Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 98

— Вечеря готова, халісі, — оголосила Джихікі.

— Я не голодна, — з сумом відповіла Дані. Раптом вона відчула страшенну втому. — Попоїжте самі, відішліть щось панові Джорагу.

А через мить додала:

— Принесіть мені одне драконяче яйце.

Іррі принесла яйце з темно-зеленою шкаралупою, де поміж лусочок виблискували спижеві цяточки, коли вона крутила його у своїх маленьких ручках. Дані скрутилася клубочком на боці, накинулася піщаним шовком і поклала яйце до западинки між круглим черевцем та своїми невеличкими грудьми. Дані полюбляла тримати яйця коло себе. Вони були такі гарні… а інколи сама лише близькість до них додавала їй сили та хоробрості, неначе з нею ділилися сховані всередині кам’яні дракони.

Дані лежала і тримала яйце, аж раптом відчула, як всередині ворухнулося дитя… синок мовби потягнувся рукою до брата, до рідної крові.

— Ти і є дракон, — прошепотіла Дані, — справжній дракон. Я знаю. О так, я знаю.

Вона посміхнулася і заснула, мріючи про рідний дім.

Бран V

Падав легкий сніжок. Бран відчував, як на обличчі тануть сніжинки, щойно торкаються шкіри — мовби тихенький ніжний дощик. Він сидів на конячці прямо і дивився, як тягнуть догори замкову решітку. Та як би не намагався заспокоїтися, серце все одно калатало у грудях.

— Ти готовий? — запитав Робб.

Бран кивнув, намагаючись не показати страху. Він не був за межами Зимосічі від свого падіння, та виїхати збирався гідно, як справжній лицар.

— То поїхали. — Робб вдарив п’ятами великого сіро-білого мерина. Кінь зацокав копитами під решіткою.

— Пішла, — прошепотів Бран до своєї кобилки. Він ніжно торкнувся її шиї, й мала брунатна конячка рушила з місця. Бран назвав її Танцюристка. То була дволітка — за словами Йозета, така розумна, якої серед коней ще пошукати. Вона пройшла особливе навчання, аби відповідати на повід, голос та дотик руки. Досі Бран виїздив її тільки двором. Спершу повід тримали Йозет або Ходор, а Бран звикав до великого сідла, якого вигадав і намалював Біс. Але останні два тижні він їздив на ній сам: ганяв по колах, пускав бадьорою ристю, сміливіючи з кожним кроком.

Вони проїхали під брамною баштою, по мості, крізь зовнішній мур. Літо і Сірий Вітер трусили поряд, нюхаючи повітря. Позаду їхав Теон Грейджой, маючи при собі довгого лука і сагайдака мисливських стріл: казав, що хоче звалити оленя. За ним слідували четверо стражників у кольчугах та мисюрках з бармицями, а ще Йозет — худий, мов тріска, стайняр, якого Робб поставив конюшим на час відсутності Гулена. Останнім їхав маестер Лювин на віслюку. Бран краще б поїхав самодруг із Роббом, та Гал Молен не хотів і чути, а маестер Лювин його підтримав. Маестер хотів бути поруч на випадок, якби Бран впав із конячки або ще якось поранився.

Поза замком лежав базарний майдан з порожніми зараз дерев’яними рядами. Вони проїхали замішеними у грязюку вулицями містечка, повз ряди невеличких справних будиночків з колод та тесаного каменю. Зайнятий був ледве один з кожних п’яти, судячи з тонких струмочків диму з пічок. Решта заселиться один за одним, коли похолоднішає. Як оповідала Стара Мамка, коли випадав сніг і з півночі завивали крижані вітри, селяни полишали замерзлі ниви, віддалені хутори та городці, навалювали на вози добро та збіжжя і повертали зимівник до життя. Бран ніколи такого не бачив, але маестер Лювин казав, що той день вже близько. Довге літо хилилося до свого кінця. Насувалася зима.

Нечисленні мешканці кидали на лютововків занепокоєні погляди, поки вершники їхали мимо, а один впустив в’язку хмизу і сахнувся з переляку, та більшість вже звикла до їхнього вигляду. Люди ставали на коліно, коли бачили хлопців, і Робб вітав кожного чемним кивком.

Не маючи змоги вчепитися в конячку ногами, Бран спершу бентежився, коли починав розгойдуватися від руху. Але велике сідло з товстим передком та високою спинкою тримало його надійно, мов у колисці, а ремені навколо грудей та стегон не давали випасти з тієї колиски. Через деякий час гойдання стало для Брана майже звичним, занепокоєння зникло, і на обличчі з’явилася тремтлива посмішка.

Під знаком «Димного поліна», місцевого шинку, стояли дві служниці. Коли їх гукнув Теон Грейджой, молодша зашарілася і сховала обличчя. Теон дав остроги коневі й нагнав Робба.

— Люба моя Кира, — засміявся він. — У ліжку звивається, як вугор, а на вулиці скажи до неї слово — червоніє, як мале дівча. А чи я тобі розповідав, як однієї ночі ми з нею та з Бессою…

— Не треба, Теоне, брат чує. — Робб кинув застережний погляд на Брана.

Бран відвів погляд убік та прикинувся, що не чує, хоча й відчував на собі Грейджоєві очі. Авжеж той посміхався. Він завжди посміхався, неначе світ був якимсь потаємним жартом, зрозуміти який ставало розуму тільки Теонові. Робб, схоже, захоплювався Теоном і шанував його товариство, але Бранові батьків вихованець так і не припав до душі.

Робб під’їхав ближче.

— В тебе добре виходить, Бране.

— Я хочу швидше, — відповів Бран.

Робб посміхнувся.

— Воля твоя.

І рушив ристю на своєму меринові. Вовки потрусили за ним. Бран різко ляснув поводом, Танцюристка підхопила крок. Він почув, як гукає Теон Грейджой, як за ним тупотять копита інших коней.

Бранова опанча роздулася, затріпотіла на вітрі, сніг ринув просто у обличчя. Робб вже добряче вирвався наперед, час від часу зиркаючи через плече, аби переконатися, що Бран та решта їдуть слідом. Бран знову ляснув поводом. Танцюристка пішла учвал гладенько, наче шовком. Відстань до Робба скоротилася, але поки він нагнав брата на краю вовчої пущі, за три верстви від зимівника, решта загону залишилася далеко позаду.

— Я їду на коні! — заволав Бран, радісно вишкіряючись. Відчуття було не гірше, аніж літати.

— Можна влаштувати перегони, але ти, мабуть, виграєш. — Робб жартував цілком безтурботно, і все ж Бран відчував занепокоєння глибоко під його усмішкою.

— Я не хочу перегонів. — Бран роззирнувся у пошуках лютововків. Обидва, здається, вже зникли у лісі. — Ти чув, як Літо завивав цієї ночі?

— Сірий Вітер теж непокоївся, — відповів Робб. Його брунатне волосся розпатлалося та сплуталося, щелепу вкривала рудувата щетина, і виглядав він старшим за свої п’ятнадцять років. — Інколи мені здається: вони щось таке знають… відчувають…

Робб зітхнув.

— Я ніяк не можу вгадати, Бране, як багато можна тобі казати. От якби ж ти був трохи старший…

— Мені вже вісім років! — вигукнув Бран. — Вісім не надто менше за п’ятнадцять, і я наступний після тебе спадкоємець Зимосічі!

— Саме так. — Робб казав якось сумно, ба навіть трохи налякано. — Я маю дещо тобі розповісти, Бране. Минулої ночі прилетів крук. З Король-Берега. Мене збудив маестер Лювин.

Бран відчув раптовий напад страху. Стара Мамка завжди казала: «На чорних крилах чорнії слова», і останнім часом старе прислів’я незмінно справджувалося. Коли Робб написав князеві-воєводі Нічної Варти, у відповідь крук приніс звістку про зникнення дядька Бенджена. Потім прилетів птах з Соколиного Гнізда від матінки, але й він не приніс нічого доброго. Мати не писали, коли повернуться, а тільки про те, що узяли в полон Біса. Бранові коротун радше припав до душі, але від самого імені «Ланістер» в нього мурашки бігли по спині. Він мав знати, пам’ятати щось особливе про Ланістерів, але коли намагався згадати, йому паморочилося в голові й судомило живіт. Робб просидів більшу частину того дня за зачиненими дверима з маестром Лювином, Теоном Грейджоєм і Галісом Моленом. Потім на швидких конях у всі боки полетіли гінці, розвозячи північчю Роббові накази. Бран чув балачки про Калин-Коп, стародавню фортецю першолюдей на початку Перешийку. Йому ніхто не казав, що насправді відбувається, але він сам розумів, що коїться щось погане.

А зараз ще один крук, ще одна звістка. Бран вчепився за рештки надії й запитав:

— Крук від матінки? Вони їдуть додому?

— Лист прибув від Алина, з Король-Берега. Джорі Каселя вбито. А ще Вила та Геварда. Всі троє замордовані Крулерізом.