Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 102

П'ять років тому Доброчин відмовив наставникові грецьких царчуків, бояри київські думали, що він одмовить і тепер, але Доброчин зненацька згодився. Це сталось у кінці Новорічних свят. Паракімомен вустами свого сла — архімандрита Грека Мудролюба — просив надіслати до города Несебра шеститисячний полк, який мав зустрітися з грецьким полком на початку цвітня. Претич сказав:

— Для чого тобі звіщатися з тим убивцем? Коли надумав піти за Дунай, ходімо собі, без греків. Заодно і грекам допечем!

Претичеві свербіли старі рани, але Доброчин відповів:

— Рать — діло темне. Ніколи не знаєш наперед, хто візьме гору в битві. А євнух судить нам золото й срібло: Грек Мудролюб уже дав дванадцять тисяч гривних, а ще сорок вісім тисяч дасть їхній корсунський протсвон. Шістдесят тисяч на дорозі не валяються. Так я кажу чи не так?

Він за звичкою хитро скалив око. Тоді далі цієї розмови справа не пішла, а Претичеві ще дужче засвербіли старі рани, й він сам умовляв Доброчина аж до кінця свят. Світлий князь урешті піддався на вмовлення, а тепер Претич відчував, що Доброчин не тільки прикидавсь неохочим, а все вже вирішив був сам і давно.

Копати рів закінчили пізньої ночі, насипавши над ровом височенний рихкий вал, який утоптали тільки вгорі та ззаду, а обидва проходи заставляли рядами возів. Київський стан тепер нагадував добре зладнану міцну твердиню, яку нелегко було взяти не тільки мечем, але й хитрістю та несподіванкою.

Трупи попалили ще вчора звечора, справивши бучні поминки над спільною могилою полеглих у січі киян, і тепер околиці Дрестра нічим не нагадували січового поля. Рать обрилася навколо східної й західної городських стін, а дружина стояла просто перед брамою, взятою на замок.

Доброчин, Претич і Ян Усмошвець ішли вздовж двох рядів булгарського полону.

— А ці геть-чисто як ми. Зовсім не нагадують печенігів, — сказав світлий князь. — Тільки чорнявих трохи більше. — Він згадав отих кількох булгар, що їх Претич був узяв у недалекім селі Острові: ті були вилицюваті й скидалися на печенігів та чорних круків. Старий воєвода, як давній знавець цієї землі, пояснив світлому князеві, що в цих східних волостях простий люд особливий: то справді колишні степовики, прийшли сюди з-над Волги, а ці полонені ратники, певно, з полудневих і західних земель.

— А поглянь-но на їхні ноги! — сказав Доброчин. Претич глянув і нічого дивного не помітив: ноги, та й квит, — Але всі в чоботях! — пояснив старому воєводі світлий князь. — Ці люди нам не вдадуть дані.

— Чого?

— Бо в чоботях! — зареготав світлий князь. — Для дані пошукаймо лапотників!

Заклопотаний погляд воєводи тішив його, Претич не відгукнувся, Коли Доброчин скалив око й смикав себе за вус, годі було второпати, що він намислив і що мав означати такий жарт.

На вежі воріт майоріло біле знамено, на якому можна було розгледіти людські очі, рот і ніс, але Доброчина зовсім не бентежили ті згаслі божі очі, Йому не раз доводилося спостерігати образ Христа, Золотий Дажбог колись був розхвилював його значно дужче, й Доброчина охопило якесь підсвідоме й невимовне відчуття, ніби він ладен примиритися з чимось чи з кимось, хоч і сам до пуття не знав, з ким і чим. Час розкидати й час громадити каміння, подумки проказав світлий князь, це в тому була ще незрозуміліша двозначність, яка бентежила й змушувала заглядати в своє ж власне нутро. Час розкидати чи час громадити?

Над брамою дзвінко вдарило в мідний щит, хтось невидимий вигукнув по той бік брами:

— Отваря-аййй!..

Голос був приглушений товстими колодами, але чіткий, і кована брама почала хрипко розчинятись.

Доброчин з обома своїми першими воєводами відступив убік, і до розчиненої навстіж брами, вишикувавшись по п'ятеро в ряд, почали заходити старша й молодша дружини.

Так було домовлено з булгарським царем.

Учорашня січа була несподівана й коротка. Доброчин висидів у стані за чотири версти від города три дні, пославши під город лише п'ять тисяч ратників. Він ще не мав і на думці брати Дрестр, просто вирішив був подратувати того таємничого царя Самуїла.

— А коли попруть — не змагайся: біжи чимдуж назад! — суворо попередив він Ждана Будимировича, який очолював усю пішу рать.

— Отак без усякого спротиву? — нахмурився Ждан.

— То не твій клопіт.

Цар виявився надто запальним: більше двох днів не зміг витримати маячіння київської раті за валами. Вирішивши відігнати її далі від городських стін, він випустив старшого брата Аарона з вісьмома тисячами кінних і пішців. Ждан Будимирович не чинив опору й побіг, але царський брат Аарон утратив чуття міри: гнався за ним до самого ярка.

А там стояла вся київська дружина.

Рать раптом перестала втікати й наїжачилася п'ятьма тисячами рожнів, а дружина під проводом молодшого воєводи Яна Усмошевця вдарила ззаду. До київського стану лишалося версти півтори, до города — вдвічі більше. Якби Доброчин випустив і решту боїв на булгар, Аарон уже не встиг би повернутися до города, а січа була на диво вперта й крута.

Сили виявились приблизно рівними, але несподіваний вихід київської дружини ошелешив булгар. Аарон збагнув свою помилку й хотів вискочити з пастки, яку підставив йому київський князь, однак було вже занадто пізно: Доброчин випустив навперейми булгарам ще цілий п'ятитисячний полк.

До Дрестра пощастило втекти лише шістьом чи сімом сотням вершників, дві тисячі булгар полягло, дві і псячі покидало зброю, решта розсіялася по виярках та гаях, але Доброчин не велів гнатися й виловлювати.

Він утратив понад три сотні ратних і дружинних мужів, а в булгарського царя залишилась менш як чотиритисячна засада. Такою силою цар не міг утримати Дрестра й вирядив до київського князя сла: свого найстаршого брата Давида, який подарував Доброчинові золотий щит, викладений дорогим камінням. Доброчин глянув на сивого царського брата й нічого дивного в ньому не знайшов.

— Цар також схожий на тебе? — запитав він.

— Подобен є, — з не меншим подивом відповів Самуїлів брат.

Доброчин не допитувався. Булгарської мови тут ніхто не знав, а цей Давид своїм виглядом зовсім розчарував Доброчина. Царський брат нічим не відрізнявся від простих київських воєвод.

Але він швидко дійшов згоди з Давидом. Булгари не мали надії вистояти проти такої сили більше дня, тому цар вирішив упустити до Дрестра київську дружину, якщо вона не зачепить царської дружини й самого царя. Ян Усмошвець обурився:

— В них у городі чотиритисячний полк, а нас буде, вважай, удвічі менше!

Але це не мало тепер особливої ваги, й усі воєводи схилилися до думки, що можна прийняти умову булгарського царя.

Булгарам ще вчора дозволили поховати вбитих і забрати покалічених, до города підійшла вся майже п'ятнадцятитисячна київська рать, учора ж кияни спалили своїх забитих і вчинили над ними щедрі поминки, а сьогодні княжа дружина входила в навстіж розчинену браму дрестрських воріт. Коли в полі залишилась остання сотня, Доброчин кивнув:

— З богом!

Перейшовши попереду дружинної сотні місток, усі троє позлазили з коней. Збоку за брамою стояв гурт пишно вбраних людей, і Доброчин спробував угадати, котрий з них цар. У першу мить усі здавались однаковими, він не зразу звернув увагу на невисокого кремезного чоловіка років під сорок п'ять — упала в око тільки невелика золота булавиця, яку чоловік тримав коло плеча. В решти ж руки були на руків'ях мечів або опущені додолу. Чоловік з булавою щось проказав, а якийсь інший виступив на крок і почав тлумачити:

— Цар сказав, що радий вітати славетного Доброчина, которий прогнав варягів з Руської землі.

Цар стримано вклонився, не відвівши булави від плеча, Доброчин і головні воєводи теж уклонились, відповідаючи на кивання царських бояр. Самуїл знову щось промовив, і вдруге виступив тлумач: