Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 107

Того літа стара ще з весни стала збиратись до Царгорода: тільки-но скрес Дніпро.

Мені вже тоді минало двадцяте літо. Я цілими днями товкся в княжому хоромі й багато чого знав сам, бо вже трохи навчився бачити, а чого не щастило бачити мені, те підказував отець Григорій або хто інший. Про Царгород він і сказав — він перший, бо по тому вже гомоніли всі.

Одного разу — було це десь після стрітення весни, а в княжому да=ворі стояло болото, — приходить до моєї кліті, що я в ній ночував, та й каже:

— Покидає нас єпископ усієї Русі.

Кажу: як це покидає? З папою ж у старої вічна любов.

— Ніщо, — каже, — не буває вічним під зорями.

Отак пишно й сказав.

Каже таким сумним голосом, а в самого очі горять.

— А ти, — кажу, — чого радієш? Думаєш, стара знову приголубить тебе? Скучив за її хоромом...

— Ні до чого, — каже, — мені хором! Я покликаний дбати про людські душі, а не про блага земні.

— То чого ж, кажу йому, — радієш?

Він рече:

— Збирається стара до Царгорода.

— А тобі що?

— Візьме, — каже, — й мене з собою.

— А чого її туди понесе?

Каже: хотіла охрестити Русь за латинським обрядом, але папа вельми дорого просить за свій хрест.

Мені це вже було відомо: папа виканючував Червенські городи, щоб віддати їх ляському князеві Пясту, а князь тоді передасть своє Помор'я германському королю. Все як на пальцях. Але яка ж, думаю, користь нашій старій, що аж отак пнеться, аби тільки доп'ястися до того клятого хреста?

Мені здавалося, що отець Григорій або щось надумавсобі та мовчить, або ж, бідолаха, й сам не все знає.

Ну, охрестить землю стара (та й то ще надвоє баба ворожила), а далі що? Якась же, певно, має бути з цього вигода? Тоді яка?

Якось, в хоромі був саме пир, чую — балакають. Стара сиднть межи обома братиками й мовить до них:

— Обридло, обридло! Тільки що сталось — Ольго, дай полк! Шлють і шлють безперестану. Торік прислав графа Базена — бери. А де ж полк позаторішній? Як пішов у Помор'я — наче в воду пірнув. Я не скупа — хай би; але що він сказав моїм слам, коли я просила вдарити угрів з заходу? «Негоже спомагати нехрещеному супроти хрещеного короля». Як просить нас — тоді йому байдуже, а як просимо ми — тоді ми вже для нього «погані».

Асмус їй відказав:

— Не поступайся Червенськими городами, їх до Києва примучив ще наш батько Ольг.

А Свенельд каже старшому братові:

— Доки ж ми торгуватимемося за ті городи? Без них папа римський зроду не згодиться. Хто ж нас охрестить задарма? Кожен хоче мати вигоду,

Стара ж каже мовби сама собі:

— Поїду до Царягорода...

Отаке-то я підслухав на тому пиру, поки нібито воловодився з тивунами та поварною челяддю, що тягала туди-сюди їдло та питво. Джерготять собі по-варязькому й думають, ніби в мене вухо до того джерготання глухе. Мовляв, що той чорний холоп може відати!

А я тепер затямив ще одне: в старої розвелося багато причин для хрещення. Сутужно їй стало серед хрестатих царів та королів. Якесь найнікчемніше короленятко — й те чваниться своїм хрестом. Хоч головна причина була в іншому.

Перед трьома роками заратилися були Радимицька та Муромська землі, а це підвели голову знову наші деревляни. Й так майже рік у рік.

Ото був для старої найперший клопіт.

Здибав я опісля отця Григорія й кажу:

— Готуйся до Царягорода. Чув я, візьме стара й тебе. Може, дорога до Царягорода веде через Булгарію?

Бачу — в його аж очі горять, а сам не признається, каже:

— Скрізь Христова земля.

Його стара так чи так мусила взяти. Він умів по-грецьки й міг бути тлумачем, а до того ж був пресвітером грецького обряду. Якщо стара вирішила їхати до царя, то вона ж не промине показати його цареві Костянтинові. Бо, мабуть же, й до Царягорода дійшли чутки, що київська княгиня перекинулась до папи римського. Між Римом же та Царемгородом давня боротьба: чий обряд істинний і чий хибний.

Отож за отця пресвітера я знав. Але не було в мене й на думці, що стара візьме до Царягорода й мене. Коли це гукає перед Великоднем і каже:

— Поїдеш і ти.

Оце так, думаю собі, пригода!

А вона знову своє:

— Прикинь усе дуже добре, бо їдемо ж не на день чи два, а може, на два й три місяці.

Царські дари вона вибирала сама. Я дбав про вдяганку, взувачку та харч, бо й народу стара намітила чимало взяти.

Коли це на Великдень отець Григорій каже мені;

— Лютує супроти тебе Лют Свенельдич.

Я того Люта десятою дорогою обминав, і не через те, що боявся, а просто не міг дивитись на нього після тії пригоди з Вовчим Хвостом. А це думаю — дай же сам подивлюся, чого те Щекове гадюченя сичить. Ходжу хоромом і зумисне муляю йому очі, він же терпів, терпів та й каже при мені старій:

— Невже не маєш кого взяти до Царягорода? Якщо візьмеш отого робітника — тоді я не поїду.

Стара каже: пощо?

Лют каже: він усіх нас там потруїть!

Вона каже: досі ж не потруїв?

— Бо не мав змоги, — каже той. — Інакше нас уже давно не було б на світі.

Ах ти ж, думаю, гад! Він мене підозрює в підлості. Ну, я тебе, думаю, провчу!..

Пішов я до Кунегунди Одноокої, так, мовляв, і так. коли в тебе ще є оте жовте зілля, то дай.

Рюрикова сестра вельми зраділа, втупилась у мене своїм оком і сичить:

— Кластимеш по пучечці в братину, тоді воно хапає не враз, а десь аж уночі або над ранок. Бо як більше покладеш, то хтось один здохне, а ті схаменуться й роздеруть тебе на шматки. Шкода гайнувати таке зілля.

Пішов я до Малуші й кажу:

— Хто розливає вино в братини?

— Якщо, — каже, — многий пир — то стара ключниця, а в простий обід чи вечерю — я.

— А хто підносить?

— Котрийсь поварний робітник.

— А де чия братина — знаєш?

— А то ж, — каже, — як! Кожен має свою братину. Княгинина з квітками по краях, а Свенельдова з двома вушками, Асмусова — з одним...

— А в Люта?

Малуша каже мені:

— В нього повно ратників.

— Більше він з ніякої не п'є?

— 3 ніякої!

Тепер я стеріг, коли Людвік прийде вечеряти чи обідати до тітки. А він, як на зло, не приходить і не приходить. Аж одного разу надвечір дивлюсь — іде. Пиру не передмислялось — це я знав, отже, вино мусила розливати Малуша.

Пішов я до неї нишком і шепочу:

— Дай Лютову братину.

— Нащо тобі?

Кажу — треба. Кажу — не питай.

А вона злякалась — та в сльози!

— На мислі, — каже, — в тебе лихе!

Кажу: ти мені віриш?

Вона подивилася на мене так пильно й шепотить:

— Вірю.

Я всипав зілля й розколотив вино. Кунегунда казала одну пучку, а я сипнув п'ять, а сам пішов до стравної світлиці: начебто мав щось казати старій.

Там уже була вся сімеєчка: й стара, й Свенельд та Асмус, і Лют, і твій батько — молодий княжич Святослав, і п'ять або шість ярлів. Усе вже на столі, а вони ще сидять попід вікнами та добалакують, стара щось казала твому батькові про якогось варязького жерця — чи не про того Ансгара Хрестителя, а княжич не слухає та бавиться з кудлатим старезним псом. Я цього пса вже застав у Києві, він уже й тоді був старий. А стара побачила мене й кличе: зачала розпитувати про Ігореву ладдю — мала нею пливти до Царягорода. Ладдя була із змієм на носі й уміщала сто душ, а на кормі стояла велика кліть із теремом.

Ну, я їй розказую про той Ігорів дракар, а сам стежу за челяддю: коли ж почнуть уносити братини з вином, щоби не вгавити. Стара кивнула всім сідати до столу, а сама не йде, бо я заходився розказувати, як дереводіли оббивають паволокою зсередини кліть ладді. Стара сміється:

— Ну ти ж і хитрець! Ну, добре, їду ж до царя, а не до вятицького лапотника. Ти лише підганяй отам тих, бо за два дні треба рушати.