Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 104

— За віно поверну тобі цей город! — Голос нагадував кинутий у шибу камінець, і Доброчин додав значно тихіше: — А булгарам поверну їхнього царя, — й силувано посміхнувся. Це несподівано примирило обох. — А вчорашній полон можеш забрати.

Самуїл так само непорушне й мовчки стояв коло вікна, але те мовчання вже було інше. Він сказав:

— Брат мій Мойсей теж має доньок. Візьми за великого князя Володимира одну з них.

Доброчин весело й зовсім вільно засміявся:

— Візьму твою! Але й брата твого Мойсея не зобиджу — візьму двох.

Це несподівано змирило їх удруге, булгарин опирався вже з останніх сил.

— Обох зразу? — запитав він. — Скільки ж жінок має князь Володимир?

— Три.

— Наш закон велить мати одну жону,

— А наш стільки, скільки подужаєш! — сказав світлий князь. — Дві жони Володимира хрещені. Тепер буде ще дві.

Доброчин раптом затих і нахмурився. Думка понесла до далекого звідси підкиївського села, де лишилась дивна русява дівчина Ліла-Софія, на шиї якої теж був хрест. Вона клялась обернути Доброчина в свою віру. Кожного разу дорогу Доброчинові перетинав цей хмароокий грецький бог, од якого не було спасу й спочинку: Христос, Христос... Князь відчув наплив страшенної втоми.

— Дам тобі шеститисячний полк, — сказав він Самуїлові. Це вже не було віном за доньку та небогу царя — це був давній, ще київський задум, виважений перед походом на Дунай. За той полк він уже отримав платню від небіжчика паракімомена, якого нарешті зарізав грецький цар. — Лише перебери київських воїв у булгарські свити, бо греки перестануть пускати до Царягорода наших купців. А може, й не тільки для цього... — вголос подумав світлий князь.

Він знову відчув у собі старечу втому. Тоді з надією глянув на булгарського царя. Самуїл нарешті відійшов од вікна й сів до столу, заставленого не по-царськи бідно. Він здавався просто викрученим...

Щойно відгомоніло весілля з булгарською царівною, як до Києва прибуло сольство від грецького царя. Очолював його той самий базилік у чорному корзні. Доброчин сказав:

— Хай трохи погуляє.

Базилік архімандрит обурився й сказав через тлумача, що царських слів усі приймають у першу чергу. Доброчин відповів:

— Великому князеві зараз не до того, він узяв молоду жону, а вона також царського роду й не може ждати, поки князь тішитиме сла.

Так Доброчин зволікав цілий тиждень, хоч і не мав до того якихось певних причин. Він обговорив з боярами й вирішив, що скаже слові Василія-царя: просто мусив урешті показати грекам київський норов, як це зробила була тридцять років тому стара. Хоч княгиня Ольга мала тоді значно вагоміші причини.

Цей тиждень Доброчин майже безвиїзне просидів у теремному хоромі Ольжиного села, де всім тепер порядкувала Ліла-Софія. Такого неробства в його житті ще не було.

Тихого теплого вечора він любив сидіти на теремі й дивитися, як Ліла-Софія розплітає косу й пускає її русим струменем до мостин, а потім, схиливши голову на ліве плече, починає розчісувати величезним дерев'яним гребенем. Якось він сказав їй:

— Пощо розчісуєшся цим одороблом?

А вона подивилася й стала перед ним:

— Коли я була маленькою, княжа повариця розчісувалася таким. Зуперша пряде з гребеня плоскінь або матірку, а потім зніме прядиво й оддасть мені, а сама бере гребінь отак і довго чешеться, я вже, бувало, й засну. Я все життя марила таким гребенем...

Доброчин досі й гадки не мав, що це може людину так утішатн: сидіти й дивитися на важке хвилювання русої коси, яка ледь потріскує під дерев'яним гребенем.

У такі хвилини забувалися всі клопоти й настирні думки, він почував себе молодим і незвично безтурботним. Потім Ліла-Софія перекидала косу з лівого на праве плече, й тоді він зовсім не бачив її виду, а Ліла-Софія крізь доріжки від зубців гребеня бачила все.

За ті дні вона тільки раз осмутила Доброчина, й це сталося ввечері першого ж дня. Ліла-Софія спитала:

— А ти за Дунаєм згадував мене?

Він мгукнув і тут-таки нахмурився: згадка повернула його до булгарського царя, вона була не на користь Ліли-Софії. Він тоді саме боровся з грецьким богом Христом, а Ліла-Софія теж раптом виринула й стала впоперек дороги. Нічого приємного в спогаді не було. Доброчин вирішив перемовчати його й заплющив очі, але це збентежило її, вона сперлась ліктем на узголів'я й хотіла поцілувати князя. Персо Ліли-Софії млосно ковзнуло по його грудях. Доброчин розтулив вуста — й раптом відчув на зубах цокіт заліза. То був хрест. Князь у нестямі зірвав його з її шиї разом із шнурком і пошпурив.

Ліла-Софія зойкнула й підвелась. У кутку горіла свічка, вона взяла її й почала нишпорити під ослоном і під стільцем. Нарешті знайшла й од радості заплакала.

— Я вимолю в божої матері твій гріх, нехай перекине його на мене, — сказала вона.

Це більше ніколи не повторилося, й Доброчин з огидою до самого себе відчував, що той хрестик дратує його дедалі менше й менше. Світлий князь Олевський до нього просто звик.

Цей тиждень здався на диво коротким, але Доброчин не міг дозволити собі розкіш і далі сидіти в Ольжиному селі, коли в Києві на нього чекали грецькі сли та інші невідкладні клопоти.

В красній світлиці його хорому вже були Претич і Ждан. Претичеві після Дунаю Дума знову повернула булаву тисяцького воєводи, але головний воєвода Ждан Будимирович тут-таки нагадав йому:

— Кого наставиш на молодшу дружину?

Досі молодшу дружину очолював Ян Усмошвець: його Доброчин залишив з полком у Булгарії.

— А кого б ти хотів?

— Претич пре свого Муромця! — засміявся Ждан, на свій лад висловивши власну думку.

— Ну, а ти, ти? — Доброчин аж у груди ткнув Ждана Будимировича. Той лише дивився на Претича й реготав.

Претич був похмуріший од звичного, його виводив з терпіння Жданів сміх.

— Достойний богатир може бути достойним воєводою, — сказав світлий князь — Веліть гукнути Вадима Муромця.

— Який там Вадим! — заляскотів Ждан Будимирович, — Вадима Муромця вже немаа!

Претич буркнув:

— Охрестився Муромців син.

— Тепер він уже Іл-ля Муромець! — урочистим голосом проказав головний воєвода Ждан. — Уже гидує нашими «поганськими» іменами.

— Хай прийде сюди, — сказав Доброчин Жданові.

Ждан вийшов і гукнув з терема до якогось челядина чи робітника: «Знайди м-м-м... Муромця!»

Незабаром Муромець увійшов, але це був Вадимів батько. Він спинився на порозі й глянув на Доброчина та бояр.

— Це правда про твого сина? — запитав Доброчин.

— А най би ся оно ему сквасило! — вилаявся гончарівський токар і знову повторив.

— Охрестився-таки наш молодий боярин? — точніше запитав світлий князь.

Муромець огризнувся:

— Боярином назвав його ти, то ти про своїх бояр і думай! А я маю доволі клопоту й без таких бояр, най би ся воно їм усцєло...

Доброчинові ще не доводилось чути від Муромця стількох слів за раз, принаймні тепер він уже більше не сумнівався: каміння розкидалося само по собі. Доброчин знову відчув оту вже знайому йому неміч, яку він досі приписував своїм літам. Усе виявилося значно складнішим. Його охопило відчуття, ніби щось дороге й життєво необхідне вислизає йому з рук і проціджується крізь пальці. То було відчуття порожнечі, й воно лякало його. Каміння громадив отець Григорій.

Згадка про пресвітера кинула його в жар, та коли нарешті розшукали й привели Вадима Муромця, жар мовби вкрився попелом і зачах. Вигляд у боярина був винуватий. Цей під стелю заввишки велетень нагадував щойно натовчене носом у калюжу котеня, й Доброчинові несподівано стало смішно. Він загнав усмішку під нахмурені брови й спитав:

— То що: охрестив тебе отець Григорій?

Муромець протяг:

— Та тро-охи...

Ждан Будимирович глянув на старшого Муромця та тисяцького й реготнув.