Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 125

Полк Звенка Претича стояв за валами Переяславля, готовий на перший знак вирушати в далеку путь. Трохи осторонь, брикаючись без сідел і поскубуючи вересневу траау, турмилися заводні коні, на злучині ж Трубежу й Альти горбатіли полкові вози.

Усміхаючись до воєводи Звенка Претича, світлий князь показував рукою на товар:

— Набрав чогось такого багато, наче зібрався в голодні краї.

Сорокадвохрічний син тисяцького був настроєний значно похмуріше. Він сказав:

— Домашня думка в дорогу не годиться, княже. Наліі й гостьові купці речуть: у греках нині голод. Певніше мати власне борошно на возах.

— Та я й сам не думаю, — сказав Доброчин, — що мій «сват» вельми ниньки багатий. Десь-то душа 'в тілі ледь-ледь.

Він звелів Претичеві-мояодшому, щоб той за кожної нагоди присилав до Києва гінця: Доброчин мусив знати, що діється з полком.

Усе було обумовлено й виважено. В сольській скрині царського базиліка лежав скріплений золотою Володимировою печаттю хартійний уклад, за який київські бояри та князі ходили на роту до Священного пагорба, клянучись перед своїми богами золотом і мечем, а Володимира архімандрит водив присягати ім'ям Хрнста до божниці пресвітера Григорія. Цього разу хартію писав не руський київський писець ларник або старійшина Стан, а той-таки пресвітер, бо Грек Мудролюб сказав, що руських різ у Царігороді тепер майже ніхто не вміє читати. Тож вирішили писати слов'янським буковним письмом, якого вмів і київський плресвітер Григорій. А він писав так:

«Пьсано при архімендриті Греці Філософі кі Василію й Костянтину, гречьскимі царям-ь, у граді Кьієві, місяця септембря, індикта в-ь 16, ві літо 6494. Азі, Володнмер-ь, великий князь русьский, якоже кляхься, й утверждаю на свіщаньї семь роту свою: прийму віру Христову, єдинаго Бога нашаго, й примучу до віри сеї русьский народі. І ніколиже не помишлю обратнаго, аще же хто помислить, да будеть врагомі моїмі нині, і присно, і во віки віківі. А пойму сестру речених царі Василія й Костянтина Анну царівну, дщі блаженно усопшаго царя гречьскаго Романа, сина Костянтиноваго, іже билі єсть рождені у порфирі же, яко і сі Василій, Костянтині, Романь, такоже Анна. і вдамі Василію вої полком 6 тисящь, якоже і кляхіся вг церкви святаго Ільї Кьіївськаго, а со мною боляре і всяке княжье русьске, іже кляхуться в Дажьбога й Волоса, скотьєго бога, в єго же вірують, аще же преступимі, да будемі золоті, яко золото, й своїмі оружжямі да іссечені будемі. І да будеть мирі ветхьій обновені межю нами, розорений оті многь літ ненавидящимь добро й враждолюбцемі діаволомі, і да будеть вічная любовь межю Русію й Греки, дондеже сьяєть солнце і весь мирі стоїть. Се же імійте во істину, якоже сітворихомі нині кі вамі, і напьсахомі на харатьї сій і своєю печатью запечатахомі».

Такий самий уклад, але вже грецькою мовою, привіз із Царягорода Грек Мудролюб. Це був перший випадок, коли уклад спочатку підписав цар. Олег, Ігор і Святослав завжди самі випрошували любов імператора, — навіть тоді, коли їхні мечі виявлялись щасливішими.

Сьогодні вічного миру й любові домагався гордий грецький цар — базилевс Василій Другий, Романів син і Костянтинів онук, правнук Леона й праправнук славетного Василія Македонянина, по смерті якого минуло рівно сто літ. Доброчин сів на коня й повернувся до Переяславля, лишивши Звенкові долагоджувати полк: мав ще перед рушанням поговорити з греком. Усі бояри зібралися в хоромі Любомира Вовка на прощальний пир. П'ятеро допоміжників грецького сла почували себе вільно й розкуто, базилік жартував з усіма, й лише Доброчин помітив у його немолодих вирячкуватих очах насторогу.

...Коли сонце підбилось ратищ на два, Переяславль висипав за вали виряджати полк Звенка Претича. За ці п'ять місяців у київських воїв з'явилося чимало наречених дівок, які дарували судженим хустки в чорний і червоний хрещик: червоне було на пам'ять і на злюб, а чорне — накрити очі, якщо судженого спіткає в чужій землі смерть. Це викликало спогади. Доброчин дивився вслід Звенковому полкові й бачив іншу дружину й інших людей.,. Він ішов у свою першу в житті витягу, попереду полку їхан юний ще Святослав, Добриня був у нього сотником, а в полку за ними йшло три сотні юної гридьби. Кили вони виступили з Ольжиного двору, спускаючися Щекавицьким узвозом на Поділ, до нього підбігла Богуслава. Вона витягла з-за череса вишиту чорним і червоним хрещиком хустку й подала йому на коня...

Доброчинові здавило горло. Щоб упоратися з наскоком цього почуття, він почав натужно кашляти. Поряд стояв великий боярин Любомир Вовк, і Доброчин із засльозеними очима показав на дів переяславльських:

— На те літо, мабуть, недолічишся багатьох.

— Не буде діла, княже, — відповів боярин Любомир. — Хіба що ваші кияни попристають у прийми.

Боярин був дуже схожий на свого батька Вовчого Хвоста: таким Вовчий Хвіст був перед тридцятьма роками. Це теж навіювало спогади про давно минулі дні, й Доброчин перейшов на клопоти сьогоденні.

— А ти приймеш хреста, якщо доведеться? — спитав він.

— Якщо приймуть Претичі, — мовив боярин Любомир. — А ти приймеш?

Доброчин замовк. Це залежало від багатьох обставин. Він дивився на задні вози товару й думав про те, коли й з чим повернеться Звенислав Претич, коли належало чекати від нього першого гінця. Він спитав у боярина Любомира:

— Скільки в тебе синів? — Це мало безпосередній зв'язок з його думами.

— Три... Чого питаєш? — здивувався боярин Любомир.

— Пришлеш усіх трьох із першим снігом до Києва, — сказав світлий князь.

— Для чого?

— Вчитимуться четма й письма.

— Боярським синам це негоже, — суворо відповів Любомир Вовк.

Доброчин дістав уклад і простиг бояринові:

— Ану прочетай.

— Так це ж, мабути, по-грецькому... — повертівши сувій у руках, сказав боярин.

Доброчин одібрав у нього сувій:

— А якби було по-нашому?.. Отож-бо мовчи та диш. — Потім він згадав щось і докинув:-А цар Василій уміє четма й письма.

Любомир Вовк почав копати носаком траву край дороги.

— Все одно не дам, — сказав він уперто.

Світлий князь не наполягав-це було даремно: таким же впертим був Любомирів батько Вовчий Хпіст.

Переяславльці почали, вертатись до города. На моріжку понад ровом лишився тільки гуртик дівок і дів, це, певно, були ті самі, що подавал;і воям хустки на коня.

Серед найстарших Доброчин помітив невисоку чорняву дівку, й це знову навернуло його до старих думок. Дівка була дуже схожа на Богуславу. Доброчиц підійшов і запитав, як її звати, й дівка забутим Богуславиним голосом відповіла:

— Славкою...

— Впала в око, то бери, — сказав переяславльськпй посадник, коли вони вже проминули дівчат. — Це дочка одного купецького закупа. За десять гривннх купець, думаю, віддасть.

Доброчин навіть не глянув на великого боярина. Десь-то боярин відчував, що перед цим повівся з князем не дуже любо, й тепер хотів загладити свій грішок. Але Доброчин думав зовсім про інше. В неї навіть ім'я таке ж, згадав він молоду закупку. Це було якесь волошебство або зяак. І голоси теж були однакові, й Доброчин сказав сам собі, що в світі все повторюється: події, люди й людські голоси...

Від цілий день думав про Богуславу.

Кілька років тому Ліла-Софія несподівано ввійшла п його життя: ввійшла й мовби повернула йому молодість. А тепер Доброчин нараз відчув, що все його чоловіче життя зайняла Богуслава, не лишивши там місця для жодної іншої жони. їх пов'язували не тільки спільна молодість і спільні діти, а й уся баюриста життєва путь, яку вони пройшли разом. Богуславі теж було п'ятдесят п'ять, як і йому. Вона втратила жіночу звабу, що усвідомлювала й сама, через те й привела до нього Лілу-Софію: щоб у ньому і;с занепадав муж. Але між цим і Богуслапою лишилося щось набагато міцніше, ніж молодеча плотська любов.