам у Долині Арин. Так само, як Сніговій на півночі або Буйцвіт у Вирії. У кожному з семи королівств вигадали своє спільне прізвище для дітей, які народилися без шлюбного батька. Кетлін не бажала дівчині зла, але мимоволі згадала Недового байстрюка на Стіні, й це розбурхало в ній одразу і гнів, і вину. Вона марно шукала якихось слів, аби відповісти.

Порушив мовчанку князь Нестор.

— Мія в нас розумниця, і якщо каже, що довезе вас безпечно до пані Лізи, то довезе. Вона не підводила мене жодного разу.

— Тоді я віддаюся до твоїх рук, Мія Камінець, — мовила Кетлін. — А вам, пане Несторе, доручаю стерегти мого бранця якомога пильніше.

— А я доручаю вам подати йому келих вина та добре підрум’яненого каплуна, поки бранець не помер з голоду, — втрутився Ланістер. — Непогано було б іще й дівчину, але аж про таку ласку не смію вас просити.

Сердюк Брон гучно зареготав.

Князь Нестор не зважив на зухвалість полоняника.

— Як забажаєте, пані, все буде зроблено. — І тільки тоді вшанував карлика поглядом. — Проведіть пана Ланістера до келії в башті, подайте йому трунку та частунку.

Кетлін попрощалася з дядьком та іншими, поки Тиріона Ланістера вели геть, а тоді рушила за дівчиною-байстрючкою крізь замок. У верхньому дворі чекали двоє мулів, осідлані й готові у дорогу. Мія допомогла їй сісти у сідло, поки стражник у небесно-блакитній киреї відчиняв вузьку потерну. За нею починався густий ліс з сосен та ялин і гора, схожа на чорну стіну. Проте на місці були і сходи — глибоко врізаний у скелю шлях до неба.

— Декому буває легше, коли заплющити очі, — мовила Мія, виводячи мулів крізь потерну в темний ліс. — З переляку або запаморочення люди хапаються за мулів надто міцно, а мулам воно не до смаку.

— Я вроджена Таллі, а в заміжжі Старк, — мовила Кетлін. — Мене не так легко налякати. Чи запалиш ти смолоскипа?

На сходах було темно, мов у ямі.

Дівчина зморщила носа.

— Смолоскипи засліплюють. Такої ясної ночі достатньо місяця та зірок. Михел каже, що я маю совині очі.

Вона сіла верхи й рушила мулом на першу сходину. Мул Кетлін пішов слідом сам.

— Ти вже згадувала того Михела, — зазначила Кетлін. Мули пішли звичним кроком, поволі, але упевнено. От і гаразд.

— Михел — мій коханий, — пояснила Мія. — Михел Черленець. Він служить зброєносцем панові Лину Корбрею. Щойно він через рік або два стане лицарем, як ми одружимося.

Цієї миті вона скидалася на Сансу, така щаслива і невинна у своїх мріях. Кетлін посміхнулася, але сумно й силувано. Черленці були старим родом Долини, мали в собі кров першолюдей. Вона чула те шляхетне ім’я. Може, хлопець і кохав її, але Черленця ніколи не одружать з байстрючкою. Сім’я знайде йому належну пару: когось із Корбреїв, Тягнидубів чи Ройсів, а чи й дочку шляхетного дому за межами Долини. Якщо Михел Черленець колись і зляже з цією дівчиною, то аж ніяк не на весільному ложі.