Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 113

— Хто згоден своїм мечем убити велику княгиню, хай виступить наперед.

Виступив Ждан Будимирович, а Маломир Любечанин знову сказав:

— Ти вірний муж великого князя, хвала тобі. Махати язиком легше. — Це вже було спрямоване на інших старців, жоден з яких не мав бажання закапостити собі руки жіночою кров'ю. — Тобі хвала, Ждане Будимировичу, — повів далі князь Маломир. — А цьому отрокові хвала тричі! — Він вийшов з-за столу й спинився біля протилежного кінця, поклавши руку на плече Вадима Муромця, якого пресвітер перехрестив торік на Іллю. — То його діло — отой його хрест, хай він буде на його совісті. Декотрі мої опричники також носять хрести. — Це вже ніби скидалось на захист грецької віри. Дума ж зібралась по про те, й він знову повернувся на своє місце. Доброчин не зводив з батька очей. Найголовнішого не було сказано, й колишній жупан землі Деревлянської сказав: — Одтяти голову чоловіка — раз і нема. Й не відчує. А діти відчуватимуть усе життя...

Запала нова довга тиша, аж згодом старці думні розгомонілись і почали хилитися вже в один бік. Тільки Претич та Ждан мовчали,

Доброчинів шуряк Зорич сказав, що треба виселити княгиню з Києва, лише не знав куди. Інші теж поволі пристали на думку іскоростенського посадника: послати злодійну княгиню в Полоцьк або Псков. Але Псков належав другому синові Володимира Брячеславові...

Тоді вперше за все звіщання підвівся Доброчин:

— Який там Полоцьк! Хочете вкинути гадюку до того ж кубла, звідки ми насилу викурили їхнє гаддя? — Доброчин і досі не міг налапати своїх дверей. Він теж хотів такого вироку — задля дітей, а тепер відчув образу. — Думайте! — сказав він, показуючи рукою на великого князя, на обличчі якого теж відбилися суперечливі почуття. — Вона зняла руку на нього. Дбаєте про княжат, а забули про її татьство!

Він вийшов з-за столу й попрямував до дверей, а вже після Думи Маломир Любечанин сказав синові:

— Ти хтів би все вирішувати сам... А Дума?

— Що поставила Дума? — похмуро запитав син.

— Посадити Рогніду з княжатами в Ізяславі, — відповів іскоростенський жупан. — Є такий Ольжин погост за Німаном.

Доброчин знав цей погост. Він лише зауважив:

— У Полоцькій-таки землі?

Але це вже не важило. Доброчинові одлягло, й він подумав, що не варто було відвойовувати землю у варязьких зайд, щоб усе знову лишати, як було за Щека та Щекових дітей. Тепер князі мусили зважати на княжу Думу.

Він зустрів біля стаєнь пресвітера й спитав:

— Чув про сьогоднішню Думу?

Отець Григорій кивнув.

— І що на те скажеш?

— Кров породжує кров. — глянув на князя пресвітер, — а мста тягне за собою мсту. Чинящому же милосердя воздається. Господь сам прощав і нам велів прощати гріхи.

Доброчин роздратовано засміявся:

— Про мсту так само казала ще стара!

— То було щось інше, княже, ти вже все позабував.

— Це так просто не забувається. — відповів князь. — Ольга дбала про себе та Щековичів, щоби ніхто з нас не мстився їм.

— То правда, княже. Але чинящому милосердя господь воздасть, а чинящому без зиску воздасть тричі.

Це чимось нагадувало Маломирові слова, й Доброчин здивувався: що спільного могло бути між християнським пресвітером і колишнім жупаном Деревньої землі? Однаковий вік ще ні про що не свідчив: обидва були люди протилежних доль.

Спільними могли бути тільки стареча мудрість і людяність.

Доброчин побачив коло стаєнь кількох не по-тутешньому вбраних людей.

— То челядь норманського королевича. — сказав старий. Він вочевидь хотів сказати ще щось і не зважився.

Доброчин кивнув пресвітерові й пішов. Поява Олафа викликала неприємний спогад про Сігурда, якого Доброчин чотири роки тому скарав на горло в Хрещатому яру. А виказав Сігурда його рідний небіж.

Доброчин слухав захоплену розповідь королевича Олафа Трігвассона, й душу йому неначе дряпали коти. Королевич розповідав про Царгород і Адріанополь, а Доброчин дивився на клинчик його рудої бороди, ще по-юначому рідкої й куценької, з-під якої вряди-годи зблискував золотий хрест. Це викликало опір.

Світлий князь недбало спитав:

— Коли ти чув про ту Ларису?

— Як їхати сюди.

Олаф щойно йому розповів про взяття грецького города Лариси Самуїлом. За ту Ларису булгари та греки вели багаторічну боротьбу, тепер Самуїл узяв гору, але це сталося ще навесні; Доброчин мав значно свіжіші вісті.

— В Царігороді говорити про якийсь Київський полк: нібито битися на Самуїловому боці, але то брехня, — сказав королевич.

— Чого брехня?

— Претич і Ждан обидва сиділи в Київ

Королевичеві й на думку не спадало про Яна Усмошевця. Доброчин кисло посміхнувся:

— Виджу на тобі хрест...

Олаф мовив, що жодна людина ще не поверталася без хреста, побувавши в Царігороді.

— Я колись був.

Королевич не повірив:

— Ти? Коли?.. Й так і повертатися поганим? Ну, дарма. — заспокоїв він світлого князя. — Колись і ти будеш чіпляти хрест.

Оце саме найбільше й дратувало, бо світлий князь відчував, що не може навіть заперечити цьому неприємному для нього молодикові. Олаф стояв і дивився на сидячого князя згори вниз. Цар Василій доручив Олафові набрати воїв. Для Доброчина це не була новина: він довідався про те ще в травні, коли королевич раптом виринув у новгородських городах. Цар Василій був у скруті й вирішив, що в такий спосіб зможе обминути київський стіл: мало кому спало на думку набирати воїв-русичів!

Шило само виткнулося з мішка. Якби цар особисто звернувся по допомогу, йому довелось би не тільки розплачуватися з київським столом, а й брати на себе обтяжливі зобов'язання. Олаф же ніхто. Доброчин тепер дивився на нього й думав, чи признається сам. Це була нагода остаточно порвати з тим королівським родом. Та Олаф побачив занесений над ним меч: певно, розгадав по Доброчинових очах і став каятися. Такий перехід од бадьорої самовпевненості до каяття й майже плазування змусив Доброчина замкнутись у собі, але все в світі мало межі; він не витримав і сказав:

— Не розпускай слину!

Олаф осів на стілець. Доброчин вирішив запитати, хоч усе знав і так:

— Для чого ти в це вплутався? — Олаф сопів у кулак. — Ти подумав, що ліпше мати справу з царем, бо той обіцяв спомогти тобі супроти твого діда? Жди, жди... Але я теж не дозволю стати в мене на дорозі. Ні тобі, ні Василієві-царю! Й подякуй Володимирові, що закинув за тебе, дурня, слівце, а то слід було б узяти тебе й опустити в поруб... Іди геть!

Олаф виходив боком і намагався вгадати з виразу Доброчинового обличчя — є якісь надії чи це вже кінець. Доброчин одвернувся до нього спиною. У світлого князя був ще один неприємний обов'язок на цей день, він гукнув з терема гінця й звелів привести малого воєводу Муромця.

— Грецьке сольство щойно прибуло, світлий княже, — сказав гонець.

Доброчин повагався й звелів іти по Муромця, сам же знову пішов до думної світлиці й заходився добирати слова, які мав сказати воєводі. Слова були всі до єдиного кострубаті й позбавлені ваги.

Муромець стояв у дверях якийсь розгублений, незграбний.

— Щось приключилося?

Доброчин з надією глянув на молодого богатиря, який то зчіплював, то розчіплював шестипалі долоні й хрущав суглобами, втупившись порожнім поглядом у ближнє вікно.

— Ратка, брата мого, потято. — нарешті сказав він, лише мигцем глянувши на світлого князя.

Доброчин з одчуттям мимовільного полегшення зітхнув. Це знімало з його плечей семипудову ношу: він мав повідомити Муромця саме про брата Ратка, який загинув у Булгарії — в січі біля не відомих і Доброчинові Траянових воріт. Про це в Києві дізнались тільки вчора.

Слова, що плуталися в Доброчиновій голові, були так само легковиті й нікчемні, й він лише сказав: