Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 122

Григорій понад головами побачив Доброчина, але не підійшов, зайнятий божою потребою; натомість підійшов царський базилік Грек Мудролюб. Він теж був у тканій золотом і сріблом одежі.

— Княже місце біля олтар, — сказав архімандрит, але Доброчин рішуче відмовився йти вперед.

— Для першого цілування й цього досить, — буркнув він. Володимир та бояри так само ніяково тупцяли коло порога. Десь попереду співало кілька людей, пісня була тягучка й тужлива, мов плач по мерцю, й це викликало відразу. Бог помирав і воскресав. Що ж то за бог, коли він смертний? — думав світлий князь, і все-таки на душі йому було моторошно. Співи в жодне порівняння не ставали з колядками, щедрівками, веснянками чи радісними перезвуками купальських ночей, але оте відчуття моторошності все ж наводило на думку, що грецька віра здатна навіювати страх. Це в мене з незвички, спробував заспокоїти себе Доброчин, але побачив Муромцевого зятька Настаса.

Світлий князь аж тепер збагнув, що головним волохом на цій потребі є старий архієпископ Димитрій, а Настас та Григорій лише допомагають йому. Настас і Димнтрій щось проказували по-грецькому, спочатку той, потім той, а Григорій відповідав їм отією дивною мовою, якою іноді говорив на пирах Настас. Майже нічого не можна було зрозуміти навіть у Григорія, не кажучи вже про тих двох. Потім Настас кілька разів підряд повторив «Аллі-лує!», й Доброчин узяв вуса в кулак. По-варязьки це було вельми непристойне слово, Доброчин глянув скоса на небожа та бояр — дехто з них теж осміхався: те слово було колись на вустах у гридьби, яка відзначалась винятковою безсоромністю.

Це розважило Доброчина й змусило вільніше розглянутися навкруги. Під вузеньким вікном ліворуч стояв Муромець, якого тепер дедалі частіше звали просто боярином Ільком. Як же це я не помітив його зразу, здивувався світлий князь, він же на дві голови звишається над іншими... Неподалік від Ілька Муромця тулився дрібненький бирич Мирослав, який лякливо зиркав на Доброчина, ховаючись поза могутньою спиною боярина Ілька. Отже ж і бирич, ревно відзначив світлий князь: бирич Мирослав теж виявився хрестатим. Обидва малі бояри іноді підносили правиці й тикали пучками в черево та лоб.

«Не вгадали ми й прийшли надто рано», — тоскно подумав Доброчин, не бачачи в требі нічого привабливого. Коли відправа нарешті дійшла кінця, а християни заходились цмокати один одного, з'явився царський базилік і сказав, що можна приступати до хрещення.

— Хай спрежда вийдуть усі! — сказав Доброчин і похмуро розглянувся. — То не видовисько для торжка. Християни й не думали виходити. Тоді пресвітер Григорій почав одного по одному підтручувати їх до дверей, і коли, крім греків та думних старців, у божниці не лишилося нікого, базилік узяв великого київського князя під руку й чемно повів до вівтаря, де вже стояла мідяна миса, повна води. Далі заходився знімати з Володимира черес із мечем та сустугу, а Доброчин насторожено запитав:

— Треба... голим?

— Не треба голим князь, голим хрестити прості люди, — заспокоїв його сол грецького царя.

Доброчин та бояри зітхнули: ця віра розрізняла простих і ліпших людей.

Ніяково посміхаючись до чужих доторків, князь Володимир одвів руку архімандрита й почав сам розстібати гаплики, й коли скинув синю свитку в золотих квітах, архімандрит сказав, що цього досить.

Нічого надзвичайного, в обряді не було. Всі четверо Христових жерців стали навколо Володимира, архієпископ Димитрій щось проказував і співав, йому приголошував лише Настас Корсунянин, потім старий умочив якийсь віхтик у воду й покропив князя «хрестом». А потім усі вп'ятьох почали ходити вервечкою навколо миси, причому архієпископ кілька разів зупинявся й проказував якісь слова, архімандрит же, а також Григорій та Настає йому вторували. Потім дідок дав новонаверненому хрест.

Це збоку здавалося найнеприємнішим, але Володимир бадьоро посміхався до вуйка та бояр, — певно, теж чекав чогось незвичайнішого.

— А воно зовсім не болить, — пожартував князь Володимир, уже вдягшись і позастібавши свитку на всі гаплики. Архімандрит подав йому черес із мечем і сустугу нашийну.

Та коли потому вийшли надвір, старці зненацька збагнули, що все не так просто й Володимирові болить. Він бадьорився, Доброчин же відчував на ньому й на собі погляди сотень городських і посадських киян, які невідомо коли й зібралися круг божниці. В багатьох очах було співчуття, в деяких осуд і зневага, але ще більше поглядів виражали побоювання й страх. Кожен усвідомлював, що в життя Києва входить щось нове, та воно було такс невідоме й таємниче, що могло викликати лише невиразні передчуття. Це лякало.

Дума зібралась по обіді й говорила тільки про вранішню «христьбу». Майже ніхто досі не бував у грецькій божниці, яка ще з часів Ольжиної молодості стояла на Лисій горі, й хоч у самому обряді не було нічого відстрашливого, в багатьох лишилось одчуття, мовби сьорбнув скислого борщу або вліз голий у жабуриння. Про це нагадував золотий хрестик у Володимира на душі.

А Доброчина ввесь час непокоїло інше. Шеститисячний полк, який два тижні чекав у Хрещатому яру знаку рушати, сьогодні зранку нарешті вирушив у далеку путь. На чолі полку був син тисяцького воєводи Претича — великий боярин Звенко. А Доброчин сидів за столом і крутіїв між пальцями хартійний згорток, на шнурку якого висіла золота Василієва печать. Густо списаний різами жовтий лист непокоїв світлого князя. Він навіть не міг би сказати до пуття, що саме в тому листі його непокоїть, — які саме слова, але відчуття небезпеки не проходило.

Претич сидів замкнений на всі замки. Ждан із самого початку намагався його відімкнути, але старання головного воєводи сходили намарне. Тоді він підійшов і сів коло Доброчина. Світлий князь також мовчав, і в Жданові мовби щось уломилося — він зів'яв над стільницею й поклав голову на кулаки.

— Сидимо, як на похороні, — видихнув він.

У цих словах Доброчин раптом убачив якусь гірку правду. Йому згадався ранній ранок торішнього різдва, й він подумав, що таке саме почуття охопило було його та Стана й тоді. Все в цьому світі повторювалось. Нове було тільки те, що світлий князь тепер усвідомив: це похорон богів... Але він спитав Ждана Будимиронича, бо живі все-таки лишались живими й мусили дбати про живе:

— Четати вмієш?

Ждан навіть не підвів голови:

— З якої речі! — Таких запитань йому ще ніхто зроду не задавав.

— Ні ти не вмієш, ні я... — мовби сам собі проказав Доброчин і тоскно глянув уподовж столу. — Ніхто...

— Чого це ти ратуєш за четання? — підвівся Ждан. — Дивно слухати. Що я, волох, чи що?

Доброчинові муляло одне слово. Це могло бути те, що посилювало в ньому відчуття непевності.

— Що то є «желз»? Чув ти таке слово? — спитав він. — Мовби тхне жовчю...

— Желз? — Ждан поплямкав, неначе теж відчув присмак жовчі на язиці.

— Треба вчитись книжної хитрості, — сказав світлий князь. — Дивлюсь, як те теля на нові ворота, й нічого в цих різах не доберу. — Він дедалі дужче тривожився й урешті звелів гукнути Стана, бо не хотів кликати писця, який писав цей уклад з царем Василієм.

Старійший київський волох був слабий, його привели попід руки двоє челядників, він розгорнув згорток хартійної книги й уголос перечитав уклад.

Ждан вигукнув до світлого князя:

— А ти казав «желз»! Думаю — що за дурне слово?..

— Ну, а що таке «жезл»? Теж не відаєш.

Вислухавши уклад з початку до кінця, Доброчин урешті знайшов слово; це був не просто якийсь там «жезл», а «жезл стольника», що його дарував Володимирові грецький цар.

— Оце так розщедрився! — вибухнув Доброчин, лютуючи на самого себе, що при складанні договору не звернув уваги на такі підступні слова.

Він послав десятку гінців услід за Звениславом Претичем-молодшим: увійти до Переяславля й стояти там. А Муромцеві звелів підняти сотню молодшої дружини.