Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 96

Він встромив носа до широкого вільного рукава сорочки, де мав звичку тримати запашну хустку, але це не дуже допомогло. Сорочка була брудна й смердюча. Усі шовкові та вовняні речі, які Візерис носив іще з Пентосу, просякли потом, забруднилися у дорозі й перетворилися на ганчір’я.

Пан Джораг Мормонт мовив до принца:

— На Західному Базарі можна знайти їжі, яка вам до смаку, ваша милосте. Туди з крамом прибувають купці з Вільних Міст. А хал здійснить свою обіцянку в належний час.

— Хай поспішає, — буркнув Візерис. — Мені обіцяли корону, і я її матиму. З дракона не глузують.

Побачивши сороміцьку подобу жінки з шістьма цицьками та тхорячою головою, він від’їхав, аби придивитися до неї ближче.

Дані відчула полегшення, але не заспокоїлася зовсім.

— Молитимуся, аби сонце-та-зорі не затримав його надовго, — мовила вона до пана Джорага, коли брат від’їхав далеко і не міг почути.

Лицар зиркнув услід Візерисові з сумнівом.

— Вашому братові краще було б сидіти весь цей час у Пентосі. У халазарі йому місця немає. А Іліріо ж попереджав.

— Він поїде, щойно отримає свої десять тисяч війська. Мій пан чоловік обіцяв йому золоту корону.

Пан Джораг буркнув:

— Так, халісі, але ж… дотракійці дивляться на такі речі інакше, ніж ми на заході. Я вже йому казав, і Іліріо казав, але ваш брат слухати не хоче. Коноводи не торгують. Візерис гадає, що продав вас, і хоче отримати свою ціну. Але хал Дрого скаже, що отримав вас у подарунок. Він теж зробить Візерисові подарунок… але свого часу. Подарунок не можна вимагати, а надто від хала. Від хала не можна вимагати нічого.

— Але не годиться примушувати його чекати. — Дані сама не знала, з якого дива захищає брата, але все ж захищала. — Візерис каже, що змете опір Семицарства десятьма тисячами дотракійських верескунів.

Пан Джораг пирхнув.

— Та Візерис солому зі стайні не вимете, хоч дай йому десять тисяч мітел.

Дані не могла вдавати, що її дивує презирство у голосі лицаря.

— А що… якби це був не Візерис? — запитала вона. — Якби їх очолив хтось інший? Хтось сильніший? Чи могли б дотракійці справді завоювати Семицарство?

Пан Джораг замислився, а тим часом їхні коні трусили собі божим гостинцем.

— Коли я тільки поїхав у вигнання, то бачив у дотракійцях напівголих варварів, дикіших за їхніх коней. Якби ви запитали мене тоді, принцесо, я б відповів, що тисяча добрих лицарів розігнала б у сто разів більше дотракійців без жодного клопоту.

— А якби я запитала вас зараз?

— Зараз, — відповів лицар, — я вже не такий певний. Верхи вони сидять краще за будь-якого лицаря, зовсім не мають страху, а луки їхні б’ють далі за наші. У Семицарстві більшість лучників стріляє пішки, сховавшись за стіною щитів або палісадом із загострених кілків. Дотракійці ж стріляють з коней — хоч у нападі, хоч у відступі, однаково смертоносно. А ще ж їх дуже багато, пані моя. Один ваш пан чоловік веде за собою в халазарі сорок тисяч кінних вояків.

— Чи й справді це так багато?

— Ну… всього лише стільки, скільки ваш брат Раегар привів на Тризуб, — пояснив пан Джораг, — але з того числа лицарі складали хіба що десяту частину. Решта — лучники, легкі охочекомонні, піші списники та галябардники. Щойно Раегар загинув, багацько з них покидали зброю та втекли. Як ви гадаєте, чи довго той набрід простояв би супроти сорока тисяч наїзників, що верещать як один від жаги крові? Чи добре захистили б їх від зливи дотракійських стріл шкіряні каптани та кольчуги?

— Недовго, — відповіла вона, — і недобре.

Лицар кивнув.

— Майте на увазі, принцесо: якщо панство Семицарства матиме хоч стільки розуму, скільки боги дали курці, то цього ніколи не станеться. Наїзникам не до смаку облога мурів. Сумніваюся, що вони зможуть узяти приступом хоча б один найслабший замок Вестеросу. Але якщо Роберт Баратеон остаточно здуріє і вирішить дати бій у полі…

— А цього варто сподіватися? — запитала Дані. — Що він здуріє?

Пан Джораг поміркував якусь хвильку.

— Роберт мав би народитися дотракійцем, — нарешті відповів він. — Ваш хал скаже, що тільки боягуз ховатиметься за кам’яними мурами замість зустріти ворога у бою. А Узурпатор охоче з ним погодиться. Він сильний вояк, хоробрий лицар… і досить запальний, аби кинутися проти дотракійців у відкритому полі. Але його оточення, ну… їхні дударі грають іншої. Брат короля Станіс, князі Тайвин Ланістер, Едард Старк…

Він сплюнув.

— А ви ненавидите цього князя Старка, — мовила Дані.

— Він відібрав усе, що я любив, заради кількох вошивих лісокрадів та своєї безцінної честі, — з гіркотою пробурчав пан Джораг. З його голосу Дані зрозуміла, що втрата все ще мучить його. Але лицар швидко перевів мову на інше.

— Онде, — оголосив він, показуючи вдалину. — Ваес Дотрак. Місто наїзників-коноводів.

Хал Дрого та кревноїзники провели їх крізь величезний Західний Базар і далі широкими втоптаними шляхами. Дані їхала на срібній та витріщалася на дива навколо. Ваес Дотрак був водночас і найбільшим містом, яке вона бачила, і найменше схожим на місто взагалі. Їй здалося, що простору він обіймає разів у десять більше, аніж Пентос, не маючи до того ж стін чи кордонів. Широчезні, продуті усіма вітрами вулиці були мощені травою та землею, встелені килимом з польових квітів. У Вільних Містах на заході башти, садиби, халупи, мости, крамниці, палаци громадилися одне на одне, аби вміститися в заведені межі. А Ваес Дотрак ліниво простягся собі посеред трави і грівся під теплим сонцем — стародавній, просторий, зарозумілий.

Навіть будівлі цього міста вражали око. Дані бачила різьблені кам’яні шатра, палаци з плетеної трави завбільшки з замки, хиткі дерев’яні вежі, східчасті піраміди, викладені мармуром, просторі зруби з колод, відкриті просто у небо. Деякі палаци замість стін мали колючі заплоти.

— Тут жоден не схожий на інший, — мовила вона.

— Ваш брат частково мав рацію, — визнав пан Джораг, — у тому, що дотракійці не будують. Тисячу років тому, аби побудувати собі дім, вони копали яму в землі та вкривали її плетеною з трави рогожею. Ті будівлі, які ви бачите, споруджено невільниками, приведеними з безлічі пограбованих земель. Вони вибудували кожний палац чи будинок за звичаєм своїх рідних країв.

Більшість палаців, навіть величезних, здавалася покинутою.

— А де ж люди, які тут живуть? — запитала Дані. На базарі було повно біготливих дітей та крикливих дорослих, але деінде вона бачила лише кілька євнухів, які поспішали у якихось справах.

— У святому місті живуть постійно тільки баби-дошхалін, — пояснив пан Джораг, — разом з невільниками та службою. Але у Ваес Дотраку досить місця, щоб помістити усіх людей з усіх халазарів, якщо раптом усі хали вирішать повернутися до Матері. Баби прорекли, що одного дня так і станеться, тому Ваес Дотрак має бути готовий прийняти усіх своїх дітей.

Хал Дрого нарешті наказав зупинитися біля Східного Базару, куди торгувати приходили каравани з Ї-Ті, Асшаю та Тіньових Земель, а над головами височіла Матір Гір. Дані посміхнулася, пригадавши балачки невільниці магістрата Іліріо про палац із двома сотнями кімнат та дверима з чистого срібла. «Палац» виявився однією велетенською трапезною: стіни з грубо тесаних колод у сорок стоп заввишки, пошитий з шовку дах, який можна було підіймати від рідких тут дощів або опускати, щоб впустити безмежне синє небо. Трапезну оточували просторі загони для коней, порослі травою, з високими огорожами й вогняними ямами, та сотні круглих дернових хатин, що витикалися з землі, як трав’янисті горбки.

Аби приготуватися до приїзду хала Дрого, наперед виїхало ціле військо невільників. І тепер, коли вершник зіскакував з коня, він відстібав арах і віддавав невільникові разом з іншою зброєю, яку мав при собі. Винятку не становив навіть сам хал Дрого. Пан Джораг пояснив, що у Ваес Дотраку заборонено мати при собі клинка та проливати кров вільної людини. Навіть халазари, що воювали один з одним, відкладали свої чвари і ділили трунок та частунок на виду в Матері Гір. У цьому місці баби-дошхалін проголосили всіх дотракійців одним родом, одним халазаром, однією кров’ю, одним табуном.